§ 2. Українська і російська естетика у XVIII ст.

Найбільш регулярний і послідовний розвиток естетичних ідей

у Росії і Україні почався з XVIII ст., що його ознаменували пере_

творення Петра I, який масово звернув російську суспільну дум_

ку до досягнень європейської освіченості.

Спочатку розвиток естетичної думки в Росії XVIII ст. прохо_

див під впливом естетики французького класицизму і Просвітниц_

тва (Батте, Дідро та ін.).

Естетика і мистецтво класицизму одержали поширення в

Росії в діяльності Феофана Прокоповича (1681—1736), Анти"

оха Кантемира (1708—1744), В.К. Тредіаковського (1703—

1768), О.П. Сумарокова (1717—1777).

Найвидатнішим його представником був М.В. Ломоносов

(1711—1765). У творчості Ломоносова відбилося властиве йому

поєднання абстрактного й образного мислення. Естетичне сприй_

няття Космосу виражене в його філософській поезії. Ломоносов

відіграв важливу роль у реформі російської мови, що поклала

кінець церковнослов’янській книжковій культурі. Значне роз_

ширення лексичного складу нової літературної мови, зближен_

ня його з розмовною мовою і водночас збереження всього ба_

гатства письмової традиції — такі основні принципи реформа_

торської діяльності Ломоносова в російській словесності. Поряд

із В.К. Тредіаковським він розробив нову систему російського

віршування. Для поглядів Ломоносова на літературу характерні

нормативність, логічність, раціональність. Проте в його твор_

чості поряд із логікою розуму повним визнанням користується

і стихія почуттів, натхнення, емоційного пориву. Багато художніх

творів Ломоносова є за своєю суттю соціально_філософською

публіцистикою. Естетика художньої творчості у Ломоносова

пов’язана з естетикою буття і пізнання. Його естетичне і творче

кредо викладено у вірші «Розмова з Анакреоном».

Російський класицизм, як і західний, поданий практично у

всіх сферах художньої творчості. Він тісно пов’язаний із про_

світительською ідеологією. Для нього властиві: високий грома_

дянсько_патріотичний пафос, висування на перший план антич_

них сюжетів, інтерес до національної історії.

У духовному житті України XVIII ст. важливу роль відігравав

випускник Києво_Могилянської академії Георгій Щербицький

 (1725 — ?). Він викладав у академії філософію, поетику, рито_

рику, був автором відомої в ті часи п’єси «Трагікомедія, нари_

цаєт Фотій, тобто про відступ західної церкви від східної». У ній

Г. Щербицький намагався пристосувати міфологічні мотиви до

розкриття сучасних йому проблем, зокрема виявлення конфлік_

ту між католицизмом і православ’ям. Цей прийом був широко

розповсюдженим у культурній практиці Західної Європи XVIII ст.,

але на терені України використовувався вперше.

Найбільш повне вираження розвиток естетичної думки на

Україні в XVIII ст. знайшов у творчості видатного філософа,

просвітителя, гуманіста і демократа Г.С. Сковороди (1722—1794).

Філософські і естетичні погляди Сковороди суперечливі. Сто_

ячи в цілому на об’єктивно_ідеалістичних позиціях, він висунув

матеріалістичну тезу про вічність і нестворенність матерії. Розу_

міння ним Бога носило пантеїстичний характер.

Матеріалістичні тенденції проявилися в теорії пізнання Ско_

вороди. Його ідея самопізнання грунтувалася на уявленні про

людину як про частину природи, що підпорядковується загаль_

ним законам світобудови.

Естетичні і художні погляди — невід’ємний компонент «осер_

деченої» моральної філософії Г.С. Сковороди. На противагу пла_

тонівській доктрині про споконвічний розлад між філософією і

поезією Сковорода висуває ідею їхньої продуктивної взаємодії і

спорідненості: філософію і мистецтво зближує зацікавленість у

розумінні таємниць людського духу, моральному самовідновленні

особистості, спрямованість у майбутнє. Найважливіше завдання

«пророчих муз» — передбачати майбутнє.

Настанова на сполученість філософії і мистецтва дозволяє

Сковороді затвердити синтетичний метод дослідження істини і

краси. У своїй художній творчості він відстоює єдність краси і

добра, готує підгрунтя для розвитку реалізму в українській літе_

ратурі.

У естетиці Г. Сковороди важливу роль відіграє органічний

зв’язок з етикою. Філософ віддає перевагу почуттю моралі. По_

няття «серце», «сердечність» він звільняє від фізіологічного на_

вантаження. Сердечність стає синонімом людяності, доброти,

взаєморозуміння. На цій підставі розробляє Сковорода естетич_

ну категорію гармонії. Найвагомішими в естетичній спадщині

філософа є «Сад божественных песней» (1753—1785), «Наркісс»

(1769—1771) і «Разговор пяти путников о истинном щастіи в

жизни» (1773).