§ 2. Загальна характеристика видів мистецтва

Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на

кількість видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно, дана точка

зору не буде досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою і

такою, що постійно розвивається. Слід проаналізувати ті види

мистецтва, які найчастіше виділяються у сучасній літературі.

Декоративно"прикладне мистецтво (лат. dесого — прикра"

шаю) — особлива галузь художньої діяльності, у продуктах якої

призначення досягнення практичної мети органічно зливається

з формальним рішенням, що має естетичну значущість.

Вислів І. Канта «... у творчості головне — це визначене вико_

ристання предмета, яке створило мистецтво, та цим, як умо_

вою, естетичні ідеї обмежуються» є справедливим щодо декора_

тивно_побутового мистецтва, тому що тут первинне значення

має намір виготовлення речі корисної і в той же час такої, що

має естетичну цінність.

Внутрішньовидова класифікація у декоративно_прикладному

мистецтві здійснюється за різними принципами: за матеріалом,

технологією виготовлення, функцією. Залежно від обраного критерію його поділяють на спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль,

меблі, посуд тощо.

Цей вид мистецтва — один з найдавніших видів художньої

творчості, який розвивається й тепер. Він існує у предметах

побуту, які створені за законами краси. Ці речі є не тільки

корисними, але й прекрасними, вони мають свій стиль та ху_

дожній образ, який відтворює їх призначення і несе узагальне_

ну характеристику типу життя й світогляду народу та епохи.

Декоративно_прикладне мистецтво є національним за своєю

природою, воно народжується із звичаїв, навичок, вірувань на_

роду та безпосередньо наближається до його виробничої діяль_

ності, його побуту.

У давні часи творіння декоративно_прикладного мистецтва

являли собою предмети розкоші (Стародавній Єгипет); красиві

та корисні речі (Стародавня Греція); речі, що відрізнялися стро_

гістю виконання (Рим епохи Республіки). Середньовічний аске_

тизм наклав відбиток на побутове мистецтво, надав йому суто

конструктивного, раціонально строгого характеру, утилітарного

за спрямованістю. У подальшому розвитку феодального суспіль_

ства для побутових речей стає характерним сполучення декору

та конструкції. На одяг, меблі та інші твори побутового мистец_

тва починають переноситися вертикально_стрілчасті лінії та

форми архітектури, речі дедалі більше орнаментуються. За епо_

хи Відродження важливого значення набуває єдність функції та

краси. Речі довгий час мають привабливість, індивідуальну не_

повторність. Це раритетні твори, які зберігають чарівність об_

дарування та всю унікальність їх творця — митця_ремісника.

Розвиток виробництва у наш час все більше нівелює сліди інди_

відуальності митця з речей, що виробляються у промисловості.

Але бурхливий розвиток дизайну саме й починається з прихо_

дом у промисловість митця.

Вершиною декоративно_побутового мистецтва є ювелірна

справа, яка зберігає свою самостійність і тепер.

Особливий внесок у розвиток жанрів, шкіл декоративно_при_

кладного мистецтва вносять народні промисли (наприклад, хох_

ломський та жостівський розпис, гжельський фарфор, вологодські

мережива, оренбурзькі хустки, грузинська чеканка по міді, сріблу,

туркменські килими тощо).

Архітектура (грец. aгсhіtесtоп — будівничий). Кожна люди_

на живе у певному предметному середовищі. У створенні його

образу, характеру, більше того, у створенні настрою, підтримці психічного та емоційного здоров’я непомітно, але постійно при_

сутній один з найдавніших видів мистецтва — архітектура.

М.В. Гоголь архітектуру називав музикою, що застигла у камені.

Поет А. Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, що архі_

тектура — це розмова з нащадками. Адже, дійсно, твори архі_

тектури, архітектурні пам’ятки можуть багато розповісти про

побут, звички, культуру минулого, коли та ким вони були ство_

рені. Згадаймо, наприклад, затишні будівлі епохи зрілого класи_

цизму та помпезні споруди 40—50_х років XX ст. у нашій країні.

Архітектура, на відміну від багатьох інших видів мистецтва,

крім декоративно_побутового призначення, виконує ще й есте_

тичну та практичну функції у житті людини. Згідно з цим виді_

ляють типи архітектури: суспільна, житлова та виробнича. Да_

ний вид мистецтва створюється для життя, праці та відпочинку

людей, тому до архітектурних споруд належить ставити вимоги,

які сформулював ще великий Ветрувій: користь, міцність та краса.

Проте не всі споруди можуть претендувати на творіння архі_

тектури. Основна маса будівель наших міст та сіл складає те, що

можна назвати тільки будівництвом, головне призначення яко_

го — бути пристосованим для використання. Через два_три де_

сятиріччя свого існування вони потребують заміни більш сучас_

ними спорудами. Але це не означає, що й ці будівлі не повинні

бути співвіднесеними з вимогами естетики, через те що вони

формують смак та настрій людей.

Як вид мистецтва архітектура є статичною, просторовою, ху_

дожній образ тут створюється необразотворчим засобом, відтво_

рюючи певні ідеї, настрої та прагнення шляхом співвідношення

масштабів, мас, форм, кольору, зв’язку з навколишнім пейза_

жем, тобто за допомогою специфічних виражальних засобів.

Архітектура — вид мистецтва, твори якого є пам’ятками ма_

теріальної та духовної культури людства. Архітектуру назива_

ють мистецтвом спорудження дахів, тому що основні архітек_

турні типи та стилі відрізняються характером покрівель, на_

приклад, купольна або стояково_балкова системи. Визначний

архітектор XX ст. Ш. Корбюз’є з огляду на це назвав архітектуру

«мистецтвом вписування ліній у небо». Стародавні греки ство_

рювали свій архітектурний зовнішній простір, залишаючи

внутрішні приміщення темними та строгими. У давньорусько_

му зодчестві храми та собори повинні були уособлювати

надійність, спокій та силу, часто виконуючи одночасно й роль

фортеці, а не тільки культової споруди. Вперше внутрішні при_

міщення стали предметом архітектурного освоєння у готично_

му мистецтві, а мистецтво бароко досягло у цьому напрямові

найбільших успіхів, перемігши (природно, ілюзорно) обмеженість

простору (згадаймо спосіб використання дзеркал у парадних

залах Петергофа або Катерининського палацу Б. Растреллі). Ар_

хітектуру людина сприймає не тільки візуально, як це здається

на перший погляд, але й усією своєю тактильною та моторною

енергією, усією своєю істотою.

Твори, які були створені за однієї й тієї самої епохи, в одній

і тій же країні, як правило, несуть у собі щось загальне. По_

рівняймо, наприклад, види Смольного інституту та Російського

музею у Санкт_Петербурзі. Ця схожість досягається за рахунок

використання подібних матеріалів, однакової техніки будівни_

цтва та, врешті, втілення в архітектурних спорудах схожих есте_

тичних смаків, ідеалів, а також архітектурних ідей. Ця єдність

ідейно_художніх ознак, матеріалів, конструкцій, форм у певну

епоху визначається як архітектурний стиль. Історії архітектури

відомі декілька стилів: архітектура Стародавнього Єгипту та інших

давніх цивілізацій, антична архітектура з характерною ордер_

ною системою, архітектура Візантії, готика, романська архітек_

тура, архітектура Ренесансу, бароко, класицизм, ампір, модерн,

конструктивізм тощо. Розвиток архітектурних стилів продов_

жується й сьогодні, хоча єдиного стилю немає, тому що сучасна

архітектура більше зорієнтована на своє побутове, ніж естетич_

не значення.

Скульптура. Один із геніальних скульпторів та архітекторів

Італії XVII ст. Лоренцо Берніні говорив: «Мабуть й сам Бог —

скульптор, він створив людину не за допомогою чар, а шматок

за шматком, як різьбяр». У цьому вислові підкреслюється, що

скульптура як мистецтво створює просторовий образ людини з

давнини. Назва цього виду мистецтва виникла від латинського

sculpо — вирізаю; часто скульптуру називають також пласти_

кою (грец. рlaste — ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва

вказують на існування різних технік створення скульптурних

образів.

Скульптура проста, зрозуміла та переконлива, в усі часи вона

втілює ідеальні уявлення про красу людської постаті та особли_

вості моральних якостей епохи.

У сприйнятті скульптурних творів бере участь усе тіло люди_

ни, а не тільки очі. Очевидно, тому Д. Дідро висловив таку дум_

ку: «Живопис звертається тільки до очей, скульптура існує і для видючих, і для сліпих». Людина відчуває м’язове напруження,

розумом сприймає близький стан, відчуває схоже напруження

душі. Кращий спосіб сприйняття скульптури — спроба провес_

ти по її силуету рукою.

Мистецтво скульптури в результаті свого довгого розвитку

почало поділятися на форми, види, типи тощо. За найбільш за_

гальним поділом розмежовують скульптуру на велику (як при_

красу садів, парків, площ) та малу. За видами скульптура розпо_

діляється на станкову (зроблену на спеціальному пристрої, вона

має самостійне художнє значення) та монументальну, що завж_

ди пов’язана не тільки формою, але й ідейно_художнім змістом

з архітектурою. Монументальна скульптура, в свою чергу, поді_

ляється на: а) монумент або пам’ятник; б) декоративну скульп_

туру (прикраси мостів, споруд, садів, парків); в) надгробник; г)

меморіальні комплекси (Піскаревське кладовище, Малахів кур_

ган, Хатинь тощо).

У скульптурі розрізняють такі форми: голова, портретний бюст,

статуя, торс (зображення без голови та кінцівок — форма похо_

дить від розкопок стародавніх цивілізацій), скульптурна група.

Найскладнішою за композицією є скульптурна група, що скла_

дається з двох постатей або їх груп. Вони, як правило, самостійні

за значенням, але зв’язані між собою сюжетно та духовно.

Скульптуру поділяють на круглу (вона об’ємна з усіх боків)

та рельєфну (об’ємне зображення ніби виступає з площини).

Рельєфи можуть бути також різноманітними: койланогриф —

зображення на стіні (контурний рельєф), барельєф — зобра_

ження, що виступає на половину об’єму, горельєф — зображен_

ня, що виступає більше ніж наполовину.

Скульптуру розрізняють за технікою виготовлення та за ма_

теріалом. Найдавніший з матеріалів скульптури — глина. Все,

що зроблено з глини, — кераміка. Випалену для міцності глину

називають теракотою. Спосіб покриття глиняних виробів свин_

цевою поливою прийшов до нас із Мавританії через острів Майо_

ліка, звідси походить назва подібних скульптурних творів. Коли

ця техніка стала відомою у місті Фаянсі, там почали виготовля_

ти багато фаянсового посуду. Різновид кераміки — фарфор. Його

винайшли японці. До XIV ст. фарфоровий посуд не мав естетич_

ного значення. Тільки пізніше, з відкриттям Бейтгером у Мей_

сені своєї фабрики по виробництву фарфорового посуду, фар_

фор став сприйматися як придатний для скульптури матеріал.

Крім глини у скульптурі використовуються різноманітні ма_

теріали: гіпс, бронза, різні метали, мармур, граніт тощо. З роз_

витком цивілізації збільшується й палітра матеріалів, що засто_

совуються у скульптурі, а також змінюються й способи їх об_

робки. Наприклад, використання сталі, чавуну, різних сплавів і

т. ін. здійснюється у техніці лиття, ковки тощо.

Однак, незважаючи на відмінність технік та матеріалів, форм

та видів скульптури, художній образ цього виду мистецтва ство_

рюється особливим набором специфічних засобів:

— головний засіб — об’єм не ілюзорний, як у живописі, а

реальний;

— вирішальний засіб — силует. Ідея скульптурного твору

повинна бути схопленою з будь_якої відстані, у будь_яку пору

року та з будь_якого ракурсу;

— фактура скульптурного твору не менш важлива, оскільки

між ідеєю та матеріалом існує певний зв’язок, а кшталт одного

і того ж майстра змінюється залежно від конкретного скульп_

турного матеріалу;

— найкращі скульптурні твори переборюють свою статичність

за рахунок привнесення не самого руху, а його мотиву; доби_

рається така постава, що є неначе проміжною між двома край_

німи станами дії (наприклад, скульптурні групи Мікеланджело

«Ранок», «День», «Ніч»);

— для монументальної скульптури важливим є також харак_

тер п’єдесталу (згадаймо п’єдестал у формі хвилі як символ Росії

XVII ст., яку реформував Петро І, у «Мідному вершнику» Е. Фаль_

коне).

Графіка (лат. gгарhо — пишу). Цей вид мистецтва так само

відомий з давнини. До XV ст. графіка пронизує всі види мисте_

цтва, але самостійного значення набуває тільки за епохи Відрод_

ження. З цього часу ручний малюнок та естамп стали сприйма_

тись як самостійна художня цінність.

За призначенням графіку класифікують так: репродукційна,

яка була особливо популярною у XIX ст. до виникнення фото_

графії; супроводжуюча (ілюстрації до книг, часописів); плакат_

на; промислова (етикетки, рекламні зображення, афіші); підго_

товча, де розрізняють начерк (ескіз), етюд; самостійну; що

здійснює власне естетичну та художню функції.

Графічні роботи можуть бути створені у різних матеріалах

та за різною технікою. При виконанні графічних робіт рукою

розрізняють мокру та суху графіку залежно від матеріалу. До мокрої графіки належать твори, виконані за допомогою бістру

(матеріалу, який виготовляється з соснового попелу), сепії (фар_

бовий пігмент бузкового кольору, який був виділений з карака_

тиці), акварелі, пастелі; суха графіка одержується при викорис_

танні сангіни, крейди, вугля, графіту тощо (сангіну геніально

використовував Леонардо да Вінчі, а вугіль був преференційним

матеріалом Альбрехта Дюрера).

Друкована графіка являє собою ряд відбитків (естампів), які

зроблені з певних твердих поверхонь за допомогою різних технік

друку. Так, зображення може бути відбито на камені, металі,

дереві, лінолеумі за допомогою плоскої, високої або заглибленої

техніки друку. Кожен з таких відбитків є кінцевим результатом

і метою творчості графіка і має художню цінність.

Зображення, яке виконано на кам’яній подушці за допомо_

гою лупи та щекілю, називають літографією.

Ксилографія — гравюра на дереві з нанесенням на неї фарби

при подальшому її друкуванні на папері.

Ліногравюра — це графічне зображення, яке одержують при

друкуванні малюнка з листа лінолеуму.

Офорт — відбиток з металевої платівки (згадаймо найбільш

відомі офорти Рембрандта).

Незалежно від техніки та матеріалу графічний художній об_

раз створюється особливою мовою. Виражальними засобами

графіки є: лінія, за допомогою якої створюється малюнок, який

можна порівняти з монологом, і пляма, винахід якої належить

японським графікам. Лінія та пляма (чорна й біла) — найабст_

рактніші образотворчі категорії, яких не існує в природі; штрих

або тон — переривчаста лінія на графічному зображенні.

Лаконічність графічної образотворчої мови свідчить не про

її бідність, а про її специфіку. Графіка перекладає наше сприй_

няття на особливу раціональну мову. Графіка наближається до

визначення, вона апелює до розуму. Живопис розбуджує емоції,

а графіка — думки та уявлення від дійсності, вона близька до

слова.

У житті суспільства графіка відіграє особливу роль. Вона тісно

зв’язана з реальністю, яка швидко змінюється, використовується

у пресі, пропаганді, рекламі, промисловості та побуті, естетизує ті

галузі нашого життя, які недосяжні іншим видам мистецтва.

Графіці властива особлива ефективність взаємодії з суспіль_

ним життям, оскільки вона оперативна, мобільна, відкрито пуб_

ліцистична, набуває особливого значення в період змін у

суспільстві. У ній об’єднуються індивідуальність та масовість,

при сприйнятті графічних образів включаються як зорові, так і

незорові асоціації.

Живопис. Великий живописець М. Ге говорив: «Живопис —

не слово, у ньому дається одна мить, але у цій миті повинно

бути усе, а якщо немає — немає й картини». Дане висловлюван_

ня підкреслює специфіку живопису — виду мистецтва, який

здатний відтворити видиму реальність за допомогою кольору на

двомірній поверхні. Це зображення створюється завдяки вико_

ристанню художником законів перспективи, лінії, кольору,

світлотіні. Живопис — безмовний, нерухомий, просторовий.

Психологи уподібнюють вплив живопису на людину впливу

музики, оскільки в ньому відтворюється в одній миттєвості усе

людське життя в усьому блиску кольору. Недарма великий Лео_

нардо називав живопис божественним мистецтвом.

За видами, подібно скульптурі, розрізняють монументальний

та станковий живопис. Техніка станкового живопису — нане_

сення на папір (або полотно) шару фарби. Монументальний

живопис завжди пов’язаний з архітектурою, тому він не може

існувати самостійно. Незалежно від виду живопис розрізняють

за окремими жанрами: портрет, пейзаж, натюрморт, тематична

картина. Особливий жанр живопису складає іконопис.

Найперше використовувалася техніка мозаїчного монумен_

тального зображення; матеріалами у цьому процесі були смаль_

та, дерево, кераміка, скло тощо. Російська мозаїка налічувала

понад 1500 кольорів, італійська — 2500. Один квадратний метр

мозаїки майстер створював півтора років, тому цей вид мону_

ментального живопису найбільш важкий та коштовний.

Вітражі як вид монументального живопису створюються за

допомогою прозорого скла. Частинки скла скріплюються свин_

цевими сплетіннями.

Найдешевший вид монументального живопису — фреска (італ.

їгезсо, буквально — свіжий) : на стіну, яка щойно заштукатурена,

наносять розчинений у воді фарбовий пігмент. Фрески площею

п’ять_шість квадратних метрів виконують за п’ять_шість годин,

тому техніка фрески потребує високої живописної майстерності,

точної руки, найвищого художнього смаку.

Щоб одержати зображення, у станковому живопису викорис_

товують пастель, гуаш, енкаустику (рідкі воскові фарби), темперу

та ін. У 1495 р. брати Ван Ейк вперше розпочали писати «Гентсь_

кий алтар» масляними фарбами (тобто використали пігмент, який

розчиняється на гороховій, конопляній або лляній олії).

Художній образ у живописі — це не фактичне зображення

реальності, а враження від дійсності, яке пройшло через думки

та почуття художника. Цей образ створюється за допомогою

живописної образотворчої мови, складові якої такі:

— колір як головний компонент живопису. Сполучення ко_

льорів у картині створює її колорит. Сар’ян говорив, що у живо_

писця є тільки один засіб розповісти про світ та про себе — це

колір. Колір створює емоційне напруження у картині (згадай_

мо, наприклад, картини Ель Греко або Сезанна), особливо вдало

психологічний вплив кольору використовували Матісс та Ван

Гог. За допомогою кольору створюється декоративність карти_

ни, він має і символічне значення (найвиразніше ця особливість

використовується в іконах);

— фактура — різні засоби накладення фарб. Розрізняють за_

терту та незатерту фактуру;

— світлотінь — співвідношення світла та тіні у картині. Вона

використовується як засіб зображення, створюючи ілюзію про_

стору, підкреслює центральні частини художнього образу (на_

приклад живописні прийоми Рембрандта), створює емоційне

напруження, має символічне значення (наприклад картина Яро_

шенка «Кочегар»);

— малюнок — один з найвиразніших засобів живопису;

— перспектива — засіб створення просторового ефекту на

площині. Історія живопису знає пряму та зворотню перспекти_

ву (ікони). Крім того розрізняють лінійну перспективу, де усі

лінії картини зходяться у одній точці, яка розташована на тре_

тині горизонту; та повітряну, що була знайдена Леонардо да

Вінчі, у якій червоний колір на віддалі набуває зеленого, а потім

блакитного відтінку;

— ритм як композиційний засіб також використовується

при створенні живописних образів (наприклад, картини О. Дей_

неки «Оборона Петрограда» та Ван Гога «Прогулянка в’язнів»);

— композиція — закони побудови, розташування окремих

постатей, плям світла та тіні на полотні. Композиція повинна

створювати цілісність зображення, вона часто несе змістове на_

вантаження, наприклад, на «Портреті Катерини II» Д. Левиць_

кого зображення Феміди вказує, що імператриця — перша се_

ред рівних, орел символізує мудрість тощо. Таким чином, через

композицію художник відтворює тему та ідею свого твору.

Музика. Вона завжди визнавалася надзвичайним видом мис_

тецтва. Музика — вид мистецтва, який, відтворюючи дійсність,

впливає на людину завдяки звуковим комплексам, що побудо_

вані особливим чином. Відомий, наприклад, вислів Конфуція:

«Якщо хочеш дізнатися, чи гарно йдуть справи з правління будь_

якої країни та чи здорова її вдача, прислухайся до її музики».

Біограф та соратник Л. Толстого Гольденвейзер записав якось

зауваження письменника: «Музика — найяскравіший доказ ду_

ховності нашого існування». Ці вислови ілюструють значення,

яке має музика у житті людей.

З давнини використовується цілющість музики не тільки для

духовного здоров’я, але й для фізичного, у тому числі й психічного.

Ще Піфагор застосував музику для лікування людей. Він вважав,

що ритми музики — це відтворення світового порядку. Музикою,

як зазначають психологи, можна викликати будь_який ефект —

від жаху до захоплення. Платон та Арістотель усю систему есте_

тичного виховання будували на музичному вихованні та, знаючи

силу цього виховного знаряддя, пропонували встановити держав_

ний контроль за використанням музики. Музика діє одночасно,

але по_різному на маси людей. Вона має багаторівневу структуру.

Звучання її форм та сенсів важко перекласти на іншу мову, на_

приклад передати словом. Музика звернена до особливостей слу_

ху кожного. Музику відрізняє динамічний характер звукового

потоку, тобто музичний образ розвивається у часі.

Основою музичного твору є почуття, емоції; зміст створюється

завдяки пульсації ритму, мелодії тощо. Розуміти музику — це

вміти глибоко та сильно відчувати, через почуття вміти розріз_

нити глибокий життєвий сенс музичних образів.

Головним виражальним засобом музики є звук. Проте му_

зичний звук істотно відрізняється від будь_якого іншого звуку

або шуму. Він є оброблений, тобто фіксований по висоті, і вклю_

чений до особливої системи ладових (висотно_функціональних)

та метроритмічних (часових) співвідношень, що склалася істо_

рично. Звуки створюють мелодію музичного твору, яка має інто_

наційну природу. Загальновідомий вислів проголошує: «Тон ство_

рює музику». Тому мелодія — це художньо усвідомлений ряд

звуків різної висоти, організований ритмічно та інтонаційно.

Мелодія організується також за допомогою темпу (швидкості),

метра, ритму (закономірного чергування звуків різної трива_

лості) та тембру (забарвленості звуку, тобто співвідношення ос_

новного тону та обертонів).

Сучасна музика багатоголоса. Розрізняють гомо_фоно_гармо_

нійну музику, що супроводжується акордами, які знаходяться з

нею у гармонійній єдності, гетерофонію, де наспів ніби оброс_

тає сусідніми тонами та новими мотивами, що гуртуються на_

вколо головного, та поліфонію, де розвивається декілька мелодій,

які мають рівноцінне значення (наприклад творчість Баха).

Музику розділяють на інструментальну та вокальну. Але про_

блема музичних жанрів вирішена ще не повністю. Д. Кабалевсь_

кий називав основними музичними жанрами пісню, танок та

марш. Однак музична практика має багато різновидів музичних

жанрів та форм. Серед них:

— хорал (лат. cantus choralis — хоровий спів) — релігійне

багатоголосся;

— меса (франц. messe — літургія) — хоровий твір, який, як

правило, називають першим словом молитви;

— ораторія (італ. oratorio від лат. оrо — молю) — хоровий

твір для співаків_солістів, пізніше у концертному виконанні став

супроводжуватись оркестром;

— кантата (італ. cantata — співаю) — хоровий твір, за змістом

менший, ніж ораторія, не має драматичного розвитку сюжету;

— сюїта (франц. suite, буквально — послідовність, ряд) —

спочатку — танцювальна музика у концерті; пізніше — само_

стійний інструментальний твір, що складається з декількох п’єс

танцювального характеру;

— фуга (італ. fuga — біг) — музична форма з яскраво відтво_

реною ідеєю_темою, що відображається в іншій або інших те_

мах, які повторюють головну, в іншій тональності або регістрі;

музика фуги витікає з підпорядкуванні та опори цих виявів на

одну музичну думку;

— соната (італ. sonata — звучати) — інструментальний твір,

який до XVI ст. був частиною релігійної музики; відокремив_

шись, до XVIII ст. розвивався як камерний жанр. У сучасному

розумінні соната означає складний музичний твір, що утворюєть_

ся з декількох частин, які об’єднуються загальними ідеєю та

змістом, але є різними за ритмом;

—симфонія (грец. symphonia — співзвуччя) — сонатно_цикліч_

на форма; бере початок від оперної увертюри. Призначена для

виконання симфонічним оркестром; являє собою вищу за змістов_

ністю, багатогранністю звукових сполучень, розумністю конст_

рукцій та різноманіттям фактури музичну форму;

— опера (італ. opera, буквально — праця, твір) — бере своє

начало у давньогрецькій хоревті. Тепер — це великий музично_

драматичний твір, який призначено виконувати у театрі. Перша

світська опера під назвою «Орфей» була написана у 1607 р.

К. Монтеверді. У Росії першою національною оперою був твір

Аблесимова та Соколовського «Мірошник_чаклун, обманщик та

сват», яку поставили у 1799 р. В опері використовуються різні

типи співу: кантилена, речитатив, колоратура. Оперна вистава

складається з цілого ряду номерів: сольних — арія, каватина,

монолог, балада, пісня; діалогів — дует, тріо, квартет, квінтет.

Хор в оперній виставі виконує багато функцій: він створює фон

дії, може коментувати події, іноді виступає як головна діюча

особа (наприклад, в операх М. Глінки «Іван Сусанін», у «Хован_

щині» та «Борисі Годунові» М. Мусоргського). Оркестр в оперній

виставі окремими номерами виконує увертюру та іноді музичні

антракти. За типами розрізняють оперу_серіа (серйозну оперу)

та оперу_буф (комічну, як «Севільський цирульник» Россіні).

Хореографія (грец. choreia — танець та grapho — пишу).

Цим терміном первісно позначали тільки запис танцю. З кінця

XIX ст. став використовуватися для позначення мистецтва танцю

у цілому, в усіх його різновидах. Мистецтво хореографії будуєть_

ся на музично організованих, умовних, виразних рухах людсько_

го тіла. Започаткування образної виразності наявне у людській

пластиці вже у реальному житті. У тому, як людина рухається,

жестикулює, діє й пластично реагує на дії інших, виявляються

особливості її характеру, складу почуттів, своєрідність особис_

тості. Такі характерно_виражальні елементи, що народилися у

реальності, називають пластичними інтонаціями та мотивами.

У них містяться джерела образної природи хореографії. Вона

заснована на тому, що характерно_виражальні пластичні моти_

ви відбивають різноманіття реальних життєвих рухів, узагаль_

нюються і організуються за законами ритму та симетрії, орна_

ментального візерунка, декоративного цілого, спираючись на

музику.

Хореографічне мистецтво з самого початку синтетичне, тому

що музика посилює виразність танцювальної пластики і дає їй

емоційну ритмічну підставу. Разом з тим хореографія — видо_

вищне мистецтво, де суттєвого значення набирає не тільки ди_

намічна, часова, але й просторова композиція танцю, зоровий

образ танцюриста (звідси — роль костюмів, образотворчого

оформлення тощо). Найвищою формою хореографії є балет

 (франц. ballet від давньолат. ballo — танцюю), що, як і опера, є

різновидом музичного театру.

Мистецтво хореографії народилося у глибоку давнину. Вже у

первісну епоху виник танок як безпосереднє втілення, реакція

на те чи інше явище у житті племені, його трудовій або воєнній

діяльності. Він відтворював рухи співвідносних родів діяльності,

мав спочатку релігійно_магічне значення, був невід’ємним від

обрядів. У класовому суспільстві розпочався поділ танцю на на_

родний та професійний. Народний танок довгий час зберігав

зв’язок з трудовими процесами, мовою та побутовими обряда_

ми (танцювальні пантоміми у Стародавньому Китаї та Індії,

давньогрецькі діонісійські вистави, російські та українські мас_

ляницькі забави тощо). У них знаходили втілення почуття наро_

ду, особливості національного характеру, відтворювались різні

сфери його життя. Поступово втрачаючи прямий зв’язок з пра_

цею та обрядом, танок набирав значення мистецтва, втілюючи

красу та різні стани людської душі. Вже за античності існував

професійний танок як видовище, яке було аналогічним теат_

ральному. З кінця XVI ст. почав формуватися балет, який спо_

чатку існував у вигляді інтермедій в оперних та драматичних

виставах, а в XVII ст. відокремився у самостійне мистецтво.

Протягом усієї своєї історії професійне мистецтво хореографії

спиралося на народний танок і переусвідомлювало більшість

його елементів.

У сучасній хореографії розрізняють побутовий (народний і

бальний) та сценічний (естрадний та балет) танок. У балеті хо_

реографія стає центром синтезу мистецтв, органічно поєднуючи

музику й театр. Основою хореографічної дії у балеті є танок,

який втілює події сюжету, стан та характер дійових осіб. Підпо_

рядковану роль відіграє пантоміма, що може як складати осно_

ву окремих епізодів, так і включатися до танцю. Відзначають

танок класичний та характерний, а у межах кожного з них

сольний, ансамблевий та масовий (танок солістів, корифеїв та

кордебалету). Нерідко зустрічаються сполучення та взаємопере_

ходи усіх цих різновидів танцю. Основу балету складає дійовий

танок (який розвиває дію), але часто до балету входить також

дивертисмент (який характеризує середовище, фон, дію).

Художня література. Це — мистецтво слова. Воно естетично

відображає світ у художньому слові. Його предмет, хоча й не

прямо, але неминуче розширюється. Сфера художньої літерату_

ри охоплює природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовне життя особистості, її почуття. У різних своїх

жанрах література висвітлює цей матеріал або через драматич_

не відображення дії (драма), або через епічну розповідь про

подію (епос), або через ліричне саморозкриття внутрішнього

світу людини (лірика), що складають роди літератури.

Г. Гегель відмічав унікальну здатність літератури охоплюва_

ти своїм змістом і думки людини, і зовнішні форми явищ, а

тому не виключати з себе ні високої філософічності, ні при_

родного буття.

Літературу поділяють на види: прозу та поезію (за типом

внутрішньої організації художнього тексту). У межах кожного

з різновидів літератури, природно, виділяються й більш дрібні

форми та жанри. Підставою для їх відокремлення служить зміст

життєвого матеріалу, який вони охоплюють. З ними співвідно_

сяться такі жанри: нарис, оповідання, повість, роман (у епосі);

трагедія, комедія (у драмі); пісня, ода, гімн, ліричний вірш (у

ліриці) тощо.

Слово у нашій свідомості зв’язується зазвичай з уявленням

про поняття, яке воно передає. Але у літературі слово народжує

образ, для чого використовуються так звані тропи. Серед них

розрізняють епітети, метафори, порівняння, уособлення тощо.

Усі ці засоби створюють живу картину дійсності, в якій перед

читачем оживають реальні люди з їх життєвими проблемами,

думками, пошуками та помилками.

Література на початку своєї історії була виконавчим мистец_

твом, тому що існувала тільки в усній формі. З появою писем_

ності виконавчі форми літератури не зникли, однак основні лінії

її розвитку набули невиконавчого характеру.

Слово — вічний творець літературного образу. Образність

закладена у самій мовній основі, яка складається народом, вби_

рає увесь його досвід і стає формою мислення, втілює історич_

ний процес створення мови, що містить перенесення схожих

рис від явища до явища, насичуючи його асоціативним бачен_

ням світу та підготовлюючи до художнього відбиття дійсності.

Слово у літературному творі дзвінке, рухоме, мінливе та визна_

чене у своєму змісті.

Літературний образ відтворює явища у їх цілісності, витон_

чені відтінки мови набувають тут величезного значення. Цією

особливістю, наприклад, зумовлені труднощі художнього пере_

кладу іноземною мовою. Словесні форми літератури дозволяють

їй передавати не тільки естетичні, але й інші суспільні ідеали, встановлювати тісний зв’язок з філософією, правом, мораллю та

іншими формами духовного життя суспільства.

Театр. В. Гюго говорив; «Театр — країна дійсного на сцені —

людські серця, за лаштунками — людські серця, у залі — людські

серця». О.І. Герцен вважав театр «вищою інстанцією для розв’я_

зання життєвих питань». Таке суспільне значення театр мав з

часу свого виникнення у Стародавній Греції, де громадяни у

театральних виставах вирішували проблеми суспільної ваги.

Театр — це особлива форма, вид мистецтва, де розкривають_

ся суперечності часу та внутрішнього світу людини, стверджу_

ються ідеї за допомогою драматичної дії — вистави. У виставі

використовуються виражальні засоби всіх основних видів мис_

тецтва. Вистава звернена одночасно й до духу, й до очей, й до

серця глядача. Театр — це видовищне мистецтво. Під час теат_

рального дійства події розгортаються у часі та просторі, але те_

атральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Виста_

ва у своєму розвитку розподіляється на акти, дії, а ті, в свою

чергу, — на мізансцени, картини тощо.

Розрізняють види театру: музичний, драматичний. ляльковий,

тіньовий, цирк та естрада.

Театр — мистецтво колективне. У створенні вистави беруть

участь багато людей, які мають найрізноманітніші суто теат_

ральні професії, наприклад, одна з яких — макетник, який по_

винен зробити сферу вистави, що відтворює місце майбутньої

дії, за масштабом один до двадцяти.

Основою театральної вистави є літературний твір: п’єса або

інсценівка, де слово підлягає законам театральної дії. Драматур_

гія — найскладніша форма літератури. У ній відсутній авторсь_

кий коментар, використовується тільки пряма мова. Головний

герой — людина, що є носієм певної ідеї (Гамлет, Отелло, Тар_

тюф тощо), але ідеї виявляються через вчинки та дії, бо дія —

основна сила п’єси. Гарна драматургія одночасно має не тільки

зовнішню, а й внутрішню дію, а розкрити її допомагає слово.

На сцені звучить діюче слово, в ньому виявляється ставлення

до інших осіб, тобто драматичне слово є відповіддю на вчинок

та викликає новий вчинок і нове слово. Тому діалог є основою

драматичного твору, він являє собою розмову двох (або більше)

персонажів. Часто у драматургії використовується монолог —

роздуми людини з самим собою, іноді — від автора. Мова героїв

на сцені завжди індивідуальна та служить особливою характе_

ристикою дійових осіб. Яскраво окреслені характери у спек_

таклі спрямовують сценічну дію, на шляху якої зустрічаються

перешкоди, що породжують конфлікти. Конфлікт може бути не

тільки зовнішнім, але й внутрішнім. Розрізняють основний

конфлікт та побічні, які дозволяють повніше з’ясувати життєво

важливі, істотні аспекти буття.

Однак, щоб донести глибокий зміст вистави, виголошене на

сцені слово посилюється й по_різному забарвлюється інтонацією

актора, його мімікою, поведінкою (тому що він особисто являє

собою головний виражальний засіб театру), обстановкою, зоро_

вим образом вистави. Зоровий образ вистави створює мистецтво

сценографії. Художник_сценограф створює декорації, костюми,

театральні конструкції, освітлення вистави. Сценографічне рішення

вистави може бути реалістичним та метафоричним.

Усі атрибути театральної вистави — результат тривалого істо_

ричного розвитку. Так, у Стародавній Греції вперше збудували

декоративно_об’ємну площадку, де розвивалася сценічна дія. У

Стародавньому Римі вперше почали використовувати завісу, що

обмежувала простір театральної дії. За епохи Відродження впер_

ше застосували об’ємно_перспективну декорацію.

У XVII—XVIII ст. знайшли практикабль (об’ємну декорацію,

що може обертатися), у XVII ст. японці, актори театру Кабукі,

почали вперше використовувати сцену, що обертається, вони

були авторами ханаміті (шляху квітів) — помосту, що виходить

до залу. У 1829 р. у «Гранд_Опера» застосували електричне

освітлення та завісу під час антрактів.

У створенні сценічного образу вистави актор завдяки своїм

тілу, міміці, голосу створює власного героя, режисер організовує

виставу, художник шукає ідею її зорового оформлення, компо_

зитор — її звуковий образ. Театр являє собою не тільки взаємо_

дію актора, режисера, художника, композитора тощо — це зав_

жди взаємодія з глядачем, коли у випадку успіху досягається

співчуття та глядач стає учасником театральної творчості.

Кіно справедливо називають наймасовішим видом мистецтва.

Воно народилося наприкінці XIX ст., коли 28 грудня 1895 р. на

бульварі Капуцинів у Парижі брати Люм’єр продемонстрували

свій перший фільм «Прибуття поїзда». У 1908 р. був знятий пер_

ший російський фільм «Понизька вольниця» (режисер Дранков).

Перший вітчизняний документальний фільм відбивав святкуван_

ня 80_річчя від дня народження графа Л.М. Толстого. Але незнач_

ний, у порівнянні з іншими видами мистецтва, вік кіно не зава_

див йому виробити свою систему художніх прийомів: монтаж, ракурс, план (загальний, середній, широкий), зйомки, наплив тощо.

Пізніше стали опановувати виражальні можливості звуку та ко_

льору. Усе це зумовило силу впливу кіно на глядача. Кіно справед_

ливо вважають найбільш дієвим видом мистецтва, бо та реальність,

що її створює кіно, за своєю якістю не відрізняється від реаль_

ності буття. Тому ідеї, думки, міфи, що відтворюються через кіно_

образи, найлегше сприймаються глядачем, як сама дійсність (зга_

даймо вітчизняний кінематограф 30—50_х років).

Кіно має багато спільного з театром, визначаючись як мис_

тецтво синтетичне, видовищне та колективне. Але з винаходом

монтажу кіномитці здобули можливість створювати свій кіно_

час та кінопростір тоді, коли у театрі ці можливості обмежені

сценою та реальним часом.

У створенні кінофільму беруть участь люди багатьох про_

фесій: сценарист, режисер, актор, оператор, художник, компо_

зитор, монтажер, піротехнік, каскадер тощо.

Розрізняють такі жанри кіно:

— художнє, або ігрове, де обов’язкова акторська гра, яка втілює

задум сценариста та режисера. У кіносценарії все: ідея, характе_

ри, драматичні конфлікти, вибір місця та часу дії, деталі підвладне

кінозаконам та складає особливий вид літератури — кінодрама_

тургію. Режисер за допомогою інших діячів кіновиробництва

втілює задум сценариста. Художнє кіно завжди було живою істо_

рією народу та втіленням його соціального, історичного та мо_

рального досвіду;

— документальне, де вигадка та гра неможливі. Роль актора

зводиться до читання коментаря. Дотримуючись історичних

подій, історичного вигляду людей, відображається життя таким,

яким воно було того часу. Головний виражальний засіб —

вірогідність. Кінокамера документаліста — «кінооко» самої ре_

альної дійсності;

— науково_популярне, де також неможливі вигадка та гра.

Актор читає авторський текст, а сам фільм знайомить з досяг_

неннями новаторів виробництва, винаходами у галузях науки,

техніки, культури в цілому, навчає розуміти природу та твори

мистецтва. Різновид — учбові фільми;

— мультиплікаційний, або анімалістичний (мальований),

фільм відрізняється від художнього тим, що актор залишаєть_

ся за кадром.

Кіно орієнтоване на колективне сприйняття, воно навчає

роздумувати про себе, своє життя, сучасність, майбутнє та минуле. Кіно, як ні один із видів мистецтва, зв’язане з розвитком

техніки.

Телебачення — наймолодший з видів мистецтва.

Його соціальна цінність полягає в аудіо_ та відеоінформатив_

ності. Телеекран дає зображення напросвіт, тому має дещо іншу

фактуру та інші закони композиції, ніж кіно. Світло — най_

сильніший засіб вираження у телебаченні. Ракурс сприйняття

предметів, телемонтаж, переміщення камери та наближення

предмета зображення дають телебаченню додаткову можливість

художньої виразності. Для телебачення характерне поєднання

ритмічно_повільного «прихованого» монтажу з його несподіва_

ним «збоєм», перенесенням уваги на новий об’єкт.

Телебачення з усією своєю фактографічністю, близькістю до

натури має надзвичайні можливості відбору та інтерпретації

дійсності. Разом з тим воно містить у собі загрозу стандарти_

зації мислення людей. «Масове споживання» однакової духов_

ної продукції здатне викликати народження шаблонів у

суспільній свідомості Тому такими важливими є естетичний

вектор передач та їх художній рівень. Особливістю телебачення,

яка поріднює його з декоративно_прикладним мистецтвом, є

інтимність, «домашність» сприйняття. Це — мистецтво, яке

приходить у наш дім та стає частиною нашого побуту.

Ще на зорі розвитку телебачення С. Ейзенштейн відмічав

нову якість актора у цьому виді мистецтва. Усі, хто потрапляє

на телеекран, опріч волі стають не тільки людьми певної про_

фесії, але й живими образами, персонажами художнього репор_

тажу в новому виді мистецтва. Тому важливо, щоб кожен герой

телепередачі був «живою», «незапрограмованою» особистістю,

яка на очах глядачів створює монолог або бесіду, вміє невиму_

шено вести розмову та душевно розкриватися.

Важливою естетичною особливістю телебачення є передача

синхронності подій, безпосередній репортаж з місця події, за_

лучення глядача до сучасної течії історії. У художньому репор_

тажі екранний час дорівнює реальному. І тоді телебачення звер_

тається до кінохроніки. Ефект актуальності передачі, присут_

ності глядача повинен зберігатися.

Для телебачення важливим є ефект безумовності зображен_

ня. На телеекрані відбивається увесь світ. Телевізор здатний при_

мушувати глядача мислити категоріями народу, людства, аналі_

зувати становище у світі та розкривати його у живих, зорових

образах.

Розвиваються і все досконаліше починають володіти своєю

художньою специфікою жанри телебачення — телевистава, те_

лефільм тощо та його види. Все більшого розвитку набуває ав_

торське телебачення.

Телебачення, як і кіно, дуже тісно пов’язане з науково_техніч"

ним прогресом (кабельне, супутникове телебачення).

Телебачення приховує у собі багато можливостей, загрози та

добрі перспективи. Воно може виявитися як троянським ко_

нем, так і великим учителем людства.