§ 1. Типологія художнього розвитку суспільства та характеристика загальних понять процессу художньої творчості

Зміни у суспільному житті спричиняють зміни у галузі мис_

тецтва. Розвиток економіки впливає на художнє життя суспіль_

ства. Він постає зовнішнім чинником розвитку мистецтва, сюди

належать також соціально_політичні, філософські, релігійні та

інші умови життя. Проте існують і внутрішні фактори: тра_

диції, новаторські тенденції, суперечності мистецтва, художні

взаємодії. На розвиток кожного виду мистецтва справляють вплив

й інші його види, а також різні форми естетичної та культурної

діяльності (дизайн, карнавал, похоронний обряд тощо).

Художній розвиток має складний, суперечливий, але водночас

і вихідний характер. У мистецтві спостерігається прогрес, під

яким слід розуміти не міру геніальності художника, але дещо

інше: вдосконалення, підвищення рівня образного мислення. Ре_

алізм, наприклад, викликав підвищення типу художнього мис_

лення завдяки тому, що він відкрив психологічний аналіз, навчив_

ся проникати в духовний світ людини, у багатство того, що її

оточує. Прогрес у мистецтві — це і відображення нових, вищих форм життя людства, нових проблем та ідей, це і вдосконалення

самого способу образного мислення від епохи до епохи. Проте у

художній культурі існують неминущі цінності, які не зазнають

змін, не зникають з плином часу. Твори мистецтва античності,

Відродження, класицизму, у XIX та XX ст. не можуть бути повто_

рені, вони породжені конкретною епохою, певними умовами буття.

Звичайно, не всі твори мистецтва вічні, а лише ті, що мають

естетичну цінність для людства, які залучають до предмета мис_

тецтва характерні для епохи суспільні відносини, загальноцікаві

для людини (мадонни Рафаеля, музика Бетховена, поезія Пушк_

іна). У цьому неминуще значення художніх шедеврів.

Кожна епоха породжує своє мистецтво, свої художні твори.

Вони відзначаються яскраво вираженими відмінними рисами. До

них відноситься і тематика, і принципи сприйняття дійсності та її

ідейно_естетична інтерпретація, і система художньо_виражальних

засобів, за допомогою яких світ, що оточує людину, віддзерка_

люється у творах мистецтва. Це видно при простому зіставленні,

скажімо, поезії К.Д. Бальмонта, В.Я. Брюсова, В.С. Соловйова, Анд.

Бєлого (символісти) з поезією І.О. Буніна, Скитальця (С.Г. Петро_

ва), раннього М. Горького, Л. Андрєєва та ін. (критичний реалізм).

Наприклад, порівняймо вірші К.Д. Бальмонта та І.О. Буніна.

В красоте музыкальности

Как в недвижной зеркальности

Я нашел очертания слов,

До меня не рассказанных,

Тосковавших й связанных,

Как растенья под глыбою льдов.

(К.Д. Бальмонт. «Аккорды»)

Молчат гробницы, мумии и кости, —

Лишь слову жизнь дана:

Из древней тьми, на мировом погосте,

Звучат лишь Письмена.

И нет у нас иного достоянья.

Умейте же беречь

Хоть в меру сил, в дни злобы и страданья,

Наш дар бессмертный — речь.

(И.А. Бунин. «Слово»)

Один вірш написаний на основі символізму, а інший — реа_

лізму. Ці письменники відрізняються своїми поглядами на світ,

своїми художніми прийомами образного відображення дійсності

у творах мистецтва, засобами, побудовою твору та ін.

Такі явища у розвитку мистецтва і прийнято називати ху_

дожнім методом.

Художній метод — це певний спосіб пізнання дійсності, своє_

рідний засіб оцінювання, метод «кодування» добутої художни_

ком інформації, спосіб образного моделювання життя.

У художньому методі є можливість вирізнити і гносеологічні,

і аксіологічні, і семіотичні аспекти, а також деякий засіб моде_

лювання дійсності.

Вихідним (початковим) і визначальним у виникненні і роз_

витку художнього методу є конкретно_історична дійсність, яка

становить, так би мовити, його об’єктивну основу, на якій вини_

кає той чи інший метод.

Але на розвиток певного методу мають найбільший вплив самі

художники, їх світогляд, ідеали, погляди, їх талант і потреби. Вони,

врешті_решт, також формуються під впливом суспільного сере_

довища, в якому живуть і створюють свої шедеври. Ще німець_

кий філософ Г. Гегель стверджував, що художник причетний до

свого власного часу, він живе його мораллю та звичками.

Проте в середовищі сучасних мистецтвознавців, митців можна

почути, що світогляд і творчий процес не взаємозв’язані, що

вони незалежні один від одного (наприклад екзистенціалісти).

Матеріалістична естетика дотримується іншої думки: багат_

ство творчості залежить від цілісності світогляду. Великими ху_

дожниками_мислителями були Данте Аліг’єрі і В. Шекспір, Шота

Руставелі і Нізамі, Андрій Рубльов і Олександр Іванов, Леонардо

да Вінчі і Делакруа, Йоганн Гете і Оноре де Бальзак, О.С. Пушкін

і Л.М. Толстой, Т.Г. Шевченко й І.Ю. Рєпін та ін. Жоден із ху_

дожників_реалістів минулого і сучасності (Д. Гранін, В. Дудин_

цев, О. Приставкін, Б. Васильєв та ін.) ніколи не діяли і не діють

абияк, наздогад. Підтвердженням цьому є не лише їх твори, а й

активна життєва позиція.

У межах однієї суспільно_економічної формації існують різно_

манітні методи художньої творчості, правда, доти, поки одні не

вмирають, а інші не з’являються, стають більш прогресивними.

Так було, наприклад, у XIX ст., коли співіснували класицизм,

сентименталізм, романтизм, критичний реалізм, який з часом

завоював панівні позиції у мистецтві.

Самостійність та історична конкретність художнього методу

не виключає їх діалектичного взаємозв’язку, спадкоємності й су_

перечності. Критичний реалізм був підготовлений не лише реаліз_

мом Відродження і Просвітництва, але й художніми методами

ХVІІ—ХVШ ст. Навряд чи можливою була б творчість О.С. Пушкіна, М.Ю. Лєрмонтова, коли б їм не передував творчий досвід

В. Шекспіра, Ж._Б. Мольєра, Ф. Шіллера і Й. Гете, М.В. Ломоносова

і Г.Р. Державіна, О.М. Радіщева і М.М. Карамзіна.

Часові межі художніх методів не слід сприймати як визна_

чення. Паростки нових методів найчастіше виникають у творах,

які були створені ще на основі старих методів. Так, В. Гюго до

кінця життя (1885 р.) залишався романтиком, незважаючи на

те, що романтизм здав свої «командні позиції» у мистецтві вже

у 20—30_і роки XIX ст.; художник Г.І. Семирадський — пред_

ставник класицизму, хоча як панівний метод творчості класи_

цизм ледве сягнув до середини XIX ст., а свої кращі полотна

живописець створив до другої половини XIX ст.

Талановитий художник має творчо неповторну індивіду_

альність (наприклад, В. Стус, В. Симоненко, Л. Костенко та ін.).

Разом з тим очевидно й інше: групи художників у межах

одного і того ж художнього методу поєднуються між собою за

деякими основними ознаками творчості та її практичним ре_

зультатом. Інколи ці групи цілком невеликі, в інших випадках,

навпаки, — досить чисельні. Буває, таку групу визначають за

одним, найбільш великим і яскравим, художником, у твор_

чості якого досить повно і виразно сконцентрувалися харак_

терні ознаки мистецтва (у живописі, наприклад, О. Дейнека, Т.

Яблонська). В інших випадках нарівні називаються одночасно

декілька імен (наприклад, імпресіоністи Клод Моне, Едгар Дега,

Огюст Ренуар та ін.). Таке явище у мистецтві дістало назву

«стиль».

Художній стиль — це естетична категорія, що відображає

відносно стійку спільність основних ідейно_художніх ознак твор_

чості, яка зумовлена естетичними принципами художнього ме_

тоду і властива певному колу діячів мистецтва.

Стиль:

— як категорія антропології мистецтва закріплює і виявляє

в собі особистість автора;

— як категорія антології мистецтва — носій художньої тра_

диції — акцентує увагу на певних явищах художньої культури;

— як категорія гносеології мистецтва орієнтує художника

на освоєння світу на основі даної художньої традиції;

— як естетична категорія визначає зміст і форму твору мис_

тецтва.

Стильова єдність можлива лише на основі одного і того ж

творчого методу. І не можна, враховуючи це, відносити твори

мистецтва, в основі яких лежать різні творчі методи, до одного й того ж стилю, базуючись на близькості «окремих формальних

ознак».

До джерел формування і розвитку стилю слід віднести, по_

перше, різноманітність даної дійсності; по_друге, різноманітність

естетичних прийомів відображення дійсності у творах мистецт_

ва; по_третє, художні традиції (наприклад, творчість П. Коріна

сформувалася під впливом О. Іванова, М. Нестерова, художніх

народних промислів палешан та ін.).

Важливою естетичною категорією, що відображає художню

практику, є художній напрям. Ця категорія практично не роз_

роблена у літературі і часто ототожнюється з методом твор_

чості, стилем. Отже, творчий метод — це спосіб пізнання дійсності

та її художнє моделювання, але сам по собі він ще не є естетич_

ною реальністю.

Реальністю є художній твір, який створений на основі того чи

іншого творчого методу. Тому основною одиницею виміру історії

мистецтва постає не творчий метод, а художній напрям, тобто

сукупність творів, що стають близькими один до одного за ря"

дом суттєвих ідейно"естетичних ознак, інакше кажучи, художній

метод матеріалізується у художньому напрямові.

Існуючі різноманітні художні методи відбиваються у художніх

напрямах.

Напрям, як поле напруги, народжується між двома полюса_

ми: методом, що орієнтує художника на певний тип відношен_

ня до світу, і стилем, що вказує на конкретне ставлення до ху_

дожньої традиції.

Художній напрям — величезна і найбільш містка одиниця

художнього процесу, який охоплює епохи і системи мистецтва.

Він дає підстави щодо судження про цілий історичний період у

художній культурі і про значну групу художників. У ньому відоб_

ражаються художньо_ідеологічні та світоглядно_естетичні особ_

ливості художнього розвитку.

Формування і розвиток художнього напряму, як свідчить істо_

рико_художня практика, відбуваються за різних соціальних умов:

національно_своєрідних, провінціально_специфічних, історичних,

а також за умов, що особливим чином знаходять своє місце в

тому чи іншому культурному середовищі. Тому усередині на_

пряму можливий поділ на художні течії та художні школи.

Поняття «художня школа» використовується найчастіше для

позначення національних та провінціальних гілок художнього

напряму (наприклад, Італійська школа за епохи Ренесансу, Нов_

городська школа російського середньовіччя та ін.).

Художньою течією, як правило, називають такі художні рухи,

які утворюються за певних національних та історичних умов і об’єд_

нують гурти художників, що базуються на естетичних принципах

одного художнього методу в межах одного виду мистецтва з ме_

тою вирішення конкретних завдань (мистецтво передвижників;

рух «нової хвилі» в кінематографі у Франції; діяльність письмен_

ників, живописців, композиторів у 20_ті роки в Україні та ін.).

Розмежування усередині художнього напряму має відносний

характер. Розуміння природи художнього напряму дозволяє більш

глибоко і водночас пластично охопити всю складність розвитку

мистецтва: його відносну самостійність, повну розбіжність худож_

нього процесу з історичним. До основних художніх напрямів на_

лежать: міфологічний реалізм античності; середньовічний сим_

волізм; реалізм епохи Відродження; бароко, класицизм; про_

світницький реалізм; сентименталізм, романтизм, критичний ре_

алізм XIX ст.; реалізм XX ст., соціалістичний реалізм, експресіонізм,

екзистенціалізм, абстракціонізм, поп_арт, гіперреалізм та ін.

Отже, історичний розвиток мистецтва є власне історичним

процесом виникнення та зміни художніх методів, стилів, на_

прямів. На цей процес поширюється дія об’єктивних законів

розвитку мистецтва, на яке насамперед має вплив суспільне буття.

В той же час мистецтво відносно самостійне, чим і зумовлює

існування художніх напрямів, шкіл, методів та стилів, що безпо_

середньо не збігаються з виникненням нових суспільних відно_

син. Зміни в суспільному житті здебільшого несуть у собі зміни

в художній галузі.