2.2. Формування і законодавча дiяльність органів державного апарату

9 листопада Українською Національною Радою був сформований вищий виконавчий і

розпорядчий орган – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Наступного дня, 10

листопада, він склав урочисту присягу на вірність українському народові і державі. Націона-

льна рада визначила йому чітку лінію дальшого державного будівництва: вжити всіх необхід-

них заходів “для з’єднання всіх українських земель в одну державу”, не ізолюватися від вже

існуючої на сході української держави, шукати шляхів для утворення єдиної соборної укра-

їнської держави, до об’єднання всіх українських земель, всього українського народу. Про не-

гайне об’єднання мова не йшла з огляду на невизначеність політичного становища в Наддніп-

рянській Україні. З метою вияснення політичної ситуації і реальних шляхів об’єднання ще 5

листопада Національна Рада вислала до гетьмана П. Скоропадського делегацію у складі

Й.Назарука та Б.Шухевича, яка мала також просити гетьмана про допомогу, в першу чергу

військову. Гетьман погодився скерувати в Галичину корпус Січових Стрільців з бронеавтомо-

білями і важкою артилерією. Проте самі Січові Стрільці, готуючись в той час до повстання

проти гетьмана, відмовились їхати в Галичину [156] 187).

Ще одну делегацію під проводом державного секретаря закордонних справ В.Панейка

Національна Рада вислала до Парижа для відстоювання інтересів ЗУНР на Паризькій мирній

конференції 188).

13 листопада 1918 року Національна Рада визначила конституційні засади новоствореної

держави, прийнявши Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських

земель колишньої Австро–Угорської монархії [157] 189).

В Артикулі 1 закону закріплювалася назва держави – Західноукраїнська народна респуб-

ліка.

В Артикулі 2 записано, що ії територія включає українські етнографічні землі колишньої

Австро–Угорської монархії, тобто коронні краї Галичини і Буковини та українські комітати

Закарпаття – згідно “етнографічної карти Австрійської монархії”. “Ця територія творить само-

стійну Західноукраїнську народну республіку” (Артикул 3).

В Артикулі 4 закріплювалося верховенство і суверенітет народу в державі, який здійснює

їх через свої представницькі органи, обрані на підставі загального, рівного, прямого, виборчо-

го права при таємному голосуванні, за пропорціональною системою. Виборчим правом наді-

лялися всі громадяни держави, без різниці національності чи статі. Найвищим органом влади

мали стати Установчі збори ЗУНР, а до їх обрання вся повнота законодавчої влади належала

Національній Раді, виконавчої –Державному Секретаріатові. Гербом ЗУНР був затверджений

золотий лев на синьому полі, обернутий у праву сторону, прапором – традиційний синьо–

жовтий. Затверджено й державну печатку ЗУНР (Артикул 5).

“В Народній Республіці, – підкреслювала Національна Рада у роз’ясненні до Закону, – не

може бути суверенних і підданих. Сувереном є цілий народ... Не може бути пануючих і поне-

волених. Всі громадяни без різниці мови, стану, статі є рівні, вільні... Не може бути права без

обов’язків і обов’язків без права. Не може бути просвічених і темних, привілей науки і просві-

ти мусить зникнути, вони повинні бути всім доступні... Не може бути багатих і нуждарів, не-

робів і невільників праці, визискувачів і визискування... Народне багатство має бути добром цілого народу, щоб кожен своєю працею міг собі запевнити добробут” [157] 190). Українська

Національна Рада стала вищим законодавчим органом ЗУНР на чолі з Президентом (з червня

1919 року диктатором) Є.Петрушевичем. Склад її в основному залишився попереднім, збіль-

шилася тільки кількість членів за рахунок представництва повітів і більших міст Галичини.

15 листопада на засіданні Ради було прийнято закон “Про доповнення складу Української

Національної Ради від повітів та більших міст краю” [92] 191), тобто вирішено зробити її більш

представницьким органом згідно закону. Слід було обрати по одному делегату від кожного по-

віту, а також від міст: Львова – 4, Чернівців – 2, Станіславова – 2, Перемишля – 1, Дрогобича –

1, Коломиї – 1, Тернополя – 1, Стрия – 1, Ярослава – 1, Самбора – 1, Золочева – 1, Бережан – 1,

Борислава – 1. Вибір тих делегатів, говориться в законі, “здійснюють повітові органи за участю

просвітніх, культурних, економічних і політичних організацій на спільному засіданні”, яке

скликає повітовий комісар. Обирається і “провірочна комісія”, яка затверджує результати і пра-

вильність проведення виборів. Вибори належало провести у часі від 22 по 26 листопада.

В цілому слід підкреслити, що українське населення дуже активно приступило до будів-

ництва своєї держави. У Турці, наприклад, коли надійшла вістка про утворення української

держави Західноукраїнської Народної Республіки – зійшлись тисячі селян з навколишніх сіл.

Вони розігнали всю австрійську адміністрацію, роззброїли жандармерію, озброїлись самі. На

велелюдному віче обрали повітову національну раду, повітового комісара (ним став Всеволод

Ріпецький), харчову управу, нового директора школи (українця) тощо. Подібно розгортались

події в усіх інших містечках і селах краю [158] 192).

Протягом наступних днів було прийнято ще декілька важливих законів, які стосувалися

процесу організації державно–політичної системи Західноукраїнської Народної Республіки.

Так, 16 листопада на засіданні Української Національної Ради був прийнятий Закон “Про тим-

часову адміністрацію областей Західноукраїнської Народної Республіки” [159] 193). Він став

правовою основою діяльності уряду ЗУНР та нижчестоячих органів уравління.

Згідно із §1 на території Західноукраїнської Народної Республіки залишилось в силі по-

переднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті і цілям Українсь-

кої держави. До речі, радянські дослідники з цього приводу всіляко критикували Західноукра-

їнську Народну Республіку, вбачаючи “антинародність”, “буржуазність” ЗУНР. Але правиль-

но пояснюють це рішення сучасники тодішніх подій і об’єктивні пізніші дослідники. Доктор

Матвій Стахів пише: “Ця постанова була конечна, якщо Західноукраїнська Народна Республі-

ка бажала бути державою з правлінням права. Видати нові оригінальні закони у короткому ча-

сі було неможливо, отже мусіли залишатись старі закони, щоб не було такого хаосу, які мали

підлягати поступовій зміні aбo заміні” [160] 194). Далі у законі вказувалось, що всі службовці

і “державна служба бувшої австрійської держави, котрі зложать письмове приречення” чесно

служити українській державі, залишаються на своїх місцях. Всі адміністративні органи і влас-

ті на території Західноукраїнської Народної Республіки “підлягають Державному Секретаріа-

ту”, який є найвищим органом виконавчої влади держави.

У повіті представником і основним органом державної адміністрації є “український дер-

жавний повітовий комісар”. Повітових комісарів призначає і звільняє державний секретар

внутрішніх справ (§5). Їх основним правом і обов’язком є “берегти інтереси української дер-

жавності і протидіяти всяким способам, скерованим проти неї”. Повітові комісари призначали

у селах і містечках громадських комісарів, якщо такі ще не були обрані населенням. Вони та-

кож мали право оголосити розпущеними місцеві “прибічні громадські ради”, призначати до

них нові вибори (§10).

Цього ж дня 16 листопада на виконання закону із метою його конкретизації було видано

розпорядження Державного Секретаріату “Про державну адміністрацію [92 ] 195)”.

В ньому вказувалось, що всі державні службовці колишньої австро–угорської держави,

які складають письмову обіцянку чесно служити Західноукраїнській Народній Республіці за-

лишаються на своїх місцях. Всі органи виконавчої влади на місцях підлягають Державному

Секретаріатові і відповідним – галузевим секретарствам. Керівним органом державної адміні-

страції в повіті є державний повітовий комісар, “якого іменує і усуває Державний Секретар

внутрішніх справ”.

Згідно з Законом від 4 січня 1919 року Національна Рада обрала свою Президію. Президія

складалася з Президента республіки і 4 його заступників (Л.Бачинський, С.Вітик, О.Попович,

А.Шмигельськнй). Було утворено дуже важливий державний орган – Виділ Української Націо-

нальної Ради (комітет) з 10 членів на чолі з Президентом. Виділ мав дорадчий характер при Пре-

зиденті. В його компетенцію входило призначення членів уряду, керівників вищих і військових

установ, здійснення права помилування, публікація державних законів [161] 196). Місцевими ор-

ганами влади були повітові Національні Ради, що складалися з представників авторитетних

службовців, селян, священиків. Наприклад, у Бучацькому повітовому комітеті (виконавчий ор-

ган ради), який налічував 15 чоловік, було 9 селян, 4 священики, 2 адвокати [162] 197).

Державний Секретаріат складався з представників націонал–демократичної (переймено-

ваної в березні 1919 р. трудову), радикальної і соціал–демократичної партій [163] 198). Очолив

уряд спочатку К.Левицький, а потім С.Голубович. Державний Секретаріат мав 14 державних

секретарів: внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, юстиції, віросповідань, освіти, вій-

ськових справ, земельних справ, торгівлі і промисловості, публічних робіт, праці і суспільної

опіки, суспільного здоров’я, шляхів, пошти і телеграфу. Крім цього, до складу Державного

Секретаріату входив голова або заступник Українського харчового уряду (управління), який

був створений Національною Радою 29 жовтня 1918 року 199). Однак вже через декілька днів

кількість державних секретарів була зменшена: секретарства освіти і віросповідань об’єднано,

також шляхів, пошти і телеграфу, ліквідовано секретарство суспільної опіки і праці та суспі-

льного здоров’я [164] 200). Після цих змін у складі уряду залишилося 10 державних секретарів.

За партійним складом вісім державних секретарів належали до націонал–демократичної

партії (Л.Цегельський – внутрішніх справ, В.Панейко – закордонних справ, С.Голубович – юс-

тиціїі та інші), два до радикальної (Д.Вітовськнй – військових справ, І.Макух – публічних робіт),

один до соціал–демократичної (А.Чернецький – праці і суспільної опіки), один до християнсь-

ко–суспільноі партії (О.Барвінський – віросповідань і одночасно тимчасово освіти). Пізніше

державним секретарем закордонних справ став М.Лозинськнй, фінансів, торгівлі і промисловос-

ті – С.Голубович, внутрішних справ – І.Макух, юстиції – О.Бурачинський, шляхів, пошти і теле-

графу –І. Мирон, публічних робіт – М. Козакевич, земельних справ – М.Мартинець, військових

справ – В.Курманович [165] 201). Уряд ЗУНР підтримало єврейське населення, а депутат авст-

рійського парламенту А.Штанд навіть увійшов до його складу [166]202).

Для управління повітами на основі тимчасового закону про адміністрацію ЗУНР від 16

листопада 1918 року [167] 203) призначалися державним секретарем внутрішніх справ повітові

комісари переважно з числа колишніх австрійських державних службовців, учителів, свяще-

ників. Так, у Самбірському повіті комісаром став відомий західноукраїнський письменник,

адвокат А.Чайковський, у Дрогобицькому – громадський діяч, один із засновників української

соціал–демократичної партії Галичини С.Вітик, у Кам’янко–Струмилівському – суддя

Р.Петрушевич (молодший брат Президента ЗУНР), у Долинському – один із засновників укра-

їнської радикальної партії, адвокат С.Данилович, у Стрийському – відомий український ком-

позитор і диригент О.Нижанківський, у Сколівському – колишній службовець староства

І.Корженьовський, у Щирецькому – директор школи В.Малицький, у Тернопільському повіті

суддя – У.Сальвицький, у Стоянові – селянин У.Заремба.

Повітові комісари, в свою чергу, допомагали в організації виборів міських, сільських і мі-

стечкових комісарів. У деяких місцевостях населення ставилось до цих подій байдуже, особ-

ливо у польських і москвофільських.

Прийнято “Закон про спосіб оповіщення законів і розпорядків” [168]204). Закони підляга-

ли публікації у “Віснику законів і розпорядків” за підписом Президента Ради і одного з членів

Виділу, а розпорядки за підписом відповідного секретаря. Набирали чинності ці правові акти

на восьмий день з дня видання (дата видання повинна стояти на кожному з актів).

Слід також згадати ще один закон від 4 січня “Про незайманість членів Української Наці-

ональної Ради” [168] 205). У ньому сказано: “Членів Української Національної Ради не можна

без її згоди ув’язнити ані потягати судово до відповідальності, хіба що приловиться його на

гарячім вчинку”. У такому випадку суд повинен негайно повідомляти про затримання посла

Українську Національну Раду і коли вона не дасть дозволу на затримання, то його слід негай-

но звільнити. Члени Української Національної Ради, говорилось в законі, не можуть бути при-

тягнуті до відповідальності за те чи інше голосування у Раді і виконують свої обов’язки неза-

лежно від яких–небудь інструкцій виборців.

Однак, як зазначає в своїх спогадах сучасник тих подій Микола Чубатий, незважаючи на

те, “що Українську Національну Раду відновлено і доповнено силами з усіх сторін краю, сама

вона найкраще почувала, що не є сеймом, вибраним загальним голосуванням, тому працюючи

над установленням конче потрібних законів – обиралась, щоби зробити якнайскорше місце

нововибраному сеймові” [169] 206).

У березні 1919 р. після довгого обговорення Українська Національна Рада прийняла За-

кон про скликання Сейму Західноукраїнської Народної Респіубліки [92] 207), а у квітні – вибо-

рчий закон. Однопалатний сейм, говориться в першому законі, скликається президентом

Української Національної Ради. У день зібрання сейму Українська Націоальна Рада припиняє

свою діяльність. Сейм складається з послів, вибраних на підставі виборчого закону. Вибори

призначає Виділ Української Національної Ради на неділю або святковий день червня (§3).

Виборчий закон був прийнятий 14 квітня 1919 р. [92] 208). У §1 закону писалося: “Сейм

Зах. Обл. Української Народної Республики складається з членів, вибраних на основі загаль-

ного без різниці статі, рівного, безпосереднього, тайного, пропорціонального виборчого пра-

ва”. Право голосу надавалось громадянам ЗОУНР з 21 року життя. Право бути обраним – з 25

років.

Позбавлялись виборчого права: 1) особи душевнохворі; 2) особи, засуджені судами за

вчинення кримінальних злочинів, й зокрема, за крадіжку, обман, звідництво та ряд інших (в

законі перераховуються різні нормативні акти, засудження за якими вело до позбавлення ви-

борчого права); 3) особи, які вже раніше були суджені за злочини та проступки проти вибор-

чої свободи по виборах законодавчих органів ЗОУНР; 4) особи– які більше двох разів протя-

гом останніх двох років були засуджені за пияцтво.

Для виборів до Сейму утворювались виборчі округи, які ділилися на виборчі дільниці, що

співпадали з громадою. Великі громади (більше двох тисяч населення) ділилися при потребі

на декілька виборчих дільниць. Проведення виборів доручалося виборчим комісіям, склад

яких, порядок утворення і діяльність докладно врегульовувались у законі. Партії, які хотіли

брати участь у виборах, подавали в окружні виборчі комісії “кандидатські списки”, які пови-

нні бути власноручно підписані не менш як 100 виборцями (§16). Реєстрували кандидатів у

посли Сейму окружні виборчі комісії, перевіряючи, чи кандидати “мають право виборності”,

тобто право бути обраним (вік, відсутність судимості за вказані вище злочини і т.п.). Рішення

окружних комісій можна було оскаржити до Головної виборчої комісії, рішення якої було ос-

таточним (§18). Далі в законі детально регламентувалися порядок висунення та реєстрації ка-

ндидатів у депутати, порядок складання виборчих списків, порядок проведення самих виборів,

підрахунку голосів, оформлення відповідної документації.

Цікавим положенням закону було те, що при дільничних і окружних виборчих комісіях

встановлювався інститут т.зв. “мужів довір’я” – представників громадськості, партій тощо.

Вони могли бути присутніми на виборчих дільницях під час виборів, при підрахунку голосів,

підписували разом з членами виборчих комісій усі документи. До речі, це ще один яскравий

доказ демократизму політичної системи Західноукраїнської Народної Республіки.

Новий Сейм мав складатися з 226 послів. За переписом 1910 р., який при цьому брався за

основу, в Східній Галичині нараховувалось 3 986 153 чол. українців, 809 917 – поляків, 105

000 – євреїв, 160 000 – німців. Один посол обирався від 25 тис. населення. Отже, згідно з наці-

ональним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляки, 27 євреїв і 6 ні-

мців. З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, 5

польських і єврейських, 1–німецький.

Таким чином в Галичині було ліквідовано гостру міжнаціональну боротьбу під час вибо-

рів до парламенту та можливість панівною нацією забирати майже усі мандати собі, як це ма-

ло місце при попередніх владах (польській, австрійській). Українцям тепер це теж легко було

зробити: адже вони стали панівною нацією. Тим більше, що саме так поводилися з ними під

час чужоземного панування, під всякими приводами позбавляючи або урізуючи їх представ-

ництво в австрійському парламенті, галицькому сеймі і т.д. Але вони, українці, тепер на це не

пішли. Маючи переважаючу більшість щодо національного складу населення у краї, вони га-

рантували національним меншинами пропорційно до їх кількості місця в Сеймі. В жодній

державі світу того часу, та й нині ми не бачимо такої національної толерантності, поваги не на

словах, а на ділі до людей національних меншин, іншого віросповідання.

Вибраний таким способом Сейм мав бути скликаний через два тижні після виборів, у че-

рвні 1919 року [92] 209).

З бігом часу зазнав змін (персональних і структурннх) виконавчо–розпорядчий орган

держави – Державний Секретаріат. Як зазначалось, спочатку Державний Секретаріат складав-

ся з голови (президента) і 14 Державних секретарів, які очолювали галузеві секретарства. Од-

нак вже в кінці листопада в силу ряду обставин (деякі секретарі подали у відставку, інші не

приступили до праці взагалі) число секретарств було скорочено. Зокрема, об’єднано секретар-

ства освіти і віросповідання, шляхів, пошт та телеграфу, ліквідовано секретарства суспільної

опіки і праці та суспільного здоров’я. Замість цих двох останніх у складі Державного секре-

тарства внутрішніх справ створено відповідні відділи. Вони очолювались т.зв. “товаришами

секретаря”. До складу цього ж секретарства був включений як окремий відділ харчовий уряд.

Таким чином, у складі уряду залишилось 10 секретарств.

На початку грудня, як зазначалось, подав у відставку голова уряду К.Левицький і на цю

посаду Українська Національна Рада, обрала С.Голубовича. Йому доручено сформувати новий уряд республіки. Новоутворений Виділ Української Національної Ради на початку січня при-

йняв відставку попереднього уряду і затвердив запропонований головою уряду новий його

склад.

Отже, головою (президентом уряду) став Сидір Голубович. Він же секретар фінансів і то-

ргівлі та промисловості.

Закордонні справи – Василь Панейко

Внутрішні справи – Іван Maкуx

Військові справи –Дмитро Вітовський

Судівництво –Осип Бурачинський

Освіти і віросповідання – Агенор Артимович

Шляхи, пошта, телеграф – Іван Мирон

Земельні справи – Михайло Мартинець

Публічні роботи –Мар’ян Козаневич

Склад і програма нового уряду були обговорені і схвалені на сесії Української Націона-

льної Ради 4 лютого [170] 210).

Слід відзначити, що ще в кінці листопада 1918 р. Українська Національна Рада вирішила

утворити у складі уряду нові секретарства: польське, єврейське і німецьке щоб, як зазнача-

лось, зберегти національні права цих націй в Українській державі. Проте ця пропозиція Укра-

інської Національної Ради залишилась нереалізованою: ні поляки, ні євреї, ні німці не поба-

жали створити свої секретарства, виділити до них своїх представників.

У лютому і березні подали у відставку відповідно Д. Вітовський і Л.Цегельский. На місце

першого державного секретаря військових справ призначено полковника Віктора Курманови-

ча, його заступником (“товаришем”) отамана Петра Бубелу. Замість Л.Цегельського заступни-

ком (“товаришем”) державного секретаря закордонних справ став Михайло Лозинський.

У такому складі Державний Секретаріат діяв аж до кінця свого існування.

Уряд проводив свої засідання доволі часто. Він вирішував не тільки справи, які торкалися

виконання законів та інших нормативних актів Української Національної Ради, а й проблем

управління всім краєм, військові справи тощо. Головував на засіданнях уряду його голова

(президент), а у разі його відсутності – Державний секретар внутрішніх справ.

Продовжувала детальніше регламентуватися компетенція і вдосконалюватися система орга-

нів місцевої влади і адміністрації. Вся повнота цивільної влади і управління у повітах далі належа-

ла повітовим комісарам. Вони не мали права, однак, втручатися у військові справи, судочинство,

справи залізниць, пошт, телеграфу, які були суворо централізованими і підлягали відповідним

урядовим органам. В усіх інших питаннях закон Української Національної Ради від 16 листопада

1918 р. надавав їм широку, по суті надзвичайну владу. Саме тому з старого, австрійського апарату

повітової влади (старост) – повітовими комісарами не був обраний чи затверджений ніхто. Коли

державні відносини на території Західноукраїнської Народної Республіки стали більш врегульова-

ними, стабільними – почала зменшуватись і надзвичайна влада повітових комісарів. Вони стали

більш контрольовані і відповідальні перед конкретними Державними секретарствами і урядом в

цілому; їх стали регулярно викликати в столицю для звітності.

Дорадчим органом при повітових комісарах були повітові національні ради, які вже в пер-

ші дні встановлення української влади згідно із вказівкою Української Національної Ради поча-

ли вибиратись населенням повітів (як правило, делегатами від сільських і міських громад, това-

риств та різних організацій), їх правове становище спочатку не було однаковим і врегульованим

з правової точки зору. Були повіти, де ці ради мали голос чисто дорадчий, але були й тaкi, де їх-

ній голос був вирішальним, контрольним, де повітові комісари без їх схвалення не вирішували

жодних важливих справ. Таке нечітке становище було ненормальним і Українська Національна

Рада це розуміла. Щоб у системі місцевих, зокрема повітових, органів влади і управління навес-

ти порядок, вирішено взяти за приклад Велику Україну. Тому Державний Секретаріат спільно з

відповідними комісіями Української Національної Ради на пропозицію соціал–демократичної

фракції приступили до опрацювання закону про повітові трудові ради, через які селянству і ро-

бітникам забезпечено б вирішальний голос у повітовому управлінні та створено правову основу

для контролю діяльності повітових комісарів. Ці ради мали б обиратися всім населенням повіту

прямим голосуванням [171] 211). Однак, з приводу змін у військовій ситуації цей законопроект,

як і багато інших, не був винесений на обговорення парламенту.

По селах і містах представниками влади продовжували залишатись громадські і міські

комісари та “прибічні” ради, яких обирало населення.

Для громадських і міських комісарів вищою інстанцією були повітові комісари, а для

останніх – Державне Секретарство внутршніх справ. Воно мало свою президію, яка складала-

ся з голови – Державного секретаря: і голів усіх відділів, які входили до складу секретарства:

особового, публічного здоров’я, праці і суспільної опіки, харчового управління, санітарного,

інтернованих, публічної безпеки та ін.

Для забезпечення внутрішнього порядку на місці розпущеної колишньої австрійської жа-

ндармерії 212) в якій в основному служили поляки, частково австрійці і в незначній кількості

українці, була утворена українська жандармерія. Оскільки жандармерія в Австрії на відміну

від Росії не була політичною, а загальною поліцією, замість неї місцеві комісари з перших днів

існування ЗУНР формували так звану народну міліцію. Часто вона обиралася на зборах чи ві-

чах. Але це було місцевою самодіяльністю, а державі потрібні були чітко організовані і дис-

ципліновані органи охорони публічного порядку. Тому вже 6 листопада 1918 року Національ-

на Рада прийняла рішення про створення Корпусу української державної жандармерії [90]

213). Її очолювала команда державної жандармерії на чолі з головним комендантом (спочатку

П.Індішевський, а з лютого 1919 року О.Красіцький). У повітах створювалися команди жанда-

рмерії, які очолювалися повітовими командирами (комендантами). Останнім підлягали сільсь-

кі і міські станиці жандармерії. Поряд з іншими функціями жандармерії, як видно з наказу № 1

від 1 листопада 1918 р., пропонувалося “На більшовицький рух звернути особливу увагу і про

всі його прояви негайно повідомити командуванню[90]214)”.

Щоправда, не завжди заслуговували на схвалення методи її роботи. Так, Дрогобицький

повітовий комісар, колишній депутат австрійського парламенту, а пізніше польський сенатор

А.Горбачевський характеризував підлеглого йому повітового коменданта жандармерії – Мат-

ківського як злочинця. Останній повинен був перевезти двох заарештованих з Дрогобича до

Самбора, але по дорозі вбив їх [172] 215). Це, безперечно, негативний факт, який не дає підстав

для якихось узагальнень. До праці в органах жандармерії можна було залучати і колишніх жа-

ндармів–українців, які не скомпрометували себе за часів австрійського панування.

В основному ж набирали нових добровольців, у першу чергу з числа військовослужбов-

ців. Для підготовки кваліфікованих кадрів при Команді державної жандармерії у Станіславі

була відкрита спеціальна жандармська школа. В основу судово–прокурорської системи була

взята також попередня, австрійська . Судовими органами ЗУНР були повітові суди, окружні

суди та вищий суд. У законі “Про тимчасову організацію судів і судової влади “було вказано,

що як найвища інстанція має бути утворений окремим законом Найвищий суд у Львові. Роз-

порядженням Державного секретарства юстиції на території 3УHP утворено 12 судових окру-

гів, які поділялися на 130 судових повітів.

1) Бережанський (9 судових повітів)

2) Буковинський (9 судових повітів)

3) Золочівський(11 судових повітів)

4) Коломийський ( 11 судових повітів)

5) Львівський (17 судових повітів.)

6) Перемишлянський (10 судових повітів)

7) Самбірський (10 судових повітів)

8) Станіславський(10 судових повітів)

9) Стрийський (9 судових повітів)

10) Сяноцький (14 судових повітів)

11) Тернопільський (8 судових повітів)

12) Чортківський (8 судових повітів) [92] 216).

Прийнятий 21 листопада 1918 р. закон “Про тимчасову організацію судів і судової влади”

підкреслював, що “Всі суди, які знаходяться на території,... вищого суду краєвого у Львові

стають судами Західноукраїнської Народної Республіки і є зобов’язані виконувати дальше

спорове, і карне судівництво”. Компетенція колишнього австрійського міністерства юстиції

переходила до Секретарства юстиції ЗУНР. Воно призначатиме судовий апарат судів. Самих

суддів призначатиме Державний Секретаріат за пропозицією Секретарства юстиції.

Колишній австрійський повітовий суд буде називатися “Повітовий суд Західноукраїнсь-

кої Народної Республіки”; колишній окружний суд –”Окружним судом Західноукраїнської

Народної Республіки”.

Австрійські крайові суди у Львові і Чернівцях ліквідувалися, їх компетенція переходила

до окружного суду ЗУНР.

“Закони і розпорядки, – писалося в Законі, – на підставі яких в бувшій австрійській дер-

жаві виконувано судівництво, оскільки вони не противляться державности українській зали-

шалися поки–що у силі, і на їх підставі мало тимчасово здійснюватись судочинство. Так само

“всі закони і розпорядки, які мали на ціли охорону прав і інтересів бувшої австрійської держа-

ви, її армії та її органів,.. мають відтепер аналогічно примінюватись для охорони прав і інтере-

сів Західноукраїнської Народної Республіки, її армії та її органів”.

З дня оголошення цього закону суди повинні були виносити вироки і рішення тільки від

імені ЗУНР [92] 217).

Хоч серед колишніх австрійських суддів у Галичині, яких можна було використати новою

владою, було немало українців, відчувався брак суддівських кадрів218). Тому Національна Рада

11 лютого 1919 року прийняла закон “Про скорочення підготовляючої судівської служ

би”[174]219), який скорочував строк стажування кандидатів на посади суддів з трьох до двох ро-

ків.

До речі, у фондах Львівського Центрального Державного історичного архіву зберігся ці-

кавий документ, який подає точний національний склад населення по судових округах. Отже,

у Бережанському було українців – 66%, поляків –23%, євреїв – 10 % (всього 418.538 чол.),

Золочівському –63,7 %, 28,5%, 12,8%, (472.787 чол.)

Коломийському – 79.2 %; 8,6%; 12%; (438.188 чол.)

Самбірському – 70,8%; 16%; 13,3%; (470.775 чол.)

Стрийському –75,7%; 13,9%; 10,8%; (364.973 чол.)

Станіславському – 70,8%; 17%; 12,7%; (669.976 чол.)

Перемишлянському – 60,5 %; 28 %; 10,7%; (445.689 чол. )

Тернопільському – 54%; 34,3%; 11,7%; (364.355 чол.)

Чортківському – 65%; 23,3%; 11,7%; (385.950 чол.)

Львівському – 58,6 %; 26,3 %; 15%; (904.724 чол.)

Буковинському – 68,3%; 18,1%; 15,6%; (411.500 чол.)

Сянік.Лемківщина – 55%; 30%; 15%; (269.697. чол.)

всього: 5.745.420 чол. з них українців – 70,14 %; поляків –17,36 %;євреїв – 12.5 %.

Відповідно до цих даних до окружних судів належало обрати суддів

(1 мандат від 40 тис. жителів):

До окружного суду українців поляків жидів всього

Бережанського 8 2 1 11

Як бачимо і тут, у справі судівництва, власті 3ахідноукраїнської Народної Республіки

неухильно проводили лінію на охорону інтересів і прав національних меншин.

На підставі названих законів Державне Секретарство Юстиції 20 лютого видало також

розпорядження про проведення т.зв. “судових іспитів” [174] 221), які повинні були складати

кандидати на суддівські посади (крім вже працюючих суддів). Отже, для прийняття цих іспи-

тів (після проходження кандидатом стажування) створювались спеціальні комісії на чолі з го-

ловами (президентами) окружних судів. Членів цих комісій призначало Державне Секретарст-

во Юстиції на пропозицію голів комісій. Членами комісій рекомендувалося йменувати профе-

сорів правничого (юридичного) факультету з предметів: цивільне право, торговельне і вексе-

льне право, цивільний процес, карне право і карний процес, а також практиків– суддів і адво-

катів. Іспитові комісії створювались при окружних судах. Кожна з них повинна складатися з

5–ти чоловік, з яких щонайменше двоє повинні “належати до судейського стану”, а один до

“адвокатського стану”.

Судові іспити були безкоштовні, членам комісій теж нічого не платилося, крім коштів на

відрядження. “Судейський іспит” складався з 2–х частин – усного та письмового. У вказаному

вище розпорядженні детально регламентується їх проведення, критерії оцінок тощо.

У лютому ДСЮ було також розмежовано компетенцію повітових та окружних судів в

цивільному судочинстві [174] 222). Ці суди, очевидно, повинні були розглядати тільки цивільні

справи. Бо для розгляду кримінальних справ згідно із законом Української Національної Ради

від 11 лютого 1919 р. мали бути створені в повітах трибунали 1–ї інстанції [174] 223). Суддів

цих трибуналів призначало ДСЮ, затверджувала Українська Національна Рада або її Виділ.

Ними могли бути лише юристи з титулами “радники суду” і “радники Вищого суду’“. Трибу-

нали 1–ї інстанції діяли у складі: 1) одноособового судді, якщо покарання за вчинене правопо-

рушення не перевищувало 1 року в’язниці або грошова кара – незалежно від розміру; 2) у всіх

інших випадках трибунал діяв у складі 3–х суддів.

Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тимчасово (на строк 1 року) була

припинена [174 224).

Вищою, другою інстанцією по цивільних і кримінальних справах мали бути, згідно із за-

коном Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р., “Про тимчасове виконування су-

дівництва в цивільних і карних справах в другій і третій інстанціях в часі надзвичайних відно-

син, спричинених війною” Вищий суд у Львові і третьою, найвищою інстанцією – Найвищий

державний суд [174] 225). Але до їх створення, говориться в законі, “в часі надзвичайних об- ставин, спричинених війною”, функції другої і третьої інстанцій належали спеціально створе-

ним Сенатам: Окремому судовому сенату 11–ї інстанції та Окремому судовому сенату ІІІ–і ін-

станції. Вони, згідно із розпорядженням ДСЮ від 8 березня були створені при окружному суді

в Станіславі [174] 226).

Членів і голів сенатів призначав Державний секретар юстиції, затверджувала Українська

Національна Рада або її Виділ. Засідання окремих сенатів проходили один раз у місяць.

Розпорядженнями ДСЮ від 23 лютого і 1 березня були врегульовані розміри оплати за

судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді цивільних справ, оплата праці поклику-

ваних експертів тощо [174] 227). У компетентних колах обговорювалась пропозиція про ство-

рення для розгляду дрібних, зокрема, побутових справ, сусідських конфліктів т. зв. “громадсь-

ких судів” (за зразком колишніх общинних копних судів). Але реальних обрисів ця справа не

набрала.

Функції звинувачення мала виконувати державна прокуратура 228). Але оскільки проку-

рорами в Галичині за часів австрійського панування працювали майже виключно поляки,

справа створення державної прокуратури затягнулася. ЇЇ повинен був очолити Генеральний

державний прокурор, якого так і не було призначено. Не були призначені прокурори в судо-

вих округах і повітах. Таким чином процес створення прокуратури у ЗУНР не був доведений

до кінця.

Не зазнала будь–яких істотннх змін організація і діяльнісгь aдвoкaтуpи [174] 229). Адво-

катам було запропоновано організуватися у Палату адвокатів у Станіславі, і вони повинні бу-

ли скласти письмову обіцянку, що будуть дотримуватися діючих законів і служити зміцненню

правопорядку в країні.

Окремим розпорядженням ДСЮ (від 1 березня 1919 р.) створено нотаріальну службу За-

хідноукраїнької Народної Республіки [174] 230). У § 1 цього розпорядження вказувалося, що

“закони і розпорядження, на підставі яких у бувшій австрійській державі урядували нотарі,

остають аж до їх зміни чи відміни у правовій силі” остільки, оскільки не протирічать україн-

ській державності. “Нотарі повинні скласти присягу на вірність Українській державі і надалі

урядувати тільки від її імені. Кожен нотар повинен добре знати українську мову” – говорилося

у § 7. Отже, нотаріуси не мусіли бути обов’язково українцями. Очолювала нотаріальну службу

Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась Державному секретарству юстиції.

Усім правоохоронним органам: судам, прокуратурі, нотаріату, адвокатурі, згідно розпо-

рядження Державного Секретаріату, належало виготовити відповідні вивіски і таблиці на

українській мові, з гербом (тризубом) посередині. Якщо на цій території проживали “законно

признані національні меншості”, то “написи слід було зробити ще й на їх мовах. Належало та-

кож негайно виготовити відповідні печатки з гербом (на українській мові) [174] 231).

Службові оголошення правоохоронних органів слід було вміщати в урядовій газеті “Ре-

публика”, яка видавалась у Станіславі.

“Начальною адміністративною владою” над судами, прокуратурою і нотаріатом було

Державне секретарство Юстиції. Воно ділилося на два основні відділи; особово–управляючий

і законодавчий. До першого належало керівництво судами, прокуратурою і нотаріатом, при-

значення суддів, прокурорів нотаріусів та допоміжного, канцелярського персоналу цих орга-

нів. До другого – розробка законодавчих пропозицій для уряду і парламенту, розробка і ви-

дання нормативних актів самого ДСЮ –розпоряджень, нагляд за відповідністю нормативних

актів адміністративно–розпорядчих органів законам парламенту. Під наглядом цього відділу

знаходилось видання “Вістника державних законів і розпорядків” – офіційного збірника, де публікувались всі законодавчі акти парламенту, уряду, окремих секретарств Західноукраїнсь-

кої Народної Республіки.

Крім органів цивільної юстиції, зокрема судових і прокурорських, була утворена військо-

ва юстиція. 16 листопада було видане розпорядження Державного Секретаріату про організа-

цію військового судочинства [175] 232). Структура військових судів виглядала так: 1) найви-

щий військовий трибунал; 2) військові обласні суди. Відповідно до поділу республіки на три

військові області (Львів, Станіслав, Тернопіль) були створені три військові окружні суди як

суди першої інстанції. Найвищою інстанцією військової юстиції був Верховний військовий

суд. Утворено також інститут військової прокуратури. Вона очолювалася Генеральним війсь-

ковим прокурором, у військових областях були військові прокурори, в округах – військові

офіцери. Для всіх військових суддів, військових прокурорів і судових службовців був складе-

ний спеціальний текст присяги, яку вони приймали, вступаючи на службу.

Складна внутрішня ситуація, наявність великого числа ворожих шпигунів і диверсантів,

саботаж і відверті терористичні акти цивільного польського населення, збройні виступи проти

української влади змусили керівників держави діяти більш твердо. Розпорядженням Держав-

ного Секретаріату 30 листопада 1918 року на території ЗУНР було запроваджено при кожній

військовій команди польові суди, діяльність яких поширювалася на військовослужбовців і ци-

вільних осіб, що вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, їі обороноздатності, на

транспорті, зв’язку тощо. Винесені ними смертні вироки вимагали затвердженя урядом респу-

бліки.

Крім окружних польових судів розпорядженням Державного секретарства внутрішніх

справ 28 січня 1919 року були утворені: Польовий суд Головної команди Українських військ і

польові суди групи “Північ”, групи “Південь”, групи “Львів”. Голів і членів цих судів призна-

чав державний секретар внутрішніх справ і лише за його дозволом допускалися адвокати до

участі в розгляді справ. Нічого не говорилося про оскарження вироків польових судів.

Однією з найважливіших проблем будівництва держави була організація збройних сил.

Для ЗУНР вона набирала особливого значення тому, що вже з перших днів їй довелося воюва-

ти з Польщею.

Бої за Львів, як зазначалось, почалися вже 1 листопада і набирали все більшого розмаху

та гостроти [176] 233). Активну участь у них брало польське цивільне населення. Інтенсифіка-

ція боїв пояснювалася тим, що польська сторона, не дивлячись на неодноразові пропозиції

українських властей, сісти за стіл переговорів, не бажала цього робити. Вона декілька разів

укладала короткотермінові перемир’я, але використовувала їх виключно для перегрупування

сил і зміцнення своїх позицій. Заволодівши Перемишлем і залізницею на Львів, поляки пере-

кидали все нові підкріплення. Водночас вони розгорнули бойові дії вздовж украінсько–

польського кордону по річці Сян. Цього кордону польські власті не визнавали, претендуючи

на всю Галичину і оголошуючи перед усім світом, що це історичні польські землі. Тому, все

більшого значення набирала організація збройних сил під назвою Галицької, пізніше Україн-

ської Галицької Армії (УГА), ядром якої став легіон Украінських січових стрільців. Уже 2 ли-

стопада 1918 року Національна Рада звернулася з закликом до всього чоловічого населення

краю стати добровільно зі зброєю в руках на захист своєї держави. Військовими справами у

цей час продовжувала керувати Головна команда українських військ 234), утворена 1 листопа-

да замість військового комітету, її очолював полковник Д.Вітовський, але незабаром у зв’язку

з хворобою останнього Головну команду очолив полковник Г.Коссак 235), а відтак прибулий із

Золочева полковник Г.Стефанів 236).

УГА створювалася спочатку на добровільних засадах, але коли масштаби та інтенсив-

ність військових дій почали швидко наростати, уряд приступив до мобілізації. Розпоряджен-

ням Державного секретарства військових справ від 13 листопада 1918 року було проведено

військовий устрій за австрійським зразком. Територію республіки поділено на три області

(Львів, Станіслав, Тернопіль), які в свою чергу поділялися на 12 військових округів по 4 в ко-

жній області [177] 237). Того ж дня видано наказ про мобілізацію чоловіків української націо-

нальності 1883–1900 років народження [178] 238), реорганізовано штаб – Головну команду –

який у складних умовах керував формуванням армії, яка утворилася майже з окремих загонів,

сотень, куренів, які носили найменування своїх командирів або місцевостей – групи “Пів-

ніч”, “Яворів”, “Старе Село”, “Щирець”, “Самбір”, “Хирів”, “Гофмана” та інші [178] 239). Вна-

слідок відповідних заходів керівництва ЗУНР армія швидко зростала. Населення Східної Га-

личини енергійно підтримало заклики уряду. Однак не вистачало озброєння, обмундиру-

вання, медикаментів, харчів, а польський уряд посилав на фронт у Галичину все нові підкріп-

лення, у тому числі і повністю озброєну у Франції 70–тисячну армію під командуванням гене-

рала Ю.Галлера, яка примусила галичан відступити за Збруч 16 липня 1919 року.

Організаційна структура понад 100–тисячної УГА [179] 240) мала такий вигляд. В армії

не існувало дивізій, тільки корпуси і бригади; піхота поділялась на курені 241) з трьох стріле-

цьких та однієї кулеметної сотні, була досить боєздатна артилерія, УГА мала на озброєнні два

бронепоїзда, вісім броньовиків. У кінці 1919 року створюється авіація. У Красному організо-

вано авіасотню полковника Канукова – колишнього офіцера російської армії. Друга – в

Стрию, під проводом в минулому австрійського льотчика поручника Хруща. Із робітників–

залізничників був організований “Окремий залізничний загін УНР”, яким командував

І.Сіяк242). В армії діяла також польова жандармерія і контрозвідка [180] 243). На посаду ко-

мандуючого запрошено 40–річного генерала М. Омеляновича–Павленка. Разом з ним 10 груд-

ня 1918 року прибув з Наддніпрянської України на посаду начальника штабу армії полковник

російської армії Є.Мишковський. Пізніше командували УГА генерали О.Греков,

М.Тарнавський і О.Микитка.

За своїм соціальним складом УГА була селянською армією. Солдати мали досвід бойо-

вих дій у першіий світовій війні. Офіцерський склад комплектувався із числа галицьких інте-

лігентів – в минулому офіцерів австрійської армії: полковник А.Кравс, підполковники

А.Шаманек і А.Вольф, отаман А.Ерле, coтник К.Слюсарчук, Д.Вітовський, Г.Коссак,

Г.Стефанів, А.Варивода, М.Тарнавський, A.Бізанц. Останній, наприклад, був уродженцем с.

Дорнфельд (нині Тернопілля) Пустомитівського району Львівської області), добре знав украї-

нську мову, місцеві звичаї і традиції, показав себе в боях з поляками, і незабаром став коман-

диром “Сьомої Львівської бригади УГА”. В роки другої світової війни адмірал Канаріс дору-

чив йому – полковникові Абверу – формувати дивізію СС “Галичина” та здійснювати зв’язок з

проводом ОУН.

Полковником УГА був поляк К.Лясковський, командир гарматного полку Золочівської

бригади, родом з Одеси, розстріляний більшовиками весною 1920 року [181] 244). В УГА

служили і жінки. Наприклад, хорунжий С.Галечко, ще в 1914 році будучи студенткою вступи-

ла до УСС, відзначилася в боях на російському фронті, нагороджена срібною медаллю за хо-

робрість, загинула 31 серпня 1918 року в селі Пасічна Надвірнянського району на Івано–

Франківщині [182] 245). Хорунжим була також О. Степанів, яка стала відтак дружиною пол-

ковника УСС Р.Дашкевича, що був начальником гарматної бригади, який пізніше працював

адвокатом у Львові. Таким чином, у досить короткий строк були сформовані основні ланки

державного механізму ЗУНР –центральні і місцеві органи влади і управління, правоохоронні

органи, збройні сили.

10 березня Виділ Української Національної Ради на пропозицію Державного Секретарст-

ва юстиції оголосив амністію [174] 246). Амністії підлягали особи, засуджені перед 1 листопа-

да 1918 р. за зраду, образу, “маєстату”, порушення публічного спокою, шпигунство, бунт і по-

встання, образу релігії, дезертирство, участь в таємних товариствах і т.д. – всього за 33 види

злочинів, та ще за 12 військових злочинів. Припинялося слідство по незакінчених криміналь-

них справах, яке почалося перед 1 –м листопада. Особи, які не підлягали амністії, могли звер-

нутись зі скаргами і проханнями у трибунали 1–ї інстанції Західноукраїнської Народної Рес-

публіки. Відносно них, а також тих осіб, яких справи велись судами чи слідчими органами За-

хідноукраїнської Народної Республіки можна було застосувати амністію чи помилування у

кожному конкретному випадку на пропозицію Державного Секретарства юстиції.

20 березня Державне Секретарство юстиції опублікувало докладне розпорядження “Про

виконання амністії”.

Не дивлячись на складну військову ситуацію, власті Західноукраїнської Народної Респу-

бліки приступили до здійснення важливих політичних та соціально–економічних перетворень.

Національним меншинам–полякам, євреям, німцям – було запропоновано обрати своїх пред-

ставників до парламенту та уряду Республіки. В парламенті кожній з меншин була гарантова-

на певна кількість місць. Усі нації, як проголошувалось у Тимчасовому основному законі

держави, прийнятому 13 листопада 1918 р. користуються рівними правами у галузі публічно-

го життя. Внутрішньою державною мовою була українська, але національні меншини могли

вільно користуватись своїми мовами, видавати газети і літературу, мати свої школи, церкви

тощо. Тому, пізніші звинувачення різних дослідників, в основному радянських в буржуазно-

му націоналізмі на адресу Західноукраїнської Народної Республіки, є абсолютно безпідстав-

ними, її політика в національному питанні від початку й до кінця будувалася на основі людя-

ності й поваги до всіх націй. Була спрямована на захист національних та релігійних інтересів

всіх народів, що проживали на західноукраїнських землях, вона була справді народною, демо-

кратичною державою. Про це свідчать такі красномовні факти: у Коломиї, Станіславі, Стрию

і Тернополі були відкриті єврейські гімназії, а в Станіславі – й німецька. Уряд ЗУНР відкрив

20 гімназій і 7 вчительських чоловічих і жіночих семінарій [183] 247). Проте, поляки не хотіли

скористатися з цієї можливості. Вчителі їхніх шкіл і гімназій відмовились скласти обіцянку

бути лояльними щодо української влади [184] 248). Водночас, у Львові була створена муніци-

пальна міліція з єврейського населення, яка займалася справами наведення порядку й самооб-

орони єврейського кварталу. Єврейська громада міста з власного почину зібрала й передала

українській владі 150 тисяч злотих. У Тернополі, як уже зазначалось, з євреїв–добровольців

був сформований спеціальний курінь, який мужньо бився з поляками у складі 1–го корпусу

Української Галицької Армії. Недарма, після захоплення Львова польське командування роз-

стріляло близько 600 найвидатніших представників єврейської громади [185] 249).

Українська Національна Рада та Державний Секретаріат продовжували діяльність

щодо організації державного життя країни, створення її правової основи, вирішення наболілих

соціально–економічних, політичних та інших проблем.

У цьому плані слід звернути увагу на два важливі закони. Отже, 15 лютого 1919 року УН

Рада ухвалила закон про державну мову [174] 250). Встановлювалося, що державною мовою

ЗОУНР 251) є мова українська. Цієї мови, пишеться в законі, “вживають у внутрішнім і зов-

нішнім урядуванні всі власті і уряди, публічні інституції і державні підприємства”. І ось ще

важливе положення закону, яке, серед багатьох інших фактів, спростовує більшовицько–

комуністичне звинувачення керівників ЗУНР в “буржуазному націоналізмі” У §3 закону чіт-

ко зафіксовано: “... національним меншостям полишається свободу уживати як устно так і в

письмі їх рідної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними ін-

ститутами і державними підприємствами. Як бачимо, національним меншинам країни гаран-

тувалося право не тільки мати свої школи, бібліотеки, видавати періодичні видання тощо (все

це було записано в “Тимчасовому основному законі” і ряді інших правових документів, про

які мова йшла вище), але й вільно користуватися рідними мовами у повсякденному та держав-

ному житті, в офіційних зносинах з властями.

Лишалося чинним і рішення Державного Секретаріату від 10 листопада, що всі закони,

урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публіку-

вати на чотирьох мовах –українській, польській, єврейській і німецькій [186] 252).

8 квітня 1919 року УН Рада ухвалила закон “Про право горожаньства (громадянства –

І.Л.) на Західній Области Української Народної Республики” [174] 253). Згідно з цим законом

кожна особа, яка у день його проголошення мала право приналежності до однієї з громад

краю, вважалася громадянином Української Народної Республіки. Якщо хто–небудь з дорос-

лих осіб краю не хотів набувати громадянства, то повинен був до 20 травня подати про це за-

яву (від свого імені і імені неповнолітніх дітей). Однак, такої заяви могли органи влади не

прийняти, якщо “заявляюча сторона сею заявою хоче лише ухилитися від громадянських

обов’язків “ Якщо ж заява прийнята, то така особа одержувала статус, “чужинця” і могла при

бажанні в будь–який час виїхати за межі ЗОУНР. У випадку залишення у краї, чужинці “по-

вністю користають з оборони і опіки права ЗОУНР”. Всім іншим особам, які автоматично (за

станом приналежності до громади) не набували прав громадянства, а хотіли його набути, на-

давалося право звернутися з відповідною заявою “до політичної влади 1–ї інстанції”. Також

слід було мати згоду якої–небудь громади про їх приійняття до складу громади та подати “за-

яву вірності Українській Народній Республіці”.

Рішення про надання громадянства в ЗОУНР приймав Державний Секретаріат. Оскаржити

таке рішення можна було до Виділу УН Ради (4). В окремому параграфі закону вказувалось, що

громадяни Придніпрянської України – УНР – є повноправними громадянами ЗОУНР. 10 квітня

Державний Секретаріат видав розпорядження, яким уточнював деякі положення цього закону.

Так, заява чоловіка і батька про надання громадянства автоматично поширювалась на дружину і

неповнолітніх дітей. Службовці, які до цього не склали службової присяги, повинні були з оде-

ржанням громадянства скласти присягу вірності ЗОУНР в державному повітовому комісаріаті.

Але змусити їх до складання такої присяги ніхто не міг. Повітові комісаріати лише виготовляли

списки службовців, які відмовилися від присяги і надсилали їх до уряду. У розпорядженні також

вказувались документи, які слід було підготувати (крім заяви) для отримання громадянства

[174] 254). Не менш гострими і важливими, ніж політичні, були й економічні проблеми в ЗО-

УНР, які українська держава отримала у спадок від старого ладу і австрійської держави. Їх теж

належало терміново вирішити. На це чекали мільйони людей у краї.

Одним з найболючіших у Східній Галичині вже декілька століть було земельне питання.

Як зазначалось вище, половина орних земель та пасовищ, більша частина лісів, водойм за Ав-

стрії в Галичині належали поміщикам і церкві. А понад дві третини селянських господарств

були малоземельними або безземельними. Тому проблема земельної реформи завжди тут сто-

яла гостро. Безземельне і малоземельне селянство весь час боролось за переділ землі, особли-

во після початку епохи революцій в Європі 1917–1918 рр, (в Росії, Австро–Угорщині, Німеч-

чині), за ліквідацію поміщицького землеволодіння.

Керівники ЗОУНР добре розуміли актуальність і значимість цієї пекучої проблеми. Як

згадують сучасники цих подій – “земельна справа займала найбільше праці Української Наці-

ональної Ради. Над нею працювали yсі політичні партії і окрема комісія в УН Раді” [187] 255),

яку очолив Лев Бачинський. Різними політичними діячами, депутатами, партіями було скла-

дено декілька проектів закону про земельну реформу [92 ] 256), які детально обговорювалися в

комісії та на засіданнях УН Ради. Депутати, в основному обережні, помірковані політики ще

старого, “австрійського” виховання остерігались діяти у цій справі похапцем.

Ось що писала у своїй передовій урядова газета”Република” на початку квітня 1919 р.:

“... земельна реформа заважить на взаємних відносинах до сусідів та дальших держав.... Від

реформи буде залежати їх,.. прихильний чи ворожий настрій до нас. Отже, Ленін чи Вільсон.

Коли ми не рішені, то виявимо о много більшу політичну зрілість, коли сей проблем відло-

жимо ще на тиждень чи два... ” [188] 257). Ця позиція газети була виявом гострих дискусій і

суперечок, які точилися уже багато тижнів у парламенті і уряді з приводу суті і способу про-

ведення земельної реформи, зокрема щодо надання селянам землі за викуп чи без нього. Ось,

що, наприклад, говорив на засіданні УН Ради 3 квітня депутат С.Данилович: “Мусимо дати

народові землю за викупом. Хто говорить, що маємо вивласнювати без викупу, той хоче, що-

би ми робили революцію проти цілого світу, який може нас повалити... Ми повинні, збудувати

новий лад дорогою еволюції, нав’язуючи до старого ладу ” [188] 258). Таких поміркованих,

консервативних поглядів притримувалось і багато інших політичних діячів.

Безконечні дискусії, затягування у вирішенні земельної проблеми, довготривала відсут-

ність конкретних кардинальних рішень з інших наболілих соціально–економічних питань, зо-

крема, щодо негайного покращення матеріального становища селянської бідноти і робітницт-

ва – дуже пошкодили загальній справі зміцнення української державності в Галичині. Недар-

ма колишній Державний секретар військових справ Д.Biтoвcький (12 лютого він подав у від-

ставку з цієї посади) на засіданні УН Ради 27 березня був змушений заявити, що “Національна

Рада дотепер нічого не дала ані робітникам, ані селянам, тому викликала і незадоволення.

Вона повинна розв’язатися, проголосивши восьмигодинний робочий день праці для робітни-

ків,... порішивши, що земля великих власників переходить у власність селян [188] 259)”.

Ситуація була настільки серйозною, що Головний отаман УНР С.Петлюра 25 квітня 1919

р. надіслав із Здолбунова телеграму Державному Секретаріатові ЗУНР. “Маю цілком певні

повідомлення, – писалося в ній, – про неспокій у військах і серед населення на грунті незадо-

волення політикою Державного Секретаріату в соціальних питаннях, а особливо по земель-

них. Це може скінчитись катострофою і розвитком більшовизму... Соціальні реформи, а особ-

ливо в земельному питанні, а також припинення процесів за відшкодування поміщицьких зби-

тків... мусять бути розв’язані позитивно в першу чергу. Кожний день протягання справи веде

неминуче до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити відповідних заходів, продикто-

ваних державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів в житті населення Захід-

ної України [189] 260)” Знетерпеливлене довгим очікуванням реформ галицьке селянство збиралось на сходки,

які виносили рішення про розподіл поміщицьких земель – наприклад, у Яворівському, Дрого-

бицькому та інших повітах. У Яворівському повіті на сходці селяни вирішили давати “по 15

моргів землі українцям, які служать у війську, а іншим селянам–українцям – тільки по чотири

[90] 261)”.

Селяни деяких сіл громили поміщицькі маєтки, ділили реманент, продовольчі запаси.

Часто їм у цьому допомагало військо, яке перебувало у даній місцевості [90] 262).

Нетерплячість галицького дрібного селянства легко зрозуміти: крім гострого безземелля

воно у той час терпіло (зрештою, як і міська, біднота, робітництво) великі злигодні, часто го-

лод. Адже багаторічні військові дії, безконечні реквізиції воюючих армій дощенту підірвали

економіку, господарство краю. Про це свідчать і численні прохання про матеріальну допомо-

гу, які надходили від різних сільських і міських громад до властей. Так, Бродівська повітова

національна Рада 25 березня телеграфувала урядові: “... прохаємо вислати свого відпоручника

познайомитися із страшними обставинами нашого повіту, який зданий виключно на власні

сили, умирає з голоду. Всякі наші дотеперішні прохання до Держсекретаріату не мали, або

мали дуже малий успіх. Все кінчиться досі на обіцянках [90] 263)”. З Тернопільського повіту (1

квітня); “... Ми всі мешканці громади Дітківці естесьмо дуже бідні..., всі наші господарства в

часі австрійської війни знищені..., не маємо куска хліба, ані картоплі, не осталось ні одної

хати... Діти наші вмирають з голоду і холоду... Дайте нам поміч... [90] 264). Аналогічні скарги

і прохання надсилались з Зборівського повіту, Дрогобича, Борислава та ін.

30 березня 1919 р. у Станіславі зібрався з’їзд робітничо–селянських союзів, де гостро бу-

ло поставлено питання про землю, тривалість робочого дня та ін. [190] 265)”. Дійсно, до цього

часу властями не було нічого суттєвого зроблено й в інтересах робітництва. Правда, ще у зве-

рненні “До українського народу” та інших документах УН Рада обіцяла робітникам встанови-

ти 8–годинний робочий день, підняти матеріальний рівень життя, покращити умови праці,

проживання тощо. Але конкретних правових актів, які б узаконили ці обіцянки, поки що не

було прийнято.

УН Рада, очевидно, не насмілилась посягнути на підвалини економічного життя всього

західного світу – святенність і недоторканність приватної власності, боячись звинувачень з

боку західних держав, на підтримку яких вона дуже розраховувала, у “нігілізмі”, “більшовиз-

мі” і т.п.

Активізувалась робота в цьому напрямку і в самій УН Раді. Накінець, 14 квітня 1919 року

був ухвалений закон про земельну реформу [191] 266). Він налічував 23 параграфи. Ось його

основні положення; “ §1. ЗОУНР бажає наділити землею всіх тих рільників, які землі зовсім

не мають або посілість яких не вистачає для проживлення їх родини...”.

§2. З цією метою конфісковувались землі: 1) поміщицькі; 2) всі “посілості мертвої руки,

фондаційні, монастирські, єпископські, церковні”; 3) “землі, які дотеперішні власники набули

для спекуляції; 4) “посілості, яких власники чи посідачі не обробляють своїми силами, хоч би

вони не підпадали під припис перший”; 5) “всі посілості, які своїм простором переступають

означену гpaницю, оскільки вони не підходять під ніякий з попередніх родів посілості”.

Всі конфісковані землі “творять Земельний Фонд ЗОУНР, яким до часу розділу” між се-

лянством управляють Обласна, повітові та громадські земельні комісії.

Далі в законі регламентувався порядок утворення і склад вказаних земельних комісій.

Громадські комісії, які мали безпосередньо зайнятися розподілом землі, обиралися в складі 6

членів і 3–х їх заступників усіма мешіканцями даної громади загальними, рівними, прямими і

таємними виборами. Сьомим членом був за посадою комісар (голова) громади. Але не він

очолював, як би здавалось, комісію – а той, кого виберуть головою члени комісії.

З створеного таким чином земельного фонду належало наділити землею всіх бажаючих,

“які займалися рільництвом”, у такій послідовності:

1) “жовнірів–інвалідів, що втратили своє здоров’я у війнах, ведених Українською Народ-

ною Республікою;

2) вдів і сиріт по тих, що полягли у цих війнах або внаслідок них;

3) жовнірів–інвалідів зі світової війни 1914–1918 рр.; сиріт і вдів, що їх батьки або мужі

втратили життя в цій війні або внаслідок її;

4) сиріт і вдів невоєнних осіб;

5) інших безземельних і дрібноземельних рільників” Частину земель Обласній земельній

комісії належало “на цілі земельно–громадського господарства держави, громад та земельно–

корисних економічних, культурних і добродійних заведень, для творення взірцевих госпо-

дарств, рільничих шкіл” тощо.

Пасовища і полонини, які не були до цього часу власністю селян чи церкви, “переходять

у власність громад”.

Що торкається лісів, то вони не підлягали розподілові, а переходили у “власність і безпо-

середній заряд ЗОУНР”. Лише ті ліси, що “не творять комплексу, який надається до раціона-

льної або охоронної лісової господарки”, могли залишатися в руках приватних власників.

Водойми (ставки, озера, болота) ставали теж власністю колективною –громад, за винят-

ком судохідних і сплавних рік.

У §20 закону вказувалося, що вказані у §2 категорії земель “вже тепер переходять у за-

ряд Держави, яка через свої органи передасть цей заряд громадським земельним комісіям”.

Отже, земельну проблему нібито можна було вважати вирішеною. Але при цьому слід вказа-

ти на деякі істотні недоліки закону. По–перше, згідно §18 наділення людей землею не могло

розпочатися перед закінченням війни і поверненням “жовнірів і полонених додому” Таким

чином, це наділення відкладалося на невизначений час. По–друге, в законі не було сказано

про те, як конфісковувались землі попереднім власникам, з відшкодуванням чи ні. Це питання

закон (§19) відкладав до вирішення майбутнього парламенту (сейму). По–третє, в законі не

сказано, за викуп чи без нього наділялись люди землею. Це теж мав вирішити сейм. У §21 на-

селення попереджалося, що “за самовільне захоплення, ділення вивласнених на основі цього

закону земель та нищення лісів, будинків, інвентаря і земельних плодів, оскільки це не стано-

вить вчинків, які підлягають карному законові, мають карати адміністративні власті карою

арешту до 6 місяців, до якої може бути додана грошова кара до 10000 корон ” [191] 267).

Оскільки складається враження, що земельний закон в цілому був детально і старанно

розроблений, то чим же пояснити явні його недоробки. Очевидно, знову ж таки непослідовні-

стю, “дипломатичними міркуваннями” більшості членів УН Ради. Як відзначає у своїй праці

Матвій Стахів, це робилося тому, “щоб ці питання були продискутовані ширше..., щоб... Сейм

у цій справі був висловом виразної публічної опінії” А головне, напевне, полягало в тому, що

“ухвала про просту конфіскацію нетрудової землі і передання її негайно в руки наділених се-

лян безплатно означала б в очах Антанти, що ЗОУНР – це півбільшовицька держава..”, а це

неминуче “сталося б при допомозі рухливої польської пропаганди. Якщо не було б тих мірку-

вань зовнішньо–політичного характеру, підсумовує М.Стахів, – то УН Рада рішила б, напевно,

земельну реформу відразу інакше [192] 268)”.

Видання земельного закону у викладеному вище вигляді викликало незадоволення селян

та гостру його критику, особливо в Великій Україні, де згідно земельного закону Директорії

(січень 1919 р.) земля була конфіскована у поміщиків і церкви без компенсації і наділялося

нею селян без викупу. Що стосується промисловості то як вже зазначалось, керівництво ЗУ-

НР – не захотіло, враховуючи в першу чергу зовнішньо–політичні обставини, націоналізувати,

як це було в Росії і Україні, промислові підприємства, шахти, нафтові вишки тощо. Але їх діяльність була взята під контроль Державного секретарства публічних робіт. Як пише

М.Чубатий, “йому підлягали гірничі уряди по цілій області, управи державних салін, держа-

вна рафінерія нафти,,.. до нього належав також нагляд над приватними гірничими підприємст-

вами, як вугля, копальнями нафти і т.п...., він наглядав над правильним їх функціонуванням

[193] 269)”. На колишні державні підприємства були послані для керівництва і організації їх

функціонування українські державні урядовці. Приватні підприємства перебували лише під

контролем держави.

Вказане секретарство взяло під своє управління всі колишні державні бази і склади різ-

них матеріалів, машин, сировини. Спираючись на цю невелику матеріальну базу, воно при-

ступило до організації господарської відбудови краю. Були взяті на облік усі державні й при-

ватні запаси будівельних матеріалів, налагоджено виробництво цегли, заготівля лісу, щоб з

початком весни приступити до відбудови. Почато ремонт шосейних і залізничних шляхів, мо-

стів тощо.

В повітах були утворені “технічні уряди”, які підлягали Державному секретарству публічних

робіт і безпосередньо займалися усіма питаннями економічного будівництва. При них діяли так зва-

ні “будівельні експозитури [193] 270)”. Секретарство також взяло у своє управління всі державні лі-

си. Заготівля лісу на будову йшла під чітким контролем, за спеціальними дозволами. За вирубку лісу

у приватних власників держава платила їм відшкодування. Ліс під будову сім’ям військовослужбо-

вців і бідноті відпускався безкоштовно [193] 271).

У Дрогобичі утворено спеціальний “нафтовий комісаріат”, який встановив суворий контроль

над виробництвом і випуском нафти.

Дуже гострою і складною у ЗОУНР, як вже відзначалось вище, була харчова проблема. По-

стійні реквізиції у населення харчів, худоби, фуражу воюючими сторонами – австро–угорськими та

російськими військами, нищення ними посівів і запасів продовольства, (щоб не дісталось ворогові)

привели до того, що населення багатьох міст і сіл голодувало. Почастішали випадки голодної смерті.

Не вистачало харчів для армії ЗУНР, для лікарень, лазаретів, сиротинців, будинків престарілих тощо.

“В Галичині, – згадують сучасники, – була велика нестача харчів і повний брак промислових виро-

бів [194] 272) ”.

Всі державні органи республіки були зайняті вирішенням цієї проблеми. Проте безпосередньо

відповідальність за неї ніс Державний харчовий уряд, прирівняний в правах до Державного секре-

тарства. Очолював його Степан Федак. Після реорганізації у січні 1919 року харчовий уряд увійшов

як окремий відділ до складу Державного Секретарства внутрішних справ. У повітах йому підлягали

повітові харчові управи, створені, за вказівкою УН Ради вже у перші дні взяття влади. Часу гаяти не

можна було. В першу чергу взято на облік всі склади і запаси продовольчих товарів і товарів першої

необхідності, їх оголошено власністю держави. Приватним власникам за них виплачувалась ком-

пенсація. Відкрито державні крамниці, через які населенню продавалися продовольство і промисло-

ві товари. Правда, їх вистачало ненадовго, бо запаси були невеликі. Вже взимку почав відчуватися

великий брак харчів, особливо борошна, картоплі, цукру.

Продовольча ситуація різко ускладнилась тим, що через Галичину проходили великі маси ко-

лишніх військовополонених, які у зв’язку з закінченням війни їхали додому, з заходу на схід і на-

впаки. Це був нескінчений потік десятків тисяч людей, яких, голодних і виснажених, треба було хо-

ча б нагодувати.

Займалися власті ЗУНР питаннями охорони здоров’я населення. Ще в грудні 1918 р. усім пові-

товим комісарам наказано призначити повітових санітарних лікарів, створити санітарні комісії, вжи-

ти заходів до відкриття лікарень, поліклінік, аптек. Це в міру можливостей і було зроблено. Керу-

вав організацією і діяльністю медичної служби санітарний відділ секретарства внутрішніх справ, який очолював доктор Іван Куровець. Була збільшена оплата праці всіх медичних працівників, їм

видавались продовольчі пайки.

Проте лікарів, санітарів, медсестер дуже не вистачало, як і найнеобхідніших медикаментів. Не

дивлячись на це, медична служба зробила багато для надання медичної допомоги населенню краю

та десяткам тисяч військовополонених, які переїжджали через Галичину. Була в основному ліквідо-

вана й грізна пошесть тифу, яка почала поширюватись у

краї [195] 273).

Відновлено, хоч теж з великими труднощами, роботу пошти, телеграфу, телефону. На телегра-

фі введено українську мову і азбуку. В Станіславі утворено дирекцію пошт і телеграфу [196] 274). У

березні були прийняті закони “Про заборону продажу, здачі в аренду і закладу великих посілостей

(табулярних)” та “Про заборону конфіскації майна під час війни” [92] 275), у квітні –розпорядження

Державного Секретаріату “Про створення західноукраїнського товарообмінного бюро” (біржі). Був

розроблений і затверджений статут цього бюро та інше[92]276).

У березні Державне Секретарство внутрішніх справ видало “Розпорядження для урядників в

державній адміністраційній службі” [174] 277) . В ньому вказувалось, що до служби в державних

органах можуть бути допущені тільки громадяни Української Народної Республіки, “бездоганного

поведення, що володіють українською мовою в слові і письмі і не переступили сорокового року

життя”. Правда, ця остання вимога не стосувалася тих службовців, які вже працювали.

Не могли бути службовцями державного апарату особи, засуджені за кримінальні злочини про-

ступки проти публічного порядку, моралі чи користолюбство; особи недієздатні; неоплатні боржни-

ки, проти яких порушена судова справа; особи, що своєю поведінкою’’ викликають публічне згір-

шення”. Поміж начальником і підлеглим на державній службі не могло бути “спорідення, ані посво-

ячення по лінії прямій, а по лінії бічній до другого степеня”. Всі прийняті на державну службу особи

повинні після однорічного стажування скласти перед відповідною комісією спеціальний іспит –

письмовий і усний: щодо знання законодавства, вміння ним користуватися, вміння складати відпо-

відні документи, знання своїх повноважень і обов’язків тощо. Кандидат, який двічі не здав таких іс-

питів, “має бути зі служби звільнений”. Навіть канцелярські працівники повинні були задовольняти

певним вимогам: “знати признані в державі мови; поправно читати і писати; знати канцелярійну ма-

ніпуляцію ” [174] 278).

Ще однією важливою проблемою державного і економічного життя була справа фінансів.

Державне та господарське будівництво, відбудова промисловості, сільського господарства, освіти й

культури, а особливо організація і оснащення збройних сил, ведення війни – все це вимагало величе-

зних коштів. Звідки їх було взяти? Своїх власних грошей ЗУНР не мала, ніде і нізащо було їх на-

друкувати. Отже, перед урядом, зокрема Державним секретарством фінансів стояло дуже складне

завдання.

У грудні на засіданні уряду вирішено залишити в обігу австрійські гроші – корони. Довго дис-

кутували: штемплювати їх, чи ні. В кінці постановили, що не треба [196] 279).

З встановленням тісних контактів з Придніпрянською Україною, а особливо після об’єднання

ЗУНР і УНР, вирішено поруч з коронами ввести в обіг гривні й карбованці УНР. У січні 1919 р. УН

Рада видала про це закон “Про впровадження в ЗОУНР у законний обіг гривен і карбованців УНР”

Встановлено такий курс грошей: одна корона дорівнювала одній гривні; один карбованець дорівню-

вав двом гривням або двом коронам. У законі було сказано, що гривні і карбованці є офіційною, поруч з коронами, валютою на території ЗОУНР і “всі державні органи, установи, інституції і при-

ватні особи зобов’язані їх приймати нарівні з коронами” [92] 280).

Але грошей потребувалось значно більше, ніж їх було в наявності. Не було чим виплачувати

заробітної платні службовцям, військовим тощо. Правда, вони терпіли, розуміючи складність ситуа-

ції. Як згадує М.Чубатий, “загал українських державних службовиків бідував, але працював в надії,

що се лиш переходовий стан, – прикрий для держави, прикрий і для них [196] 281) ”.

Основних джерел державних прибутків було два – нафта і грошова допомога УНP. Заводи і

фабрики майже усі були знищені війною, обладнання їх поламане або вивезене, отже промислова

продукція майже не випускалась і не продавалась. Навіть з таких “традиційних” вигідних для дер-

жави джерел прибутків, як виробництво тютюну і алкоголю не можна було скористатися, бо “тю-

тюнові фабрики у Монастирськах і Винниках переняли ми знищені і нечинні, а гуральні стояли з

приводу браку картоплі”, – пише М. Чубатий [196] 282). Залишалась нафта, яку продовжували

добувати і при можливості вивозити за кордон (в Угорщину, Чехословаччину) та на Придніпрянську

Україну, вимінювали на військове спорядження, озброєння, харчі, медикаменти. Зрештою, її було

не багато, бо більшість нафтових джерел і вишок не діяли.

“У нас, – згадує М.Чубатий, – по суті не було ніякого фінансового плану, ніякого навіть прові-

зоричного бюджету, а зробити його було неможливо. Дотеперішні видатки робилися з дня на день”

в міру появи грошей чи матеріальних засобів.

Фінансова комісія УН Ради і Державне секретарство фінансів рятували ситуацію, як могли.

Розроблено проект створення ринкового департаменту, проект бюджету на 1919 рік і ін. З самого

початку взято під суворий облік всі грошові запаси в банках, ощадних касах, у повіти скеровано

розпорядження про “перекинення готівки з тих кас, де її багато” до державної скарбниці та “до по-

рожних кас” у сусідніх повітах [197] 283). Важливим джерелом державних прибутків могли б стати

податки з населення. Однак власті ЗУНР розуміли, що із збідованого, знедоленого, пограбованого

дощенту чужинцями галицького населення було б аморально їх стягувати, і не робили цього. Прав-

да, згідно рішення УН Ради від 19 листопада 1918 р. спробувано стягти хоч би частково “залеглі по-

датки” та заборгованості [197] 284). При цьому виявлено почуття справедливості: стягувати належа-

ло їх так, щоб “не переслідувати податковими жаданнями найбідніших верств і знищених війною

влacників”. Зроблено спробу випустити внутрішню державну позику, але цей намір не реалізовано,

як і цілий ряд інших з приводу несприятливих для ЗУНР зовнішньо–політичних і військових обста-

вин.

Хочеться відмітити ще й такий безперечний факт – в усьому державотворчому житті, в усіх

соціально–економічних, політичних, культурних, освітніх перетвореннях в перших рядах будівни-

ків української державності йшли священики греко–католицької церкви. Біля 20 священиків враз з

усіма трьома єпископами були членами УН Ради. Священик С.Юрик входив до складу Виділу УН

Ради, Член УН Ради отець П.Філяс опрацював проект конституції української держави [198] 285).

Священики були членами, а іноді й головами повітових національних рад. Кількадесят польових

духівників діяли в рядах армії. Усі вони допомагали людям у біді, підтримували їх морально, вихо-

вували у вірі в справедливість їхньої боротьби, вірі в перемогу, допомагали чим могли, в тому числі

матеріально потребуючим та знедоленим. Велика їх заслуга у всіх починах тому, що “панував,–як

пишуть сучасники, – у цих часах повний лад і спокій в Галичині” [199] 286).

Серйозних змін зазнала середня шкільна ланка. 3а австрійської влади у Східній Галичині (у

1918 р.) діяло всього 5 українських державних гімназій, декілька приватних, не було жодної україн-

ської реальної гімназії, вчительської семінарії, ремісничої або господарської школи. Зате всюди дія-

ло багато польських середніх шкіл, гімназій тощо. Тому в повітах, не чекаючі згори, стали їх пере-

творювати в українські. Цей стихійний рух узаконив уряд та його Секретарство освіти. Однак уряд

попередив повітових комісарів, що там, де є національні меншини, належить зберегти щонайменше

одну середню школу чи гімназію для них. Де до цього їх не було – належало відкрити, щоб неукра-

їнське населення могло вчити дітей на своїй рідній мові. Вчителі цих шкіл повинні були скласти

обіцянку на вірність українській державі [198] 287).

До речі, з цього дозволу негайно скористались євреї, яких за австрійської і польської влади не

визнавали як націю і які не мали жодної державної школи, і німці. Єврейські гімназії були відкриті в

Станіславові, Тернополі, Стрию і Коломиї. Німецька – в Станіславі. Поляки не захотіли скористати-

ся з цієї можливості. Вчителі їхніх шкіл і гімназій відмовились скласти обіцянку бути лояльними

щодо української влади.

Українських середніх шкіл за часів ЗУНР було відкрито біля 30, з них 20 гімназій, 3 реальні

школи, 7 вчительських чоловічих і жіночих семінарій [199] 288). Проте різко відчувався брак досвід-

чених вчительських кадрів. Почали приймати на роботу вчителями “навіть людей без повних уні-

верситетських студій”. З другого боку, не відкривали в деяких гімназіях старших класів, бо, як пише

очевидець, майже вся молодь записалася добровольцями у військо [200] 289). Оскільки до українсь-

ких середніх шкіл і гімназій записалось чимало єврейських дітей, які погано володіли українською

мовою, то в якості допоміжної мови з ними частково велись заняття польською і єврейською мова-

ми.

13 лютого 1919 року УН Рада прийняла закон “Про удержавлення українських шкіл”, а 14 лю-

того – закон “Про удержавлення українських приватних гімназій і жіночих семінарій”, згідно з яки-

ми всі школи – громадські (початкові), середні, гімназії, реальні, рільничі і інші оголошувались дер-

жавними, а вчителі – державними службовцями. Мовою викладання і навчання стала українська. За

національними меншинами законодавчо закріплено право створити свої школи, де вести заняття на

рідній мові. В українських школах вводились як обов’язкові предмети історія та географія України,

українська мова. Всі педагоги державних шкіл повинні були скласти “службове приречення” на вір-

ність державі і народові. Дозволялось відкривати і приватні школи, але за погодженням з Держав-

ним секретарством освіти і при умові, що засновник і вчителі будуть громадянами української дер-

жави та виконуватимуть всі вказівки шкільних властей.

Для полегшення вступу дітей у середні фахові школи, гімназії і відповідної їх до цього підгото-

вки розпорядженням Державного секретарства освіти від 1–го травня в усіх повітових містах від-

кривалися підготовчі курси для дітей. Уряд виділив для них відповідні кошти і запаси харчів [200]

290).

Вчителі народних шкіл українською владою, були оголошені державними службовцями і їм

почала видаватися заробітна платня (до цього часу їх утримувала сама громада). Розпорядженням

Державного Секретаріату від 16 лютого усім вчителям підвищено заробітну плат

ню [201] 291). Також встановлено, а хто отримував – то підвищено пенсії усім вчителям–

пенсіонерам, вдовам і сиротам по вчителях. Розміри заробітної плати і пенсії встановлювалися в за-

лежності від кваліфікації, стажу роботи і кількості членів сім’ї – утриманців [174] 292). 7 квітня був виданий ще один закон УН Ради “Про нове підвищення і врегулювання зарплатні вчителів” [92]

293).

У зв’язку з ростом цін на товари першої необхідності і продовольство, усім державним служ-

бовцям, в тому числі і вчителям, а також пенсіонерам, вдовам і сиротам, декілька разів виплачува-

лась так звана “одноразова надзвичайна допомога [174] 294) ”.

Розпочато підготовчі праці до серйозної реформи шкільної справи, необхідність якої для украї-

нських властей була очевидною. При Державному секретарстві освіти створено відповідну компете-

нтну комісію, до якої включено досвідчених фахівців та представників громадськості. Комісія роз-

робила детальну анкету, яку розіслано в усі повіти, щоб місцеві вчителі і широка громадськість –

“від робітника і селянина до адвоката” – могли висловити свої міркування і пропозиції [201] 295).

Почалась робота по розробці нових шкільних програм і підручників. 7 квітня УН Рада видала спеці-

альний закон “Про утворення Державного видавництва шкільних книжок ” [92] 296). Усім школам

запропоновано користуватись тільки тими підручниками і книжками, які видало це видавництво.

Розпочато роботу до відкриття українського університету. Оскільки Львів, де знаходився уні-

верситет, перебував у польських руках, то тимчасово в Станіславі відкрито університетські філософ-

ські і правничі курси, щоб дати змогу студентам старших курсів закінчити навчан

ня [202] 297).

Державне секретарство освіти взяло під свою опіку справи культури і мистецтва, виділило суб-

сидії і вживало заходи для відкриття театрів, бібліотек, видало розпорядження збирати і зберігати в

бібліотеках і архівах всієї друкованої продукції, яка видавалась у ЗОУНР [201] 298). УН Радою, уря-

дом, окремими державними секретарствами приймалось багато різних нормативних актів в усіх га-

лузях життя, вживались організаційні заходи по їх реалізації. Так, був налагоджений залізничний

рух на території краю, для чого відбудовано або відремонтовано мости і переїзди, залізничні станції,

рухомий склад залізниці. Через брак вугілля паровози часто опалювались дровами. Оскільки не ви-

стачало машиністів, бо поляки відмовились працювати на українську державу, прийшлось зверну-

тись за допомогою до Києва. Міністерство шляхів УНР прислало в Галичину декілька десятків ма-

шиністів та інших залізничників [206] 299). 3алізничникам була суттєво збільшена заробітна платня,

в Станіславі відкрито тримісячні залізнично–технічні курси, що дозволило дещо пом”якшити кад-

рову проблему на залізничному транспорті. Створено Залізничну дирекцію, у повітах і містах –

”начальні уряди залізничних шляхів”,

Відновлено роботу пошти і телеграфу. Коли ж зважити, що державотворча робота тривала

всього кілька місяців, а навколо був фронт, йшли бої – можна без перебільшення говорити про плід-

ні результати такої діяльності органів влади ЗУНР. Український народ Галичини наочно доказав, що

незважаючи на багатовіковий гніт, довготривалу, ще з часів Галицько–Волинського князівства, від-

сутність державності, він зберіг свою національну гідність, організованість, політичну зрілість, що

він рівним серед рівних може стояти в колі європейських народів. “Галичині, – писала урядова газе-

та “Република”, – судилося знову стати останнім захистом української справи, базою, звідки пови-

нна і мусить вийти відбудова тим разом української державності на всіх землях України [205]300)”.

З розпадом багатонаціональної Австро–Угорської монархії на території Галичини, Буковини і

Закарпаття в листопаді 1918 р. утворилася Західноукраїнська Народна Республіка. Але невдовзі

Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угорщини, а відтак – Чехос-

ловаччини. Фактично держава ЗУНР охопила лише територію Галичини.

Створена на західноукраїнських землях держава була в державно–правовому розумінні належ-

ним чином організована, з налагодженим законодавчим, адміністративно–виконавчим і правозахис-

ним апаратом. Вищим законодавчим органом стала Національна Рада, вищим виконавчим органом

був уряд – Державний Секретаріат.

Створена була і належна правова основа. В республіці встановлювалися і утверджувалися де-

мократичні принципи. Усі державно–правові акти ЗУНР проголошували принципи народного суве-

ренітету, народовладдя, рівності і справедливості. Проводилися глибокі й радикальні зміни у соціа-

льно–політичній сфері, економіці, освіті, культурі тощо. Активною була і зовнішньополітична, дип-

ломатична діяльність. Проте, чимало рішень і законодавчих актів мали незакінчений характер, були

тимчасовими в умовах польсько–української війни. У зв’язку з несприятливими внутрішніми і зов-

нішніми обставинами українська державність в Галичині проіснувала недовго (неповних 9 місяців).

Причинами падіння ЗУНР були численні помилки, прорахунки, а іноді навіть бездіяльність її керів-

ників і негативне ставлення Антанти. Доля Галичини була обумовлена Варшавським договором (22

квітня 1920 р.), пізніше Ризьким договором (18 березня 1921 р.). Остаточним рішенням Ради послів