§ 4. Встановлення змісту та застосування іноземного права

Безпосереднє застосування іноземного права — це пра_

возастосовчий процес, який здійснюється судом та іншими

правозастосовчими органами (нотаріусами, органами дер_

жавної виконавчої влади тощо) на підставі та в межах на_

ціонального права згідно із загальновизнаними принципа_

ми міжнародного права, такими як суверенна рівність дер_

жав, самовизначення, невтручання у внутрішні справи.

Юридичною підставою застосування іноземного права

на території певної держави є колізійна норма. Суд не зо_

бов’язаний заздалегідь знати зміст іноземного права, до

якого відсилає вітчизняна колізійна норма. Але, якщо ко_

лізійне питання вирішене і застосуванню підлягає інозем_

не право, то суд повинен визначити зміст його норми. Пер_

шочергове завдання суду полягає в тому, щоб застосувати

іноземне право так, як воно застосовується «у себе на бать_

ківщині».

Орган певної держави, який застосовує норми іноземно_

го права, встановлює їхній зміст відповідно до офіційних

тлумачень, практики застосування та доктрини.

З метою встановлення змісту норм іноземного права

суди та інші органи, які його застосовують, мають право

звертатися за роз’ясненням до Міністерства юстиції Украї_

ни та до інших компетентних органів і установ в Україні й

за кордоном або залучати експертів. Законодавець дозво_

ляє особам, які беруть участь у справі, надавати докумен_

ти, що підтверджують зміст відповідних норм іноземного

права. Якщо зміст норм іноземного права, незважаючи на

вжиті заходи, не встановлений, застосовуються норми пра_

ва України.

Необхідно зазначити, що ці положення були закріплені

у ст. 7 проекту Закону України «Про міжнародне приватне

право».

Значну роль у вирішенні проблеми встановлення змісту

норм іноземного права відіграють договори про надання

правової допомоги, які містять зобов’язання сторін здійсню_

вати обмін інформацією з правових питань. Так, Конвенція

про правову допомогу і правові відносини у цивільних,

сімейних і кримінальних справах, яка підписана держава_

ми СНД 1993 року, передбачає, що центральні установи

юстиції Договірних Сторін на прохання надають один одно_

му відомості про чинне або про таке, що втратило чинність

на їхніх територіях, внутрішнє законодавство та про прак_

тику його застосування установами юстиції (Мінська кон_

венція 1993 року, Кишинівська конвенція 2002 року). Ана_

логічні положення містяться у двосторонніх угодах, однією

стороною яких є Україна.