§ 2. Етикет у навчальному закладі та на службі
Молода людина, яка навчається у вузі, повинна виконувати
всі правила внутрішнього розпорядку, що існують у цьому на_
вчальному закладі.
Повага до традицій, ритуалів даного вузу, пошана до викла_
дачів, товаришів по навчанню — непорушні основи поведінки
кожного студента. Зневагу до такого правила не можна виправ_
дати ніякими посиланнями на сучасність і зміну понять.
Студенти першими вітаються з викладачем, навіть якщо він
молодий, бо за усіх часів в усіх народів учитель користується
пошаною і повагою. Викладач_чоловік, звичайно, може й пер_
шим привітатися із студентами, це, як кажуть, його право, од_
нак усі претензії з боку останніх на переважне право лише
відповідати на вітання необгрунтовані і, зрозуміло, безпідставні.
Викладач звертається на «ви» до всіх студентів. Студентам не
слід запізнюватися на заняття (цього вимагає елементарна
ввічливість та повага до викладача й до інших студентів), вони
не повинні приходити на лекції у неохайному вигляді.
Якщо ж трапилось спізнитися, не слід вдаватися до виправ_
довувань, а вибачитися перед викладачем і попросити дозволу
бути присутнім на лекції, сісти на вільне місце. Якщо потрібні
будуть пояснення, їх можна дати після лекції.
Ніколи під час занять не слід уголос виправляти лектора,
навіть якщо він справді припускається неточності. Можна ска_
зати йому про це на перерві, а на наступній лекції викладач
виправить свою помилку.
Студентська молодь користується у суспільстві всіма права_
ми самостійних, дорослих людей, а тому має виконувати всі обов’язки, які покладаються на дорослих. Буде добре, коли сту_
дент допоможе одягти пальто викладачеві_жінці або однокурс_
ниці — і не тільки на вечорі, в театрі, а й у будні — в інституті,
швидко збере з підлоги сторінки з нотатками, неумисно розгуб_
лені викладачем, допоможе відчинити або зачинити кватирку
під час занять, зітерти з дошки і т. ін.
Та найголовніше в етикеті студента — це дотримання таких
загальних норм культури поведінки, як точність, дисципліно_
ваність, акуратність, що мають виявлятися в основному виді його
діяльності — навчанні. Це і відвідування занять, і виконання у
строк практичних завдань, і підготовка повідомлень, рефератів,
тобто виконання в цілому домашніх завдань; це й успішно, своє_
часно складена сесія, написана курсова робота та ін.
Культура поведінки у навчальному закладі включає також
культуру мови студентів, яка має відповідати основним прави_
лам граматики й лексики. У стінах вузу неприпустимо у спілку_
ванні з викладачами й однокурсниками вживати брутальну лай_
ку, жаргонізми, припускатися неповажного, зневажливого тону.
Етикет передбачає й увагу до зовнішнього вигляду студентів: це
й санітарно_гігієнічні вимоги, й урахування специфіки вузу, а та_
кож необхідність завжди пам’ятати про мету перебування у вузі.
У кожному трудовому колективі можна виділити два аспек_
ти відносин людей: по_перше, відносини між керівниками і
підлеглими і, по_друге, між рівними за становищем. Зрозуміло,
цим не вичерпується вся різноманітність відносин. Адже керів_
ники й підлеглі — не якісь абстрактні, а конкретні особи: чоло_
віки і жінки, старі й молоді, досвідчені і ті, хто тільки починає
свою трудову біографію. Однак специфічними і визначальними
відносинами для трудового колективу залишаються все_таки ті
два згадані вище аспекти.
З чого починається службовий етикет? Передусім із зовнішньо_
го вигляду. На роботі недоречні так звані гостро_модний одяг, що
кидається у вічі, яскрава косметика, надмір прикрас. Недбалість
одягу, неакуратність, неохайність — неповага до оточення.
Не слід також забувати про те, що на роботі не обговорюють
стиль одягу іншого. Не предмет для обговорення подробиці осо_
бистого життя колег. Керуватися можна простим чітким прави_
лом: не говорити за спиною людини нічого такого, чого ви не
могли б сказати їй в очі.
Спільна робота немислима без діалогу. Перше, що говоримо,
прийшовши на роботу, це слова вітання, що необхідно незалеж_
но від того, симпатизують люди один одному чи ні. Першим вітається той, хто входить. Вітатися за руку необов’язково. Співро_
бітники відповідають, але ніхто не встає. Установа — не школа.
За правилами етикету жінка подає руку чоловікові першою,
старший за віком — молодшому, вищестоящий за посадою —
нижчестоящому. Той, хто заходить після інших, завжди вітаєть_
ся першим. Керівник може не чекати, поки з ним привітається
підлеглий, і зробити це першим.
В установі нерідко вітаються й незнайомі між собою люди, зрозу_
міло, у цьому нічого, що порушує правила пристойності, немає.
До правил чемності належить і таке: знати ім’я та по батькові
своїх найближчих співробітників, або ж ім’я, коли вони дуже
молоді. Загальний стиль відносин у колективі визначає і стиль
звертання до колег: це звертання або ж на прізвище (але тоді
говорять, наприклад, «пане Костенко»), або ж на ім’я та по бать_
кові, або на ім’я (але тільки зі згоди того, до кого звертаються). У
суто службовій обстановці навіть давно знайомі люди можуть
звертатись один до одного на «ви», але коли близькі співробітни_
ки між собою звертаються на «ти» — це також цілком природно.
Найістотніша вимога службового етикету — дисципліно_
ваність. Дисципліна — це не тільки адміністративна, а й мо_
ральна вимога, оскільки вона виражає ступінь поваги до людей,
до їх інтересів. Дисциплінованість — показник моральної надій_
ності людини і підстава впевненості у ній оточуючих. Дисциплі_
нованість — нормативна умова сумлінного ставлення до праці.
Діапазон прояву дисциплінованості в умовах службового етике_
ту надзвичайно широкий: це і своєчасно закінчена робота, і вико_
нання взятих зобов’язань, і своєчасний прихід на роботу, і чітке
виконання всіх обов’язків і т. ін. Дисциплінованість — це й свідчен_
ня високої професійної культури, яка грунтується на любові до
обраного фаху. Ця якість завжди притаманна великим особистос_
тям, які з повагою ставляться до себе, оточуючих і своєї справи.
До правил етикету входить уміння користуватися службо_
вим телефоном. Телефон — один із засобів зв’язку, який допо_
магає людям у розв’язанні безлічі виробничих і особистих пи_
тань. Невміння користуватися телефоном, зловживати ним в
особистих цілях — це порушення виробничої дисципліни.
Культура телефонної розмови — особлива культура спілку_
вання. Розмова має бути короткою, ввічливою і тільки по суті.
Той, хто телефонує, не повинен ображатися, якщо його попро_
сять зателефонувати в інший, зручний для обох час.
Телефон у сучасних умовах — необхідний і незамінний засіб
зв’язку, та користуючись ним, не треба забувати, що за його допомогою можна як удосконалювати, так і руйнувати спілку_
вання. По телефону можна образити і принизити людину, а
можна звеселити, втішити та надихнути.
Правила ввічливості диктують будь_якій людині вміння вис_
луховувати людей, не обриваючи їх на півслові, не переключаю_
чись на інші справи й інших людей. Коли у розмові все_таки
доводиться відриватися, то просять пробачення, після вимуше_
ної перерви пропонують продовжити бесіду, показуючи цим,
що пам’ятають, про що йшлося і на чому зупинилася розмова.
Якщо ж співрозмовник виявився надто балакучим, цілком до_
пустимо попросити його бути точнішим та ближчим до суті
справи. Вміння уважно слухати співрозмовника — дуже важли_
ва умова будь_якого спілкування.
Мистецтво робити зауваження — тонке мистецтво, володіти
ним зобов’язані не тільки керівники. Зауваження має бути спра_
ведливим, щоб людина зрозуміла, де вона діяла неправильно і
як виправити помилку. Для цього можна знайти будь_яку фор_
му, аж до незлобивого жарту й легкої іронії, але неприпустимо
принижувати гідність того, до кого звернена критика. Уїдливість,
грубість, наділення несхвальними епітетами ображають і саме
тому досягають мети значно гірше, ніж зауваження, зроблене у
коректній формі.
Брутальне слово — сильний подразник. На роботі людина
повинна бути коректною незалежно від настрою, домашніх не_
приємних ситуацій. Не слід нав’язувати нікому своїх пережи_
вань, набридати товаришам по службі розмовами про свої по_
всякденні турботи, особисті переживання. Можливо, у них са_
мих цього цілком достатньо, щоб вникати у ваші проблеми,
хоча, звичайно, вони можуть уважно вислухати вас, іноді допо_
могти порадою. Не можна на роботі «зривати зло» на своїх
колегах. Іноді це робиться несвідомо, але в тому й полягає вихо_
ваність, щоб не втрачати над собою контролю.
Правила етикету вимагають виявляти дружню увагу і турбо_
ту до особистих потреб колег; це і вшанування ювілярів, і відзна_
чення знаменних дат, і присвоєння почесних звань і т. ін.
Моральність передбачає наявність у людини розвиненої здат_
ності відчувати вдячність до людей, які її заслуговують. Чемність
вимагає вміння виявляти це почуття. Давня мудрість говорить:
«Вдячність — це скромність сильних, невдячність і марнослів’я —
нікчемних». Протягом життя кожна людина одержує допомогу
від інших людей у найрізноманітніших формах: їй допомагають
навчатися, оволодівати професійними знаннями та навиками і т. ін.
Допомога може бути подана і в формі критики, викриття не_
доліків, навіть покарання. Невипадково у Омара Хайяма сказа_
но: «Яд, мудрецом тебе предложенный, прими, из рук же дура_
ка не принимай бальзама».
Уміння дякувати людям за їхній труд — важлива деталь органі_
зації відносин у колективі. Уміння бути вдячним своїм колегам —
риса справді культурної особистості. Чим значніша, талановиті_
ша людина, тим доступніша вона у спілкуванні, тим далі вона
від зарозумілості і пихатості. Повага до оточуючих — її природ_
ний стан. Він є постійним.
У службових відносинах взаємини старшого і молодшого,
жінки й чоловіка відповідають основним правилам етикету.
Проте в той же час жінка на роботі не перестає бути жінкою,
літній чоловік — літнім і т. ін. Тому вихований чоловік і на службі
пропустить жінку вперед, притримає перед нею двері, не дозво_
лить вживання за її присутності «гострих» виразів і брутальних
слів. Та всі форми ввічливості не повинні заважати основному —
ходу роботи. Чоловіку можна не відриватися від діла, щоб подати
жінці пальто, коли вона виходить, але не можна не допомогти їй,
коли вони разом опинилися у роздягальні, і т. ін.
Наради, збори — річ корисна, коли їх учасники не забира_
ють в інших часу виступами не по суті. Ці заходи мають прово_
дитися чітко, організовано, по_діловому. На зборах, де немає
сторонніх, можна звернутися до колеги, назвавши на ім’я і на
«ти» (зрозуміло, коли ви у дружніх стосунках), в усіх інших
випадках звертатися необхідно на ім’я та по батькові або ж на
прізвище, додавши прийняту у суспільстві чи у колективі форму
звертання (наприклад, «пан», «пані» та ін.).
Під час зборів або нарад не слід потайки позіхати, жувати
гумку або цукерки. Можна обмінятися кількома словами з ко_
легами, що сидять поруч, але не вести тривалих дискусій.
На роботі обов’язкове дотримання субординації. Демокра_
тичний стиль керівництва її не скасовує.
Особливі етикетні відносини, що будуються на тих самих
принципах і містять ті самі правила, про які вже йшлося, існу_
ють між керівником і підлеглими. У себе в кабінеті керівник не
встає, якщо до його столу для розв’язання поточних справ підхо_
дить співробітниця. У разі тривалої розмови начальник пропо_
нує співробітниці сісти.
У двері кабінету керівника, коли у нього немає секретарки,
можна не стукати. Якщо керівник висловив бажання, щоб підлеглі
заходили, постукавши, слід виконувати це правило.
Не можна, звичайно, скласти якийсь звід правил, виконання
яких гарантувало б начальникові загальну повагу, бо її забезпе_
чують багато складових, можна лише зазначити, що добрий ке_
рівник додержується таких вимог:
— пам’ятає ім’я та по батькові своїх підлеглих, завжди вітаєть_
ся з усіма;
— не зриває гнів на інших, особливо, якщо він знервований
або у нього поганий настрій;
— не підвищує голос під час розмови;
— не нагадує багаторазово підлеглому про зроблені ним по_
милки і вміє визнавати свої;
— уміє цінувати жарт і посміятися разом з усіма, але не з
слабкостей підлеглих, уміє довіряти своїм співробітникам, до_
рожить їх часом і не відволікає від основних занять безперерв_
ними дріб’язковими дорученнями;
— уміє в міру можливостей відгукнутися на прохання підлег_
лих особистого характеру, не намагаючись потім подати свою
участь як неоціненну послугу;
— ввічливо звертається до підлеглих з діловими дорученнями;
— уміє бути досить толерантним до окремих недоліків своїх
підлеглих і у повсякденній роботі враховує це.
Підлеглі мають поважати свого керівника — без цього не_
можлива нормальна робота. Та поважати — не означає підкрес_
лювати свою любов до нього і принижуватися до підлабузництва.
Людина, що добре розбирається у питаннях за своїм фахом і
ставить інтереси справи над симпатіями й антипатіями началь_
ства до себе, ніколи не принизить своєї гідності підлесливим
потуранням. З іншого боку, справжній керівник завжди
відрізнить підлабузника від людини гідної.
Успіхи в роботі, високе становище нерідко паморочать голо_
ву людині, і вона перестає бачити, що успіхи — результат праці
всього колективу, починає вважати себе «незамінною», зверхньо
ставиться до оточуючих, звикає до похвал і лестощів.
У колективі мають існувати відносини доброзичливості і ви_
могливості, поваги і відповідальності, дисциплінованості і ввічли_
вості, бо тільки такі норми культури поведінки сприятимуть
ефективній роботі усього колективу, особистому успіхові й ав_
торитетові керівника, професійному зростанню і розвиткові
кожного члена колективу.
Засвоєння цих норм і правил етикету дозволить майбутньо_
му спеціалісту легко влитись у трудовий колектив, правильно
побудувати службові відносини, сприятиме швидкому оволодінню професійними навичками і допоможе стати справжнім фа_
хівцем і культурною людиною.
Висновки
Духовно розвинена, культурна людина завжди володіє і вико_
ристовує на практиці правила етикету, які допомагають їй у спілку_
ванні з людьми, дотриманні службових відносин, сприяють швид_
кому оволодінню професійними навичками, кар’єрному росту і,
насамперед, роблять життя простим, зручним та красивим.
Резюме
Культура поведінки являє собою складову частину культури
людини і виступає зовнішнім проявом духовного багатства осо_
бистості та її внутрішнього світу; це сукупність форм повсяк_
денної поведінки людини, в яких знаходять зовнішнє відобра_
ження її моральної та естетичної якості.
Етикет — важлива складова частина культури поведінки, яка
включає в себе сукупність правил поведінки, що стосуються зов_
нішнього прояву ставлення до людей (манери поведінки, форми
звертання й вітань, одяг та ін.), він соціально зумовлений, носить
конкретно історичний характер, має національний колорит. Су_
часний етикет грунтується на моральних принципах гуманізму й
колективізму, що сприяють взаємоспілкуванню, взаєморозумін_
ню між людьми; він зумовлений високим рівнем міжнародного
духовного життя та глибоким загальнолюдським змістом. У різних
галузях життя існують специфічні риси етикету, так є службовий,
учбовий етикет, етикет у транспорті, удома та ін.
Завдання для самостійного опрацювання
1. З’ясуйте, що таке культура поведінки, а що таке етикет.
2. Самостійно вивчіть головні етапи розвитку етикету.
3. Проаналізуйте особливості українського етикету.
4. Визначте загальні правила сучасного етикету.
5. Як ви гадаєте, чи існують специфічні риси службового ети_
кету? Якщо так, то назвіть їх.
Література
1. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика: Учебное пособие
для вузов. — Ростов_на_Дону, 2000.
2. Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. — Ростов_на_Дону, 1999.
Література
Алешина Л.О. О вежливости, о такте, о деликатности. — М., 1986.
Аронов В.Р. Дизайн и искусство. Сер. «Эстетика». — М., 1984. — № 2.
Асмус В.Ф. Вопросы теории и истории эстетики. — М., 1968.
Асмус В.Ф. Немецкая эстетика XVIII в. — М., 1962.
Байбурин А.К., Торопков А.Л. У истоков этикета: Этнографические очерки. —
Л., 1990.
Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. —
М., 1975.
Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология: наука и
техника. — М., 1986. — С. 80—160.
Бахтин М.М. Человек в мире слова. — М., 1995.
Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М., 1986.
Бицилли П.М. Место Ренессанса в истории культуры. — СПб., 1996.
Безруких М.М. Я и другие. Я или правила поведения для всех. — М., 1991.
Белый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994.
Борев Ю.Б. Критика современных буржуазных эстетических концепций.
— М., 1977.
Борев Ю.Б. Эстетика: В 2_х т. — Смоленск, 1997.
Брунов Н.И. Барокко в России. — М., 1926.
Быстрицкий Е.К. и др. Бытие человека в культуре (опыт онтологического
подхода). — К., 1992.
Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. — К., 1991.
Ванслов В. В. Эстетика романтизма. — М., 1966.
Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика: Учебное пособие для ву_
зов. — Ростов_на_Дону, 2000.
Вейдле В.В. Умирание искусства. Размышления о судьбах литературы и
художественного творчества. — СПб., 1996.
Вермео А., Вермео О. Мэтры мирового сюрреализма. — СПб., 1996.
Виппер Б.Р. Статьи об искусстве. – М., 1970.
Волченко А. На работе, в гостях, дома. — М., 1985.
Выготский Л.С. Психология искусства. — М., 1987.
Выхлецов Г.П. Эстетика в системе философского знания. — Л., 1984.
Гегель. Эстетика: в 4_х т. — М., 1971.
Гете И.В. Об искусстве. — М., 1975.
Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. — М., 1986.
Гулыга А.В. Принципы эстетики. — М., 1987.
Даниленко В.Я. Основи дизайну. — К., 1996.
Давыдов Ю.Н. Искусство как социологический феномен. —М., 1968.
Делез Ж., Гваттари Ф. Капитализм и шизофрения: Анти_Эдип. — М., 1990.
Джонс Дж. Инженерное и художественное конструирование. — М., 1976.
Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. — Вып. 1—2. — М., 1988.
— 203 —
Домострой Сильвестровского извода. — К., 1992.
Донченко Е.А., Титаренко Т.М. Личность: конфликт, гармония. — К., 1989.
Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ—ХХ вв. — М., 1987.
Земнов Л.А., Куликов Г.И. Методологические проблемы эстетики. — М.,
1982.
Зись А. Искусство и эстетика. — М., 1967.
Золотарева П.Р. История искусств: Художественная картина мира. —
Караганда, 1996.
Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. —
М., 1996.
История зарубежного искусства / Под ред. М.Т. Кузьминой, Н.Л. Мальце_
вой. — М., 1971.
История эстетики: Памятники мировой эстетической мысли. — Т. 1—5. —
М., 1962 — 1970.
Каган М.С. Лекции по марксиско_ленинской эстетике. — Л., 1963.
Каган М.С. Эстетическое учение Н.Г. Чернышевского. — Л., 1958.
Калмычек Д. Вежливость на каждый день. — М., 1981.
Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Генезис чувственной
культуры. — К., 1982.
Карнеги Д. Как завоевать друзей и оказывать влияние на людей. — М.,
1989.
Козловски П. Культура постмодернизма: Общественно_культурные послед_
ствия технического развития. — М., 1997.
Колеснікова О.В. Естетична культура у професійному становленні юриста.
— Х., 1994.
Колеснікова О.В., Межова Н.Г., Святош Л.М. Естетична діяльність та сфери
її виявлення. — Х., 1994.
Колесникова Е.В. Художественная культура и эстетическое развитие лич_
ности. — Х., 1989.
Краткий словарь по эстетике. — М., 1980.
Кривцун О.А. Эстетика. — М., 1998.
Ларин Е.А. Эстетическое воспитание. — Минск, 1992.
Леви В. Искусство быть собой. — М., 1991.
Левчук Л.Т. та ін. Естетика: Підручник / За заг. ред. Л.Т. Левчук. — К., 1997.
Левчук Л., Олещенко О. Основи естетики: Навч. посібник. — К., 2000.
Лихачев Д.С. Барокко и его русский вариант XVII века. Великие стили и
стиль барокко // Русская литература, 1969. — № 2.
Лихачев Д.С. Очерки по философии художественного творчества. — СПб.,
1996.
Личковах В. Авангард — постмодернізм — універсалізм: зміна парадигм
некласичної естетики // Філософська і соціологічна думка. — 1996. —
№ 7—8.
Лосев А.Ф. История античной эстетики. — М., 1963.
Лосев А.Ф. Проблемы символа и реалистическое искусство. — М., 1995.
Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978.
— 204 —
Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. Исторический смысл Возрождения. —
М., 1998.
Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. — СПб., 1996.
Лотман Ю.М. Пушкин. — СПб., 1995.
Лотман Ю.М. Об искусстве. — СПб., 1998.
Лунин И.П. Искусство как социальный феномен. — М., 1984.
Любимова Т.А. Комическое, его виды и жанры. — М., 1980.
Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.
Манн Ю.П. Русская философская эстетика. — М., 1969.
Малахов М.Я. Модернизм. — М., 1986.
Москвичева Л.Н. Эстетическое развитие личности и ее творческий потен_
циал. — М., 1985.
Овсянников М.Ф. История эстетической мысли. — М., 1978.
Овсянников М.Ф. Эстетика в прошлом, настоящем и будущем. — М., 1988.
Ортега"и"Гассет Х. Дегуманизация искусства и другие работы. — М., 1991.
Основи художньої культури. Частина І. Історія та теорія світової худож_
ньої культури. — Харків, 1999.
Петров М.К. Искусство и наука. Пираты Эгейского моря и личность. —
М., 1995.
Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. — Ростов_на_Дону, 1999.
Полях Е.А. Постмодернизм и дизайн // Вестн. Моск. ун_та. Сер. «Филосо_
фия». — 1998. — № 5.
Проценко О.П. Модуси етикету: добро, краса, користь. — Харків, 1994.
Проценко О.П. Етикет і ділові відносини. Конспект лекцій із спецкурсу. —
Харків, 1993.
Рогозин Д.П. Секреты общения. — М., 1991.
Розин В. Визуальное восприятие в современной культуре // Alma mater. —
1998. — № 7.
Ротенберг Е. Искусство Италии. — М., 1974.
Рытников Л.А. Эстетическое сознание: сущность и специфика. — М., 1985.
Савилова Т.А. Эстетические категории. — Киев—Одесса, 1977.
Смелинова З.С. Литература как вид искусства. — М., 1997.
Смолка К. Правила хорошего тона. — М., 1980.
Соболев П.В. Очерки русской эстетики первой половины ХІХ века. — Л., 1972.
Собудський М.А. Мовно_культурний простір західноєвропейського серед_
ньовіччя. — К., 1997.
Социальные функции искусства и его виды. — М., 1980.
Столович Л.Н. Красота. Добро. Истина: Очерк истории эстетической ак_
сиологии. — М., 1994.
Татаркевич В. Античная эстетика. — М., 1977.
Томан Т. Мистецтво говорити. — К., 1986.
Украинский советский энциклопедический словарь. В 3_х т. — К., 1988.
Ушкалов Л.І. Світ українського бароко. — Харків, 1995.
Федь В. Науково_освітні концепції у світлі естетики // Освіта і управління. —
1997. — № 3.
Филипьев Ю.А. Искусство в системе человеческих ценностей. — М., 1996.
Харьковская школа дизайна. — М., 1992.
Хорват В. Вежливость на каждый день. — М., 1981.
Художня культура. Скорочений словник / За редакцією В.О. Лозового (ук_
раїнською та російською мовами). — Харків, 1996.
Худушин Ф.С. Эстетический идеал. — М., 1985.
Шевцов Е.В. Эстетическое воспитание: пути и проблемы. — М., 1988.
Шеллинг Ф.В. Сочинения в 2_х т.: Пер. с нем. Т. 2. — М., 1989.
Шестаков В.П. Очерки по истории эстетики. — М., 1979.
Шимунек Е. Эстетика и всеобщая теория искусств. — М., 1980.
Шпара П.Е. Технічна естетика та основи художнього конструювання. —
К., 1984.
Шрамкова Г.И. Искусство Возрождения: Италия, Нидерланды, Германия,
Франция. — М., 1977.
Эстетика: Учебное пособие / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.И. Панченко,
М.Ю. Русин. — К., 1991.
Эстетика: Учебн. пособие / Под ред. В.А. Лозового. — Сумы, 1999.
Эстетика за рубежом: Буржуазная эстетика сегодня. — М., 1970.
Эстетика: Словарь. — М., 1990.
Эстетика: Словарь / Под общей ред. А.А. Беляева и др. — М., 1989.
Эстетика Ренессанса / Под общей ред. В.П. Шестакова: В 2_х т. — М., 1981.
Эстетические категории и искусство. — Кишинев, 1989.
Эстетическое развитие и воспитание молодежи / Под ред. О.В. Лармина. —
М., 1978.
Юлдашев Л.Г. Искусство: Философские проблемы исследования. —М., 1981.
Ягодинский В.Н. Как себя вести. — М., 1991.
Яковлев Е.Г. Кинофильм и видеоклип: эстетическая оппозиция // Вестн.
Моск. ун_та. Сер. «Философия». — 1998. — № 4.
Яковлев Е.Г. Эстетический вкус как категория эстетики. — М., 1986.
Навчальне видання
ЕСТЕТИКА
Навчальний посібник
Шеф_редактор
Ковальський В. С., кандидат юридичних наук
Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури
Відповідальна за випуск Т. А. Яскажук
Комп’ютерний набір Л. М. Сисоєва
Комп’ютерна верстка О. М. Коваленко
Художнє оформлення М. П. Черненко
Підписано до друку 25.02.2003. Формат 84х108/32. Папір офсетний № 1.
Гарнитура Lazurski. Умовн. друк. арк . 10,95. Обл._вид. арк. 10,95.
Наклад 10000 (1_й завод — 1—4000) прим. Зам. № . Ціна договірна.
Оригінал_макет виготовлено комп’ютерним центром СП «Юрінком Інтер»
(Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої
продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)
З питань придбання літератури звертатися до видавництва «Юрінком Інтер»
за адресою: 04209, Київ_209, вул. Героїв Дніпра, 31_б; тел. 411_64_03
ЗАТ «Віпол» ДК № 15.
03151, м. Київ, вул. Волинська, 60.__