§ 4. Трагічне та комічне
У житті зустрічаємося не тільки з явищами, які викликають
радість, але й з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчу_
ваємо гнів, зневагу, але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський
привід до суму — це перспектива власної смерті або смерті
близьких. Людина, вірогідно, ніколи не спроможна буде змири_
тися з неминучістю залишення земного життя:
Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверстую вдали.
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности Земли ...1
Кожна людина намагається зрозуміти це життєве, екзис_
тенціальне протиріччя між бажанням жити вічно та немину_
чістю смерті. Відображенням та усвідомленням даної суперечності й стало трагічне у своєму первісному розумінні. Але як
його розв’язати? Чи має людина шанс перебороти смерть? За
всіх віків людство знаходило на такі запитання різні відповіді,
віднаходило нові засоби змилостивитися над природною сутніс_
тю людської істоти. Але кожного разу акцентувалося на якості
життя, на її сенсові, цінностях, перевагах. Хоча людина поки_
дає життя без вороття, вона. залишається жити в живих: куль_
тура зберігає все, що пройшло, вона — позагенетична пам’ять
людства. Усвідомлюючи загибель неповторної індивідуальності
як розвал цілого світу, трагедія разом з тим стверджує силу,
нескінченність всесвіту, незважаючи на залишення його кінце_
вою істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить
вічні риси, що ріднять особистість з людством та всесвітом,
кінцеве — з нескінченним.
У трагедії, як вважав Гегель, загибель не є тільки знищенням.
Вона означає також і зберігання у перетвореному вигляді того,
що у даній формі має загинути. Гегель протиставляє людину,
вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям
заради вищих цілей, істоті, що пригнічена інстинктом самозбе_
реження. Трагічний герой — носій чогось, що виходить за межі
індивідуального буття (влади, принципу, будь_якої надприрод_
ної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне —
це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та не"
обхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя
(колізії), насамперед, між історичною необхідністю та прак"
тичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі
трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність),
і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).
Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно оби_
рає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає
страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по_різно_
му розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля:
— за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнен_
ня неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мис_
тецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп,
Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене
долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому,
що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося
за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність
нести особисту відповідальність за своє життя;
— за часів середньовіччя джерелом трагічного вважали бо_
жеську волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, робля_
чи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і
тип трагічного героя втілився в образі Христа. У середньовіччі
трагічне означає мученицьке, його логіка така: утішся, бо бува_
ють страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, які менш,
ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом трагедії
жила обіцянка потойбічної справедливості. Утішання земне (не
ти один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі
ти не будеш страждати, бо тобі відплатиться по заслузі);
— починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає
сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінно_
стей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як ство_
рені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип
трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) — творець особис_
того життя, його співавтор разом з життєвими обставинами.
Головний пафос трагічного — подолання меж людської не_
свободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне — це ствер_
дження прекрасного.
У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформу_
льована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені у
трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як
алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша
речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почут_
тям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому ви_
являється зв’язок між піднесеним та трагічним: піднесене відрод_
жує у відповідь високі почуття.
Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страж_
дання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні
цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуаль_
ності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття;
суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру
стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично
нерозв’язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє
на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.
Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки
через трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію
історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що
усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.
Сутність комічного, як і трагічного, полягає у суперечності.
Але якість останньої, що оцінюється як комічне, — іншого роду:
комізм — результат контрасту, розладу, протистояння потвор_
ного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої пусто_
ти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У коміч_
ному протиріччі присутні два протилежних започаткування,
перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу,
але насправді обертається негативною властивістю.
Комічне, як і будь_яке естетичне явище, є соціальним. Воно
перебуває не в об’єкті сміху, а у суб’єкті, тобто у тому, хто сприй_
має протиріччя як комічне.
Комічне незвичайною мірою пов’язане з загальною культурою
суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така
людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги
інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна
аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й
самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору,
розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.
Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх
недоліків, почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення,
тобто розширює межі власної свободи. Гегель писав про те, що
загальна підстава комедії — це світ, де людина як суб’єкт зроби_
ла себе повним хазяїном того, що має значення для неї як істот_
ний зміст її знань та звершень, світ, цілі якого руйнують через
те самих себе своєю неістотністю1.
Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та
змісту, але й порушення міри, створення ілюзії. Наприклад,
мріяти може кожна людина, але коли вона, крім цього, нічого
більш не робить, народжуються манілови: «Иногда, глядя с крыль_
ца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было,
если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд
выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сто_
ронам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные
мелкие товары, нужные для крестьян. При этом глаза его дела_
лись чрезвычайно сладкими и лицо принимало самое довольное
выражение; впрочем, все эти прожекты так и оканчивались од_
ними словами»2.
М.В. Гоголь з цього приводу писав про те, що сміх супровод_
жує розвінчання нікчемного, яке претендує на багатозначність,
утверджує реальну гідність людини.
Комічне, таким чином, пов’язано з свободою людини та сус_
пільства, із звільненням їх від різних вад, тобто також є стверд_
женням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає
вдосконаленню життя.
Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск
(контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).
Залежно від відношення до предмета комічного осміяння
розрізняють форми комічного:
— гумор — особлива форма комічного, яка відрізняється не_
злобивим відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки лю_
дей, здатна викликати лише приязну посмішку. Гумор засно_
вується на використанні засобів дотепності та гри слів;
— сатира — форма комічного, сутність якої полягає у тому,
що шляхом використання особливих засобів та прийомів дося_
гається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної
дійсності як така, що знищує їх;
— іронія — форма комічного, що являє собою прихований
глум, вибухова сила якого замаскована серйозною формою. Вона
виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною,
респектабельною формою;
— сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний
сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних
явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до
іронії, але це в’їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена
більш виразно та чітко, ніж в іронії.
Отже, естетичне — це специфічне почуттєве духовне став_
лення людини до дійсності, у процесі якого у співвідношенні зі
своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гар_
монійне суб’єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно
від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відок_
ремлюються основні форми естетичного, його модуси, які в історії
естетики отримали статус основних естетичних категорій: прек_
расне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо.
Прекрасне — це позитивна естетична цінність, центральна ес_
тетична категорія, потворне — її діалектичний антипод. Підне_
сене пов’язане з виключними у позитивному сенсі проявами
дійсності, граничне негативні явища узагальнені у категорії низь_
кого. Трагічне та комічне пов’язані з прекрасним як з метою, де,
з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншо_
го — заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.
Висновки
Естетичне — це специфічне почуттєве духовне ставлення лю_
дини до дійсності, в процесі якого у співвідношенні зі своїми
уявленнями про досконале, прекрасне та гармонійне людина
оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетич_
них оцінок, що викликані цими явищами, відокремлюються
основні форми (модулі), які в історії естетики отримали статус
основних естетичних категорій: прекрасне і потворне, піднесене
та низьке, трагічне й комічне тощо.
Резюме
1. По_перше, естетичне – це ціннісне ставлення до навко_
лишнього світу.
2. По_друге, у буденному житті естетичне ставлення вияв_
ляється як естетичне сприйняття, естетичне переживання, есте_
тична оцінка та естетичний смак.
3. По_третє, естетичне – це поняття, яке характеризує чуттє_
вий бік всесвітньо_історичної практики людства, що усуває про_
тиріччя між свободою та необхідністю людської праці.
4. Прекрасне та потворне має конкретно_історичний характер.
Уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов
життя особистості, соціальної групи, тобто від їх способу жит_
тя, а також особливостей національної і особистісної культури.
5. Піднесене пов’язане з виключними в позитивному сенсі
проявами дійсності, гранично негативні явища узагальнені у
категорії низького.
6. Трагічне та комічне пов’язані з прекрасним як з метою, де,
з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншого –
заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.
Завдання для самостійного опрацювання
1. Підготуйте доповідь:
— Прекрасне та потворне в культурі;
— Трагічне та фарс в історії.
2. Розкрийте зміни категорії «естетичне», приділіть увагу ана_
лізу її особливостей, зупиніться на різних підходах до явищ, які
вона об’єднує.
3. Розгляньте процеси, які змінюють уявлення людини про
прекрасне, величне, потворне, низьке, трагічне, комічне, що існу_
ють на протязі всієї історії людства у житті кожної людини.
4. Покажіть динаміку історичного розвитку категорій есте_
тичної науки.
5. Проаналізуйте специфіку прояву трагічного і комічного у
різних видах мистецтва (література, театр, кіно, музика).
6. Підготуйте доповідь про видатних митців, які працювали
у жанрі трагедії і комедії.
Література
Борев Ю.Б. Эстетика. — М., 1988.
Гегель Г.В.Ф. Введение. Лекции по эстетике // Эстетика: в 4 т. — М.,
1968. — Т. 1.
Гете И.В. Об искусстве. — М., 1975.
Гулыга А.В. Принципы эстетики. — М., 1987.
Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Генезис чувствен_
ной культуры. — К., 1982.
Любимова Т.Б. Комическое, его виды и жанры. — М., 1980.
Савилова Т.А. Эстетические категории. — К.— Одесса, 1977.
Столович Н. Природа эстетической ценности. — М., 1989.
Шеллинг Ф.В. Сочинения в 2_х т.: Пер. с нем. Т. 2. — М., 1989. —
С. 52—85.
Эстетика: Учеб. пособие / Под ред. Л.Т. Левчук. — Разд. 1, 4. — К., 1991.
Эстетические категории и искусство. — Кишинев, 1989.