§ 1. Генеза і соціальна сутність

Серед форм естетичної діяльності особливе місце займає ми_

стецтво в усьому різновиді своїх форм, видів, типів тощо. Однак

мистецтву притаманна специфіка не тільки у межах естетичної

діяльності, воно в цілому являє собою унікальний суспільний

феномен. «Мистецтво, — пише Ю.М. Лотман, — відтворює прин_

ципово новий рівень дійсності, який відрізняється від неї пев_

ним збільшенням свободи. Свобода привноситься в ті сфери,

які в реальності її не мають. Безальтернативне стає альтерна_

тивним… Воно уможливлює не тільки заборонене, але і немож_

ливе. Тому по відношенню до реальності мистецтво виступає як

область свободи»1.

Соціальна сутність мистецтва полягає у тому, що художній

розвиток суспільства обумовлений природно_історичним проце_

сом, тобто його розвиток виявляє характерні закономірності, що

пов’язані з певними періодами становлення людської культури.

Перша з них визначається як закономірність виникнення ми"

стецтва: воно з’явилося як результат естетичних потреб та ес_

тетичних здібностей, що розвинулися безпосередньо у межах практичної діяльності людини. Найдавніші пам’ятки, початок

художньої діяльності дослідники відносять до епохи палеоліту

(приблизно 40—50 тис. років до н. е.). Найбільш давні сліди цієї

діяльності являють собою нанесені людською рукою «ознаки»,

очевидно, імітація «ран». Це перші спроби давньої людини, «по_

значка» її здатності цілеспрямовано впливати на світ у співвідно_

шенні зі своїми потребами. Деякий магічний ритуал передував

трудовому процесу, який у ті далекі часи був представлений в

основному мисливством. Нанесене «поранення» не мало харак_

теру символу, це була спроба попереджаючої дії, вона передува_

ла нанесенню справжньої рани твариною. Віра в магічний зв’я_

зок між зображенням і реальністю примушувала первісного

«митця» справляти такий ритуал. Магічні реалії становлять не

іншу дійсність, а її інобуття. Первісне переконання у тому, що

певними діями, зображеннями, словесними формулами можна

вплинути на стан реального фізичного об’єкта, зберігаються в

існуючих і досі замовах, заклинаннях, виникнення яких пори_

нає у глибоку давнину.

Через деякий час удосконалювалася схожість, «природність»

ран, що були нанесені за допомогою знаряддя мисливства (спис,

сокира): для цього уявлювану рану покривали вохрою яскраво_

червоного кольору. Усі ці дії складали магічну операцію мис_

ливства. Англійський культурознавець Хейзер справедливо відзна_

чає, що, коли митець палеоліту малював на скелі, він зображав

реальну тварину. Для нього світ фантазії та мистецтва ще не був

самостійним, відокремленим від дійсності, яка сприймалася

емпірично. Він ще ні протиставляв, ні розмежовував ці сфери,

але бачив в одній пряме продовження іншої.

Стародавні люди полювали, вбивали та з’їдали тварин, сприй_

маючи людське тіло як продовження тіла тварини. Ця усвідом_

лена єдність спонукала до пошуків спільної мови між людиною

та твариною: вироблявся ритуал перерядження та наслідування

повадок, поведінки певної тварини, людина прагнула набрати її

вигляду. Ототожнення себе з твариною з часом спричинило за_

родження тотемізму, в основі якого лежить уявлення пре тотем

(тварину, що обожнюється) як родоначальника охоронця пер_

вісного колективу. У багатьох первісних культурах зберігся міф

про походження племені від злягання жінки з цією твариною.

Розповідь легенди супроводжувалась зазвичай священно_обря_

довим танком, у якому роль тотема виконував чоловік цього

племені.

Відтворення своєї історії, хоча б у такій фантастичній формі,

стало поштовхом до появи міфів, які дослідники вважають істо_

ричним переходом від магічних реалій до мистецтва, оскільки

вони сприяли формуванню у людини здібності до творчого уяв_

лення, фантазії, що дало можливість первісній людині вирвати_

ся з ситуації «тут і зараз». На думку М.К. Мамардашвілі, «міфічні

та релігійні фантазії народжувались не тому, що людина ніби

намагалася «заговорити» стихійні та грізні сили природи, а че_

рез страх неосвіченості людини, котра не знала законів фізики.

Навпаки, міф є організація такого світу, в якому, щоб не трапи_

лось, якраз все зрозуміло і мало сенс…Тобто, міф є спосіб і кон_

струювання людських сил чи самої людини, а не уявлення про

світ — правильне чи неправильне… Міф не уявлення, а віднов_

лення і створення людиною себе в бутті, в якому для неї немає

природних підстав. І тому на місці відсутніх основ і з’являються

визначені «машини» культури, які називаються міфом»1.

Міфи дозволили зробити крок до осягнення світу, спробу

його осмислення. Образи міфів здебільшого є фантасмагорични_

ми, містять у собі взаємозв’язок, симбіоз людини і тварини (кен_

тавр, мінотавр, сирени та інші образи, що прийшли до нас уже

через розвинену античну міфологію). Але ще у межах міфів ви_

роблялись основні образні та метафоричні засоби майбутнього

мистецтва. Міфологія — специфічна для родового суспільства

форма вираження ідеологічного синкретизму. Стародавні міфи

містять у собі поєднані елементи мистецтва, релігії, донаукові

уявлення про природу та суспільство.

Давня людина не знала загальнолюдського значення пред_

метів, а тільки утилітарне. Лише з усвідомленням, наприклад,

загальної значущості загостреного кінця списа або стріли з’яв_

ляється потреба будь_яким чином, якоюсь ознакою для себе та

для інших закріпити вдало знайдену форму. Так, з насічок, спо_

чатку хаотичних, неупорядкованих, формується перший орна_

мент, а утилітарне відношення доповнюється естетичним змістом.

У пізніших малюнках тварин уже з’являється зображення

списа або стріли, поодиноке зображення малюнка тварини

вміщується у конкретну життєву ситуацію (наприклад, тварина

у загоні). Закінчується цей процес тим, що на малюнку з’яв_

ляється й сам мисливець, який є складовою зображеного з життя епізоду. З появою дзеркального «двійника» завершується про_

цес народження мистецтва. З утилітарно_практичного розвину_

лось духовно_практичне відношення до зображеного, тобто лю_

дина починає створювати не «подвійну» реальність, а «іншу»

природу. Поступово це відношення розповсюджується й на «на_

туру» (першу природу), формуючи її естетичне сприйняття.

Друга закономірність у розвитку мистецтва пов’язана з по_

ділом праці на розумову та фізичну. Поява вільного часу (дозвіл_

ля) створила умови для відмежування деякої групи людей, які

здобули можливість спеціально вдосконалювати свої естетичні

та художні потенції. У цьому сенсі йдеться про поділ мистецтва

на народне (фольклор) та започаткування професійного. Останнє

мало виняткове значення для розвитку системи мистецтва, його

форм, видів тощо.

Поділ суспільства на класи, що зумовив відображення у ми_

стецтві естетичних ідеалів, симпатій, переваг різних соціальних

груп, становить третій важливий закономірний етап у розвит"

ку мистецтва. Естетичні ідеї та потреби панівного класу ста_

ють пануючими естетичними ідеями, що не зменшує цінності

різних шарів мистецтва, а, навпаки, сприяє розвитку його істо_

ричних форм.

Говорячи про четверту закономірність розвитку мистецт"

ва, слід підкреслити його зв’язок з іншими формами духовного

життя суспільства та соціально_економічними умовами. Цей

зв’язок відчувається завжди, але не прямо, а опосередковано.

Проте справедливим буде твердження про зворотну силу впли_

ву мистецтва на право, політику, мораль тощо, а через них — на

економіку. В історії мистецтва були періоди, коли воно вбирало

в себе функції інших форм суспільної свідомості внаслідок будь_

яких конкретно_історичних причин (наприклад, вітчизняне ми_

стецтво XIX ст., яке замінило собою вільне право, політику, тому,

власне, стало «підручником життя»).

Остання з закономірностей, що вирізняються, пов’язана з тим,

що залежно від конкретно_історичних умов епохи актуалізується

той чи інший бік впливу мистецтва на суспільство та людину. На_

приклад, для французького мистецтва XVII ст. головним суспіль_

ним завданням було виховання людини — громадянина (класи_

цизм), сторіччям пізніше мистецтво Франції було спрямоване на

розкріпачення в людині емоційного почуттєвого (сентименталізм).

Соціальна сутність мистецтва виявляється в специфіці його

мети та предмета. Метою мистецтва, усіх його видів, форм та жанрів є вдосконалення людини та суспільства, в якому ця лю_

дина живе. «…Мистецтво — є суспільна техніка почуття, знаряд_

дя суспільства, за допомогою чого воно залучає в коло соціаль_

ного життя саме інтимні і саме особисті сторони нашого ство_

ріння. Правильно було б сказати, що почуття не стає соціаль_

ним, а навпаки, воно стає особистим, коли кожен з нас переживає

твір мистецтва, стає особистим, не перестаючи при цьому зали_

шатися соціальним»1. Тому предметом мистецтва стає реальна

дійсність, за якої постає життя людини. Мистецтво є формою

відображення суспільного буття, формою суспільної свідомості.

У мистецтві зберігається синкретизм, але вже в іншій формі.

В будь_якому художньому творі життя втілюється цілісно, осо_

бистість виводиться цілісно, без поділу її на суб’єкт права, мо_

ралі, релігії тощо. Мистецтво є конденсація культури, воно на_

магається представити нам більш життєвих явищ, ніж їх було в

прожитому нами житті. І це концентроване життя в мистецтві

робить вплив не тільки на наші почуття, але й на нашу волю.

Мистецтво з’єднує реально існуючі явища, випадки, характери,

але не копіюючи їх, а пропускаючи крізь призму естетичних

ідеалів. Мистецтво становить стрижень духовної культури, є

колективною пам’яттю людства, яка здійснює зв’язок поколінь,

різних народів, різних культур.

Одного разу народившись, мистецтво народжується «багато_

разово» у процесі свого соціального функціонування при індиві_

дуальному сприйнятті; у кожен новий період історії, корелюючи

з актуальними для цього часу ідеями, інтересами, потребами; під

час виникнення нових видів мистецтва, втілюючи загальнохудожні

закономірності у нову виражальну форму; з кожним новим ета_

пом удосконалення специфічної мови всередині виду мистецтва.