§ 1. Культура поведінки та етикет.

Головні правила етикету

Культура поведінки — складова частина культури людини, вона

виступає зовнішнім проявом духовного багатства особистості та її

внутрішнього світу; це сукупність форм повсякденної поведінки

людини (у праці, побуті, спілкуванні з іншими), в яких знаходять

зовнішнє відображення моральні та естетичні норми поведінки.

Якщо моральні норми визначають зміст вчинків, мотиви поведін_

ки, то культура поведінки розкриває, як саме здійснюються у по_

ведінці вимоги моральності, яке «обличчя» поведінки людини, на_

скільки органічно, природно і невимушено такі норми злилися з її

способом життя, стали повсякденними життєвими правилами.

У широкому плані даного поняття культура поведінки об’єд"

нує всі сфери зовнішньої і внутрішньої культури людини: ети_

кет, правила поводження з людьми і поведінки у громадських

місцях; культуру побуту, що включає характер особистих по_

треб та інтересів, відносини людей поза роботою, організацію

особистого часу, гігієну, естетичні смаки у виборі предметів спо_

живання (вміння одягатися зі смаком, прикрашати житло), ес_

тетику властивої людині міміки і пантоміми, вираз обличчя і

рухів тіла (грація). Окремо виділяють культуру мови, вміння

грамотно, ясно й красиво висловлювати думки, не вживаючи

вульгарних виразів, і т. ін.

 «У людині повинно бути все прекрасним: і обличчя, і одяг, і

душа, і думки», — писав А.П. Чехов, і ці слова якнайкраще вира_

жають сутність культури поведінки, що становить гармонію

внутрішніх і зовнішніх начал людини.

Тільки за умови такого цілісного підходу до розуміння культу_

ри поведінки, тільки при аналізі ставлення до праці, природи, ми_

стецтва, до колективу й окремих людей і зливаються воєдино ос_

новне поняття етики «добро» і поняття, яким користуються, щоб

висловити естетичну оцінку, — «красота». Моральна й естетична

грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. На

жаль, і раніше, і тепер можна зустріти людей, які протиставляють

естетичне етичному, і навпаки. Трапляється так, що чуйна людина

виявляє свою доброту незграбно, грубо, а інша, залишаючись у

душі егоїстичною, черствою, бездушною, поводиться бездоганно,

але тільки для того, щоб справити на оточення добре враження.

Зовнішня культура людини очевидна, про неї можна зроби_

ти висновок з першого погляду, зважаючи на те, як людина

говорить, як поводиться з оточенням, як одягається. Відтак скла_

дається про людину перше враження. Але у зовнішній культурі

виявляється внутрішня культура особистості. Важливі не форми

спілкування і поведінки як такі, а їх мотиви та внутрішня вихо_

ваність, яка спрямовує поведінку людини. Вихована людина

ввічлива й запобіглива не тому, що хоче красиво виглядати, а

тому, що повага до людей, увага до них, душевний такт не доз_

воляють їй бути іншою. У такій поведінці людини виявляється

її внутрішня сутність, її внутрішня культура. Таким чином, зав_

дання, що стоїть перед людиною, — це формування внутріш_

ньої і зовнішньої культури, її моральний і естетичний розвиток.

Важлива складова частина культури поведінки — етикет, що

містить ті вимоги, які набувають характеру строго регламенто_

ваного церемоніалу і в дотриманні яких має особливе значення

певна форма поведінки.

Етикет являє собою сукупність правил поведінки, що сто"

суються зовнішнього прояву ставлення до людей (поводження

з оточенням, форма звертання й вітань, поведінка у громадсь_

ких місцях, манери й одяг).

Етикет (фр. etiguette — ярлик, етикетка, церемоніал), тобто

порядок проведення певної церемонії. Цим терміном визначав_

ся строго встановлений порядок і форма поводження при дворі

монарха. Це був придворний протокол, подібний до диплома_

тичних протоколів, які діють і зберігають своє значення і сьо_

годні. Головним призначенням етикету була організація поведінки придворних таким чином, щоб звеличити особу монарха й утвердити придворну ієрархію.

Зміст власне етикетних норм складався разом з виникненням

імператорського єдиновладдя спершу на Сході, а потім і на Заході.

До російської мови слово «етикет» увійшло у XVIII ст., коли

складався придворний побут абсолютної монархії, встановлюва_

лися широкі політичні та культурні зв’язки Росії з іншими дер_

жавами.

У ХУШ ст. під етикетом розуміли лише зведення правил

поведінки, прийнятих при дворах монархів. Однак життя вима_

гало ширшого тлумачення цього терміна як сукупності правил

поведінки у різних сферах: життєдіяльності людини, а не тільки

при дворі правителя. Етикет — це правила поведінки у домі

рабовласника за античних часів і за епохи середньовіччя – у

ремісника і буржуа, у селянській хаті; це правила поведінки на

громадському і сімейному святах, на службі та ін.

Етикет має конкретно_історичний характер. Кожне суспіль_

ство, кожна культура відзначилися своїми правилами поведін_

ки, системою норм, своїми уявленнями про прекрасне й по_

творне. Так, свої правила поведінки існували в античній Греції і

свої – в античному Римі, етикет при французькому дворі Людо_

віка XIV відрізнявся від етикету при дворі Ізабелли й Фердинан_

да, етикетні відносини за російського царя Олексія Михайлови_

ча у XVII ст. відрізнялись від таких за Петра І у XVIII ст. і т. ін.

Етикет є соціально зумовленим. Він виник як суто класове,

кастове явище. Досить згадати хоча б середньовічний кодекс ли_

царської честі або вимоги придворного етикету, що якнайсуворі_

ше регламентували все двірське життя. Члени родини монарха

мали вставати о певній годині. Точно зазначалося, хто повинен

бути при одяганні монарха, хто — тримати і подавати йому одяг,

заздалегідь було визначено, хто супроводжував його на прогулян_

ках, хто був присутнім на аудієнціях, прийомах і т. ін.

У старих хроніках і мемуарах придворних осіб можна знайти

докази того, як через дрібниці, пов’язані з етикетом, спалахували

сварки, що ускладнювали політичні відносини між державами.

Сварки виникали, наприклад, через те, на що під час аудієнції

пропонували сісти — на крісло з поруччям, високою спинкою або

табурет, через певні рухи правої або лівої руки, всупереч етикету,

через кількість кроків, які треба зробити, вклоняючись монархові.

Цілком інші норми, правила відносин існували у народному

середовищі. Все, що характеризувало етикет правлячих класів, було

неприйнятним для соціальних низів. «Бідність звільняє від етикету», — зауважувала французька письменниця Жорж Санд. Але це

не означало, що простолюд не мав своїх уявлень про поведінку,

про взаємини один з одним. Життя, суспільний і особистий досвід

підказували, що такі форми необхідні, бо вони регулюють по_

всякденні контакти з товаришами по роботі, з сусідами, з рідни_

ми і близькими, допомагають людям зрозуміти один одного, без

чого були б немислимими самі відносини у сфері виробництва, у

побуті. Ці норми, які народжувались у середовищі трудящих, були

простими і зрозумілими, звільненими від ряду умовностей.

Та з плином часу багато норм, правил і вимог етикету стали

загальними правилами, які регулювали специфічні форми людсь_

кого спілкування. Це відбувалося внаслідок того, що виникнен_

ня етикету було своєрідним досягненням людської культури,

однією з форм «олюднення» людини, ушляхетнення її природ_

них інстинктів, пристрастей і афектів.

В етикеті на рівні станового етикету (положення) були частко_

во збережені давні традиційні форми спілкування і звернення лю_

дей один до одного. Так, давнє шанування жінок, культ жінки —

праматері — майже повсюдне явище: їй дарували квіти, прикра_

шали квітами, ототожнювали з першоосновою всього сущого —

землею. Знімати капелюх перед жінкою, вставати при розмові з

нею, поступатися їй місцем і виявляти їй усілякі знаки поваги —

ці правила були наслідком не тільки лицарського схиляння перед

Прекрасною Дамою, а й більш давнього культу жінки.

Виникнення етикету було пов’язане також з досягненнями у

галузі матеріальної культури, з появою особливих надлишкових

засобів, аксесуарів, предметів, що використовувалися для задо_

волення природних потреб у їжі, одязі, пересуванні.

Якщо, наприклад, людина угамовує голод, користуючись під

час їжі ножами і виделками, якщо їх багато і кожна пара має

своє призначення, то це свідчить, що нові форми і способи уга_

мування голоду пов’язані з розвитком не лише духовної культу_

ри самої людини, а й матеріальної культури, культури вироб_

ництва у певній сфері.

Правила етикету мають утилітарний характер, упорядкову_

ючи користування засобами громадських комунікацій, сферою

обслуговування; етикет допомагає зберегти здоров’я (приміром,

сприяє кращому засвоєнню їжі), охороняє нервову систему, за_

безпечує задоволення та ін.

Крім історичного, соціально_класового характеру етикет має і

етно_національний колорит, який складався протягом усього пері_

оду формування тієї чи іншої нації. Такі особливості етикету склалися і в українського народу. Так, в Україні, як і в інших регіонах

Східної Європи, завжди панувала особлива повага молодших до

старших, що, наприклад, виявлялося у вітанні. Приміром, зустріча_

ючи особливо шановану похилого віку людину, молоді брали руку

старшого обома руками, а потім цілували її зверху. Таке при_

вітання вважалося вельми шанобливим. Українці завжди відзна_

чалися великою гостинністю. Раніше, стрічаючи гостей, господарі

низько схиляли голову, тримаючи при цьому руку на серці (зок_

рема жінки). Схиляючи голову в уклоні, вони ніби «виносили» її

назовні, «проголошуючи» її іншому, або ж намагалися зробити

себе нижче гостя і тим самим підкреслювали свій статус. Рука на

серці означала особливу гостинність, вітання, що йшли від серця.

Зустрічаючись, чоловіки скидали шапки, і в цьому також ви_

являлася повага до іншої людини. В Україні головний убір вза_

галі відігравав велику роль. Вважалося, що дорослій людині со_

ромно виходити з двору з непокритою головою. Голова чоловіка

без шапки могла означати не тільки його соціальну непов_

ноцінність, а й те, що він — чужинець.

Існувала в Україні і заборона жінці з’являтися на людях з

непокритою головою. Так, жителі Полтавської губернії вважа_

ли, що сонце плаче, коли жінка знімає хустку, а у Харківській

губернії — коли заміжня жінка вийде у сіни без хустки, то

домовик потягне її за волосся на горище.

В українців було заборонено лихословити вдома. Це мотиву_

валося тим, що «піч у хаті», а за повір’ям вважалося, що у печі

живуть духи предків, які спостерігають за поведінкою членів

родини. Оскільки повага до старших була зведена до культу, то

вдома намагалися не сваритися, не лихословити.

Склався в Україні і свій ритуал вживання їжі. Наприклад,

ложку не клали так, щоб один кінець спирався на миску, а

ручка — на стіл, бо побутувало повір’я, що злі духи по ложці

можуть потрапити у тарілку і нашкодити людині. Існували свої

особливості у спілкуванні, у поведінці, у побуті, на роботі та ін.

Таким чином, етикет має національне забарвлення, він зале_

жить від способу життя, вірувань, ритуалів і традицій того чи

іншого народу.

У процесі історичного розвитку змінювалися епохи, складались

нові культури, але залишалися загальнолюдські цінності, вироблені

практикою попереднього суспільного розвитку, відкидалося неістот_

не, дріб’язкове, тимчасове. З етикету зникли норми, продиктовані

умовами життя певного класу, стану, але залишилися універсальні, загальновживані правила ввічливості, такту, коректності, що по_

легшили, ушляхетнили і прикрасили людську поведінку.

Сучасний етикет грунтується на моральних принципах гума_

нізму й демократизму, що сприяють взаємоспілкуванню, взає_

морозумінню між людьми. Відносини, в основі яких лежать гу_

манізм і демократизм, — це відносини доброзичливості, шаноб_

ливості, гуманізму, а не егоїзму, відносини, за яких людина не

підкреслює своє «я», не думає тільки про особисту вигоду, а

поважає думку іншої людини, виявляє турботу про ближнього,

подає йому допомогу та ін. Етикет, в основі якого лежать дані

принципи, дозволяє дбати про те, щоб повага до людської гідності

і турбота про Особистість не перетворювалися на заохочення

тих, хто порушує норму. Адже й тепер нерідкі випадки, коли

порушник загальноприйнятих норм поведінки зустрічає співчуття

деяких «гуманістів», що забувають про шкоду, яку порушники

завдають честі й гідності інших людей. Жаліти п’яного або тве_

резого хулігана — це значить не жаліти, не любити по_справж_

ньому тих, кому він отруює життя.

Принципи гуманізму й демократизму втілені в ряді мораль_

них вимог, що безпосередньо відбиваються у культурі взаємовід_

носин. Серед них передусім слід назвати ввічливість, тактовність,

скромність, точність.

Ввічливість — форма взаємовідносин з оточенням як знайо_

мим й близьким, так і незнайомим.

Сутність ввічливості — доброзичливість. Зустрічаючи люди_

ну, говоримо їй «доброго ранку», «добридень», «добривечір». Про_

щаючись, говоримо «до побачення», ніби сподіваючись зустрі_

тися ще раз. Звертаючись до людини з дріб’язковим проханням,

вживаємо вираз «будь ласка». Поняття добра органічно входять

до багатьох загальноприйнятих формул чемності. Цим самим

виявляється зв’язок справжньої ввічливості з гуманізмом у тому

соціальному сенсі, який надається цьому поняттю.

Зрозуміло, у житті виникають ситуації, коли, наприклад, не_

обхідно мати справу з людиною, яка з тих чи інших причин не

заслуговує на повагу, але це не означає, що можна принижувати

її людську гідність, розмовляти з нею брутально. Ввічливість по_

трібна навіть тоді, коли говоримо людині неприємне, якщо вона

на те заслуговує.

Споріднене з ввічливістю поняття «коректність», яке має

особливий відтінок, що полягає у вмінні за різних ситуацій три_

мати себе у межах загальноприйнятих правил пристойності.

Звичайно, за будь_яких правил етикету поведінка людини багато у чому залежить від стану її нервової системи, характеру,

темпераменту.

Кожний іноді може опинитися у певній конфліктній ситуації

на роботі, у родині, побуті. Іноді конфлікт виникає через різне

розуміння одних і тих самих явищ морального життя. Причому

не завжди одні люди у конфлікті діють з аморальних міркувань,

а інші — з моральних. Такий погляд був би спрощеним. Бува_

ють випадки, коли обидві сторони діють з кращих і цілком

моральних мотивів, але їхні різні уявлення, зумовлені традиція_

ми, вихованням, можуть викликати різні оцінки одних і тих

самих подій та вчинків. Виявити коректність — означає зберег_

ти гідність, не принизитися до рівня розбещеного обивателя.

Вимоги коректності у взаємовідносинах відповідають інтере_

сам усіх. При дотриманні цих вимог у суперечці можна швидко

дійти згоди. У службових відносинах коректність допомагає усу_

нути те, що шкодить інтересам справи, в особистих — вона

сприяє взаєморозумінню людей.

Тактовність — це почуття міри, яке необхідно зберігати у

розмові, в особистих і службових стосунках, уміння відчувати межу,

переступивши яку, можемо незаслужено образити людину.

Тактовність вимагає всебічного урахування всіх обставин, у

тому числі й психологічного стану людини, урахування своєрід_

ності її як особистості.

Тактовність полягає в умінні не помічати упущення іншої

людини. Тактовна людина не звернеться до співрозмовника із

запитанням, яке поставить того в незручне становище. Нав’яз_

ливість, настирливість, навіть якщо вони викликані найкращи_

ми намірами (наприклад зробити послугу, допомогти), викли_

кають негативну реакцію. Почуття міри, що дозволяє виявити

повагу до гідності іншої людини і разом з тим зберегти власну

гідність, — ось до чого зводиться тактовність.

Скромність — невід’ємна риса культури взаємовідносин.

Скромна людина ніколи не вважає себе видатною, неординар_

ною особистістю. Вона не відмовляється від самооцінки та завж_

ди зіставляє її з думкою оточуючих людей. Скромність — це не

самоприниження, відмова від гордості, незалежності, самостійності

у поведінці. Скромність виявляється у вмінні бути самим собою і

не грати якусь невластиву роль. Разом з тим справжня скромність

не повинна спричинятися до скутості у поведінці, але це не

означає, що вона має бути джерелом розв’язності. Органічно

поєднується зі справжньою скромністю почуття власної гідності, уміння у розмові, манерах показати, що ви нікому не дозволите

поставити себе у моральному відношенні нижче від інших.

Із скромністю пов’язана простота — якість, яка ніяк не оз_

начає відмови від прийнятих у суспільстві норм етикету. Дозво_

лити собі фамільярність або лише з власної ініціативи перейти

на «коротку ногу» з людиною, яка займає підлегле положення, —

це зовсім не означає виявити простоту у взаємовідносинах. Іноді

можна зустрітися з таким розумінням простоти, коли духовний

світ особистості навмисне зводиться до вкрай низького рівня.

Одна з найважливіших вимог культури взаємовідносин —

точність. Точність означає вміння шанувати своє слово, не ки_

дати його на вітер. Якщо людина завжди виконує те, що обіцяє,

якщо приходить о тій годині, на яку призначено зустріч, зна_

чить, на таку людину можна покластися.

Виконуючи вимоги точності у ділових, службових відноси_

нах, у громадському житті, людина не підведе колектив, не зірве

виконання важливих завдань, не порушить ритм виробничої

діяльності.

Точне вираження своїх думок, уміння без зайвих слів сфор_

мулювати те чи інше положення так, щоб воно не було двознач_

ним, також важлива вимога культури взаємовідносин.

Ввічливість, скромність, простота, тактовність і т. ін. у сучас_

ному етикеті всіх країн світу — загальноприйняті норми пове_

дінки. Разом з тим ці норми можуть по_різному виявлятися у

поведінці людей. Отже, можна говорити про різний стиль пове_

дінки. Стиль поведінки — це сукупність норм, правил поведін"

ки, які притаманні даному індивіду залежно від його мораль"

них, естетичних, політичних, професійних поглядів, інтересів,

настанов, його життєвих позицій. На стиль поведінки людини

впливають і матеріальні умови її життя, тому в ньому розкри_

вається соціальна сутність людини. Стиль поведінки виробляється

протягом усього життя і виявляється у спілкуванні, мові, вчин_

ках людини. Він дозволяє зробити висновок про інтелектуаль_

ний, моральний, естетичний розвиток людини, про її соціальну

і професійну належність.

Стиль поведінки виявляється у манерах людини. Манера (з

фр. — спосіб дій, спосіб, прийом поводження), перекладається

майже так, як і слово «стиль», але стосується характеристики

індивідуальних, одиничних, окремих особливостей поведінки кон_

кретної особистості. Манери до певної міри вказують на харак_

тер людини і правлять за зовнішню оболонку її внутрішньої природи. Вони виявляються у ввічливому й привітному поводженні, але

справжня й найкраща чемність така, що грунтується на щирості

і виявляється у готовності сприяти щастю ближнього.

Добрі манери, стиль поведінки не виникають самі собою.

Велике значення тут має соціальне мікросередовище, одержане

у дитинстві виховання, та у будь_якому разі можна оволодіти

добрими формами спілкування, якщо людина щиро в цьому

зацікавлена, переконана в необхідності цього, якщо відповідно

себе виховує. Якщо ж людина не замислюється над формою

своєї поведінки, то жодні кодекси, правила не озовуться в її

душі, не зумовлять ефективного зрушення в її поведінці. Щоб

бути культурною людиною, цього слід прагнути і домагатися.

У житті кожної молодої людини настає час, коли їй важливо

знати, як її сприймає оточення. Вона починає звертати увагу на

саму себе. А це результат того, що в людині складається або вже

склалося уявлення про те, якою вона хоче бути, якої мети дома_

гається. На основі свого попереднього досвіду вона, безумовно, склала

для себе якийсь ідеальний образ особистості і при критичному

самоаналізі рано чи пізно зрозуміє, що і їй слід удосконалити свої

манери у спілкуванні з людьми. Молодь у своїй поведінці не може

керуватися тільки тим, що вважається нормою у молодіжному

середовищі, вже у молодому віці слід засвоїти загальноприйняті

норми суспільної поведінки. Молоді роки — коротка пора у житті,

однак саме в цей час людина формується на все життя.

Інтерес до питань поведінки визначається рівнем духовного

розвитку. Цей інтерес поглиблюється, коли людина розуміє, що

дотримання правил поведінки забезпечує успіх як окремої осо_

бистості, так і всього колективу, всього суспільства.

В умовах сучасного динамічного розвитку суспільства зміни у

галузі правил поведінки відбуваються значно швидше. Люди ви_

ховані, культурні, активніше і свідоміше оволодівають новими

правилами суспільних контактів і мають значно більше можли_

востей для того, щоб дотримуватися нових правил поведінки,

розвиток яких зумовлений не лише високим рівнем міжнарод_

ного духовного життя, а й їх глибоким загальнолюдським змістом.

У сучасному світі склалися такі загальні правила етикету,

які відбиваються у різних сферах життя людей і мають, як умо_

ву, цілеспрямовані, повторювані відносини між ними, а також

разові, випадкові стосунки:

— уміти бути уважним до людини в усіх ситуаціях, які хоча

б якось об’єднують її з вами, бачити і помічати її, виявляти цю

увагу до неї зовнішніми знаками, доносячи їх до людини;

— ввічливо звертатися з проханням про будь_яку послугу і

самому подякувати за таку послугу;

— співчувати людині у її невдачах, поділяти з нею радість

успіху, виявляючи це відповідними формами; пропонувати їй

свої послуги і допомогу у можливих формах;

— берегти робочий і вільний час інших людей, не марнувати

його повільними, беззмістовними розмовами і ні в якому разі

не примушувати людину чекати на тебе;

— розмовляти мовою, зрозумілою більшості присутніх (усім),

не допускати перешіптування за присутності інших або ж роз_

мови незрозумілою їм мовою;

— не сміятися безпричинно за присутності людини, не дава_

ти їй приводу гадати, ніби ви смієтеся з неї;

— намагатися не помічати фізичних вад людини, не розгля_

дати і не розпитувати про них;

— не допускати ніяких погроз щодо людини, тим більше —

фізичних дій;

— бути терплячим до інших думок, смаків, не допускати при_

ниження людської гідності того, чиї смаки не відповідають вашим;

— терпляче вислуховувати того, хто говорить, не перебивати

його і виявляти інтерес до його думки;

— не нав’язувати співрозмовникові тему розмови про себе

як найцікавішу, прагнути більше запитувати і слухати, ніж го_

ворити самому;

— не підкреслювати своєї шляхетності і жертовності у зроб_

леній вами послузі, якою б важливою і значною вона не була,

покажіть, що ви робите її легко, з задоволенням, без думки про

взаємну віддяку;

— дбати про свій зовнішній вигляд, охайність і чистоту, пам’я_

таючи, що неохайність, недбалість і неувага до себе — це форма

неповаги до інших людей, зневаги до їх думки;

— не привертати до себе уваги екстравагантністю зовнішнього

вигляду.

Ці правила відбивають загальну форму поваги до людини

взагалі. Але вони можуть диференціюватись залежно від конк_

ретних умов, ситуацій і характеру між тими, хто спілкується,

набуваючи конкретного характеру.

Все це стосується тільки форми. Зміст у всіх випадках має

бути вираженням поваги, доброзичливості й уваги до людини.

Найважливіший показник стану людини на роботі — її ду_

шевний комфорт, у створенні якого помітне місце посідає куль_

тура службових відносин, бо кожен працівник значну частину свого життя перебуває на роботі в оточенні людей, які зв’язані з

ним спільною справою. Тому неабияку роль тут мають відіграва_

ти норми службового етикету, покликаного регламентувати відно_

сини між людьми, об’єднаними спільною діяльністю. Якщо ети_

кет містить правила спілкування усіх людей і у всіляких ситуа_

ціях, то правила службового етикету діють у дещо вужчій галузі

— вони визначають порядок поведінки працівників при вико_

нанні ними професійних обов’язків. Службовий етикет диктує

той стиль спілкування, ті норми ввічливості, які сприяють ство_

ренню у колективі здорової морально_психологічної атмосфери.