§ 1. Елементи естетичного знання у світогляді Київської Русі

Витоки естетичної думки в Росії і Україні відносяться до

періоду Київської Русі. У період раннього феодалізму естетич_

на думка Давньої Русі, як це було й в інших країнах, ще не

відмежувалася від інших галузей знання і від релігії. У Київській

Русі естетичне мислення розвивається на підгрунті язичниць_

кого світогляду — давньослов’янської релігії і міфології. Основ_

ний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші пробле_

ми, що їх розглядає давньоруська філософія й естетика, — з’я_

совування понять про душу, про взаємовідносини душі і тіла. З

проникненням у Київську Русь християнства встановлюються

зв’язки з культурою Візантії, південних слов’ян і інших народів

Європи. Давньоруські мислителі знайомляться з естетичною

думкою античності, працями Арістотеля, Демокріта, Платона.

Значна роль у поширенні естетичних понять у Давній Русі

належить перекладеним працям Іоанна Дамаскіна (675—753)

(«Діалектика»), Іоанна Екзарха Болгарського («Шестоднев»),

Пилипа Пустинника («Діоптра») та ін. Завдяки ж їм на Русі

стають відомими античні вчення про чотири стихії як першоелементи світобудови, про різноманітні трактування

взаємовідносин душі і тіла та ін.

Найважливіші оригінальні твори давньоруської філософсь_

ко_етичної і естетичної думки — «Слово про закон і благодать»

митрополита Іларіона (XI ст.), «Послання» до Володимира Мо_

номаха» Ничипора (XI—XII ст.), «Повість временних літ» Не"

стора (поч. XII ст.), «Послання» митрополита Климента Смо"

лятича (XII ст.), «Послання» і «Слова» Кирила Туровського

(1130"ті—1182) «Слово про Ігорів похід» (XII ст.), «Моління

Даниїла Заточника» (XIII ст.) та ін.

У цих творах вирішуються питання про зв’язок людини й

історії, історії і природи, що шанується утвором Бога — джере_

ла краси — і втіленням прекрасного, про джерела пізнання, про

співвідношення почуттів, розуму і волі, душі і тіла.

В епоху феодальної роздробленості в землях Давньої Русі

домінує релігійна ідеологія, із якою у ХV—ХVI ст. дискутують

численні єресі. В них, зокрема, обговорюються проблеми

співвідношення образу і першообразу, актуальні для практики

іконопису. Різноманітні точки зору з цього питання висловлю_

вали стригольники, нестяжателі, іосифляни. На Україні до

них у результаті впливу процесів реформації, що відбувалися в

Польсько_Литовській державі, додалися прихильники кальвініз"

му і соцініанства (антитринітаризму). Погляди українсь_

ких антитринітаріїв і російських єретиків характеризує за_

перечення триєдності бога, іконоборство, проповідь віротер_

пимості, критика духівництва і церковної ієрархії. Нестяжа_

телі сприяли розвитку критичних і раціоналістичних тенденцій

у середньовічному мисленні Русі. В єретичних вченнях Ф. Ку"

рицина (?—1500), М. Башкіна (XVI ст.), Феодосія Косого (XVI ст.)

проявилося заперечення есхатологічних уявлень, елементи

вільнодумства і раціоналістичного тлумачення священних

текстів.

Зі спростуванням єретиків виступив чернець Зіновій Отеньсь"

кий (?—1568). Його полемічні твори «Істини показання запи_

тавшим про нове вчення» і «Послання багатослівне чорноризця

до запитавших про ізвєстіє благочестя на зломудріє Косого і іже

з ним» являють собою енциклопедію релігійно_ідеалістичних по_

глядів російських книгарів XVI ст.

У ХVI—ХVII ст. на Україні з’являється плеяда письменників_

полемістів, що присвятили свою творчість боротьбі проти католицизму і Унії православ’я з католицизмом під верховен_

ством папи римського, що нав’язується папством. Естетичний

бік богослужіння складає важливий елемент їхньої полеміки.

Серед найбільш цікавих полемічних творів цієї епохи: «Каза_

нье святого Кирила» Стефана Зизанія (1570—1621), «Апок_

рисис» Христофора Філалета (XVI—XVII ст.), «Пересторога»

анонімного автора, «Тренос» Мелетія Смотрицького (1572—

1633), «Полінодія» Захарія Копистенського (?—1672), «Пи_

сание до всех обще в Лядской земли живущих», «Писание к

утекшим от православной вери єпіскопом», «Загадка філосо_

фом латинським», «Зачапка мудрого латынника з глупым ру_

сином» Івана Вишенського (1550—1620), «Протестація» Іова

Борецького (?—1631), «Нова міра старої віри», «Знаків п’ять»,

«Мечь Духовний», «Лютня Аполлонова» Лазаря Барановича

(1620—1693) і багато інших.

Найпомітніший внесок у розвиток естетичної думки в XVII ст.

зробив Симеон Полоцький (1629—1680), що відстоював право

людського розуму на пізнання і обговорював роль чуттєвості в

пізнанні. С. Полоцький, який добре знав сучасну йому західно_

європейську філософію, розглядав її як науку наук, розвивав своє_

рідну концепцію виховання і досвідченого знання, заперечив

вчення про уроджені ідеї.

Особливістю розвитку естетичних ідей у другій половині XVII ст.

була гостра боротьба, що розгорнулася навколо реформи церк_

ви, розпочатої патріархом Никоном. Серед мислителів XVII ст.,

що сприяли відокремленню філософії й естетики від богослов’я,

були Ю. Крижанич (1618—1683), Епіфаній Славинецький (?—

1675), Мелетій Смотрицький (1572—1633), який написав ко_

ментар «Велика і предивная наука» до твору давньоримського

автора Луллія «Велике мистецтво».

Значне піднесення української естетичної думки пов’язане із

відкриттям у 1632 р. Києво_Могилянської академії. Серед

найбільш відомих професорів філософії в академії були Йосип

Кононович"Горбатський (?—1653), Інокентій Гізель (1600—

1683), Іоасаф Кроковський (?—1718), Лазар Баранович (1620—

1693), Феофан Прокопович (1681—1736), Стефан Яворський

(1658—1722). У філософських курсах академії відбувалося але_

горичне тлумачення Біблії, розглядалися проблеми деїзму і пан_

теїзму. Ф. Прокопович виступив пропагандистом ідей європейсь_

ких мислителів Бекона і Декарта.