§ 1. Сутність і специфіка естетичного

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі

словом: «естетичне». Воно здавна ввійшло у наше повсякдення і

уявляється звичним та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведін_

ка», «естетика праці», «естетизація навколишнього середови_

ща», «естетичний вимір суспільних відносин» тощо. Для того,

щоб з’ясувати сутність усіх відтінків сенсу, який внесено у по_

няття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку давнину історії,

осягнути своїм уявленням самі джерела людської цивілізації.

Людина живе у надто різноманітному світі. І так було завж_

ди. Але чи завжди людина сприймала його різнобарвним, мінли_

вим та дивним? Виявляється, що це далеко не так. На початку

своєї історії первісна людина поволі завойовувала світ. Природні

речі, що її оточували. вона насамперед сприймала з того боку,

яке значення мала певна річ для людської діяльності. Так фор_

мувалося ціннісне ставлення, що демонструвало, яке значення

мав предмет для людини, тобто, як він (предмет ставлення)

співвідносився з людськими потребами.

І тільки набагато пізніше людина навчилася відокремлювати

своє суб’єктивне ставлення від об’єктивної сутності предмета і

досліджувати те, яким є предмет сам по собі, тобто те, що,

врешті, відбилося у пізнавальній потребі людства.

Якщо спробувати порівняти ці два типи людського ставлен_

ня до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

— за часом виникнення пізнавальна потреба сформувалася

набагато пізніше, ніж ціннісне ставлення: слід було пройти яко_

мусь довгому проміжку часу, щоб усвідомити відмінності між

об’єктом та суб’єктом діяльності, тобто у людини мала сформу_

ватися здатність до абстрагування та самоабстрагування;

— з боку наявності впливу особистості треба зазначити, що

ціннісне ставлення містить максимум суб’єктивності, коли у

пізнавальному відношенні людина прагне до того, щоб якнай_

менше впливати на якості предмета;

— логічно випливає і те, що у пізнавальному відношенні ви_

являються властивості самого об’єкта, а у ціннісному — пере_

хрещуються властивості як об’єкта, так і суб’єкта.

Отже, по_перше, естетичне — це ціннісне ставлення до на_

вколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна: з одного боку, —

це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві об’єкту.

Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим

повітрям. З іншого, — це оцінка того, хто почуває себе таким

ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в

такому випадку наявні якості переводяться в суб’єктивний план

та забезпечують статус особистісної оцінки.

По_друге, будь_який тип ціннісного ставлення функціонує у

повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціаль_

но_психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і есте_

тичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у

формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього есте_

тичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне пе_

реживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо;

По_третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціюва_

лося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уяв_

лення людей про корисне та придатне, які можуть задовольни_

ти життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особли_

ву групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у

міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, спра_

ведливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб

відокремилися релігійні, політичні, правові цінності. Іншими

словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбула_

ся їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але есте_

тичні цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично оцінити будь_яке явище у живій та неживій

природі, особу, її зовнішній вигляд, внутрішній світ, вчинки,

результати праці у різних видах діяльності: у техніці, науці, ми_

стецтві тощо.

Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відно_

сини, і приватне життя в цілому. Людина діє як суб’єкт естетич_

ної оцінки під час праці та дозвілля, занять спортом та з’ясуван_

ня якихось побутових справ. Саме в цих, на перший погляд,

ніколи не збіжних вимірах людського буття, міститься власна

специфіка естетичного: воно має всебічний прояв. Порівняймо:

етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо доб_

рий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб

бути зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.

Щодо естетичної оцінки будь_якого явища дійсності в історії

естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суд_

жень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, есте_

тичне — це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями),

слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпо_

середньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж

сприймається почуттями? Слухом — весела чи сумна мелодія,

розмова коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором — колір

квітки, обличчя матері, велич морського простору; нюхом — па_

хощі квітів, духмяність смачної страви або сморід купи сміття

тощо. Тобто кожного разу почуттями людини сприймаються

форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна

цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, струк_

турної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприй_

мається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкуван_

ня змісту.

В історії естетики існували різні погляди на сутність та при_

роду естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з пре_

красним, а у власну категорію відокремилося лише у XVII ст.

Представники першої, так би мовити, моделі естетичного

вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу

божим започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський,

Блаженний Августин, Г.В.Ф. Гегель).

Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб’єк_

тивного ідеалізму (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які

визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого есте_

тичного виміру вона набуває лише тоді, коли суб’єкт проектує

на неї своє духовне багатство.

Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких

матеріалістів, які вважали його природну належність за якість

предмета чи явища поряд з кольором, розміром, вагою. Були в

історії естетики й інші судження про естетичне. Але найбільш

аргументованою бачиться точка зору, згідно з якою естетичне —

це єдність об’єктивних особливостей предмета та суб’єктивних

якостей того, хто його сприймає.

Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності,

яке за своїми характеристиками є ціннісним, оціночним, осо_

бистісним, індивідуальним, почуттєвим. У процесі реалізації цього

ставлення особистістю оцінюються форми буття, які вона сприй_

має через свої почуття. Суб’єктом естетичної оцінки можуть

бути особистість, соціальна група (сім’я, колектив тощо),

суспільство та людство в цілому. Причому до світової скарбниці

естетичних цінностей потрапляють лише ті, які задовольняють

загальнолюдські потреби духовного освоєння дійсності. Тому до

наведених характеристик естетичного слід додати їх визначення

як загальнолюдських, де індивідуальна естетична оцінка набуває

свого вищого розвитку у тому випадку, якщо потреби особис_

тості збігаються з загальнолюдськими цінностями.

В естетичному відношенні, з огляду на її особливості, людина

здійснюється, справджується як цілісна, всебічно розвинена, гар_

монійна особистість. Естетичний розвиток людини виявляє

ступінь її визволення від природної необхідності. Хоча ця теза

не містить у собі судження про те, що естетичний розвиток

замінює людині сон, їжу, одяг, відпочинок тощо, тобто так звані

вітальні (життєво необхідні) потреби. Але естетично розвинена

особистість задовольняє потреби в їжі інакше, ніж естетично

нерозвинена. Для естетично розвиненої людини, навіть зголод_

нілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість

її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод,

манера їжі тощо.

Естетичний розвиток суспільства демонструє історичну міру

гармонії природного та соціального, той ступінь духовного бут_

тя суспільства, де почуттєва потреба може бути задоволена без

наявного фізичного володіння предметом, наприклад, відчуття

радості від спілкування з другом, насолода від прочитаної кни_

ги, захоплення від побаченої картини тощо. У цьому сенсі І.

Кант називав естетичну діяльність некорисною, тобто такою,

що не несе безпосередньої практичної користі.

Естетичне — це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо_

історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою

та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почу_

ває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів

існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де

людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.

У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Ус_

відомлення принципових типів естетичного ставлення до

дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій,

тобто основних форм естетичного, або його модусів: прекрасне,

потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу,

пов’язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення пер_

шорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву,

огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно людство виро_

било низку понять, що відтворюють механізм формування та

розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства, так і на

рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність, ес_

тетичний смак, естетична оцінка і т. ін.