1.1. Економічне становище

Економіка західноукраїнських земель після селянської реформи 1848 р., мала ще значні

пережитки кріпосницьних відносин. Поміщики протягом наступних десятиріч залишалися го-

ловною економічною і політичною силою. Скасування феодальних повинностей селян не

тільки не завдало їм матеріальної шкоди, а й надало певних вигод. Замість панщини, що від-

значалася застосуванням насильства над селянами, вони дістали викупні платежі, щорічне

одержання яких гарантувалося урядом.

У 50–60–ті роки XIX ст. в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, яке

завершилося промисловою революцією – остаточним утвердженням фабрично–заводської ор-

ганізації і створенням відповідної їй розгалуженої інфраструктури. В рамках міжнародного

поділу праці, що формувався і вимагав збільшення поставок сировини і продовольства з схід-

ноєвропейських країн індустріальному Заходу, відкрилися перспективи деякого прискорення

модернізації економіки країн Центральної і Східної Європи. На початку 70–х років в основно-

му завершився промисловий переворот в Австро–Угорській імперіі. Складовою його части-

ною, яка мала особливо великий вплив на формування загальноімперського ринку і економіч-

ний розвиток усіх регіонів імперії, було створення в 50–70–ті роки мережі залізниць, які

зв’язали західноукраїнські землі із Заходом. Будівництво залізниць велося тут не лише з еко-

номічних, а й з воєнно–стратегічних міркувань з врахуванням нових загарбницьких намірів

Австро–Угорщини на сході та півдні Європи. У 1861 р. була відкрита залізнична колія, яка

з’єднала Львів із столицею Австро–Угорщини Віднем, а через п’ять років залізничне сполу-

чення зі Львовом і Заходом одержали Чернівці. У 70–90–ті роки галицькі залізниці через Бро-

ди, Підволочиськ, Гусятин, Чернівці були з’єднані з мережею залізниць українських земель в

Росії, до кінця 80–х років одержано через Стрий залізничне сполучення з Угорщиною і Закар-

паттям. Поступово вводилися в дію нові залізничні магістралі, а на початку XX ст. мережа за-

лізниць вже мала сучасний вигляд, і дальше розширення її практично припинилося. Усього на

окупованих Австро–Угорщиною західноукраїнських землях було прокладено 3,859 тис. км.

залізничної колії [11]11). Цього було досить для забезпечення воєнно–стратегічних планів авс-

тро–угорських мілітаристів та експлуатації іноземним капіталом природних багатств краю.

Залізничне будівництво, яке здійснювалося переважно іноземним капіталом в країнах Заходу,

бурхливий розвиток важкої індустрії – металургії, вугільної промисловості, транспортного

машинобудування – лише дещо сприяли розвитку в Галичині виробництва деяких видів про-

мислової продукції, головним чином лісопилення і виробництва будівельних матеріалів. На-

томість здешевілі транспортні засоби зробили західноукраїнські землі легко доступним дже-

релом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості Австро–Угорщини і Західної

Європи, привели до включення у всеавстрійський внутрішній ринок цих земель як колоніаль-

ного придатку. Тепер економіка Галичини могла розвиватися лише тією мірою і в тих напря-

мах, які диктувала їй економіка західних провінцій Габсбурзької імперії. Галичина була при-

речена залишатися аграрно–сировинним придатком імперії, що дозволяло австрійському капі-

талу наживатися на експлуатації робочої сили і нещадному пограбуванні природних багатств

цього краю. На це спрямовувалася внутрішня і зовнішня політика керівних кіл Австро–

Угорщини, які міцно стояли на сторожі інтересів австрійського, угорського та іншого інозем-

ного капіталу. Один з перших губернаторів Галичини граф П.Гесс відверто заявив, що вона

разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії З даних, які належать до 1900–1907 років видно, що кожні 968 чоловік з тисячі українсь-

кого населення працювали в сільському господарстві, 20 чоловік в промисловості, 12 – в тор-

гівлі. Якщо німецького населення в промисловості і торгівлі було зайнято 51,1%, а в сільсько-

му господарстві лише 33,5%, то українського населення 93,2% було зайнято в сільському гос-

подарстві і лише 4,2% – в промисловості і торгівлі [13] 13).

Тримаючи галицькі землі на становищі аграрно–сировинного придатку промислових

провінцій імперії, австрійські правлячі кола всіма засобами гальмували тут розвиток промис-

ловості, зокрема машинобудівної, спрямовували розвиток краю так, щоб він завжди був на

прив’язі в метрополії. В промисловості було зайнято близько 2% населення, тобто понад 150

тис. осіб [14] 14). Загальна кількість робітників Львова наприкінці XIX ст. досягла 30–35 тис.

чоловік [15] 15). Серед 12 підприємств, на яких працювало по 50–100 робітників, було чотири

друкарні, два цегельно–керамічних підприємства, завод металоконструкцій, столярна майсте-

рня, взуттєва і кондитерська фабрики, фабрика паперових виробів та паровий млин. Проте не

всі підприємства, які мали понад 20 робітників, можна назвати фабриками, часто вони нагаду-

вали ремісничі майстерні [16] 16).

Будучи ринком збуту для виробів західноавстрійської промисловості, західноукраїнські

землі були одночасно джерелом цінної промислової і сільськогосподарської сировини. Вже

наприкінці 60–х років XIX ст. західноавстрійські капіталісти вивозили щорічно з Галичини 8

тисяч тонн сирого спирту, 7 тисяч тонн будівельного дерева, близько 8 тисяч тонн солі, 4–6

тисяч тонн нафтових продуктів, десятки тисяч тонн зерна, худоби та інших продуктів сільсь-

кого господарства, понад 600 тонн сирих шкір, близько 4566 тонн лляного і конопляного во-

локна, 2500 тонн овечої вовни, 1800 тонн ганчірок і тисячі тонн іншої цінної промислової си-

ровини.

Майже уся ця сировина через деякий час поверталася знову в Галичину, але вже у вигляді

готових виробів – тканини, одягу, шкіри, взуття, паперу, меблів та інших предметів широкого

вжитку.

В наступні десягиліття, як зазначає Г.І.Ковальчак, колоніальний напрям розвитку її еко-

номіки дедалі більше поглиблювався і Галичина надовго залишалася злиденним аграрним

краєм, із слабо розвинутою промисловістю, яка до того ж займалася переважно первинною

обробкою сировини і виробництвом напівфабрикатів, необхідних для фабрик і заводів захід-

них метрополій [17] 17).

Аналізуючи стан промисловості в Галичині, дослідники справедливо відзначали, що га-

лицька промисловість не могла розвиватися без шкоди для промисловості чехів і австрійців.

Промисловість Австрії, починаючи з 1850 року, була організована за принципом торго-

во–промислових палат, діяльність яких регулювалась законом 1868 року, з деякими змінами,

внесеними в 1901 році. З 29 австрійських торгово–промислових палат три знаходились в Га-

личині /Броди, Краків, Львів/. Кожна палата складалася з двох секцій – торгової і промислової,

які на підлеглій їм території об’єднували від найдрібніших до найбільших всі торгові і проми-

слові підприємства [18] 18).

У тісному контакті з торгово–промисловими палатами в Галичині перебував створений в

1903 році у Львові Центральний союз галицької фабричної промисловості. Це була добровіль-

на організація, в коло завдань якої входило представництво інтересів великих заводів і фабри кантів перед центральними і крайовими властями в справах постачання сировиною і устатку-

ванням, будівництва залізничних шляхів, митної політики і т.п.

Крім Центрального союзу, в 1904 році була заснована, ще Ліга промислової допомоги,

яка повинна була вести пропаганду за збут крайових товарів і сприяти розвиткові промисло-

вості в Галичині. Тим не менш галицькі поміщики, виходячи з своїх інтересів, не бажали роз-

витку промисловості. Так, коли запитали польського магната, графа А.Потоцького, чому він

не організовує на своїх маєтках, багатих покладами кам’яного вугілля, добування його, пояс-

нив: – “Не хочу збільшувати пролетаріату в Галичині” [19] 19). Побоюючись зростання рево-

люційного пролетаріату, Потоцький, як і всі інші магнати, вважав за краще одержувати при-

бутки з своїх обширних земель шляхом експлуатації селян.

Домінуюче положення в промисловості Галичини займали кустарні промисли. В 1910

році було 24 підприємства, на яких сумарно працювали 1737 робітників [20] 20). З загальної

кількості промислових підприємств 96,5% були зовсім дрібними, 3% були середніми і лише

0,5% були відносно великими [20] 21).

Колоніальна політика Австро–Угорської монархії в розвитку промисловості Галичини

особливо яскраво виявилася в основній її галузі – нафтодобувній промисловості. Переробка її

була зосереджена здебільшого в центральних районах Aвстpo–Уropщини [21] 22), що позбав-

ляло край можливості мати на місці нафтопереробну промисловість. Це було характерно і для

інших галузей промисловості Галичини, зокрема, гірничої, лісової, шкіряної та ін. Із загальної

кількості видобутої в Галичині нафти в 1905 році лише 33,7%, а в наступному – 25,8% переро-

бляли на місці [22] 23).

Наприкінці XIX ст. у нафтодобувну промисловість Галичини посилився приплив західно-

європейських капіталів, які спрямовано на розширення експлуатації дрогобицько–

бориславських нафтових джерел. 86% галицької нафтової промисловості перебувало під конт-

ролем іноземного капіталу. З 56 акціонерних товариств по добуванню, транспортуванню і ре-

алізації галицької нафти в 1910 році лише 16 знаходились в Галичині і важалися “крайовими”.

Решта були розташовані за кордоном.

Галицькому капіталу, який, до речі, був підпорядкований іноземному, напередодні пер-

шої світової війни належало 60 млн. корон, тобто 14% вкладень. Перше місце за розмірами –

140 млн. корон (31,8%) – у галицькій нафтовій промисловості займав західноавстрійський (в

основному віденський) капітал, друге – англійський – 95 млн. корон (21,6%), третє – францу-

зький – 68 млн. корон (15,5%), четверте – німецький – 55 млн. корон (12,5%). Бельгійські капі-

таловкладення в галицькій нафтовій промисловості становили 9 млн. корон (2%), американсь-

кі, за неповними даними – 8 млн. корон (1,8%) [23] 24).

Бурхлива активність іноземного капіталу в нафтодобувній промисловості Прикарпаття

була викликана, унікальними можливостями одержання великих прибутків, які він забезпечу-

вав собі і яких він ніколи не зміг би одержати в інших регіонах Європи. Деякі акціонерні ком-

панії виплачували своїм акціонерам дивіденти в розмірі 25–27% [24] 25), що досягалося в ос-

новному в результаті хижацьких методів експлуатації нафтових родовищ.

Розроблялися лише верхні поклади нафти, не проводилося капіталовкладень для забезпе-

чення раціонального використання родовищ, що призвело до скорочення з 1910 р. видобутку

нафти.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. поряд з іноземними монополістичними

об’єднаннями в Галичині виник ряд українських товариств і об’єднань торгово–промислового

характеру. В 1883 році у Львові був заснований перший на західноукраїнських землях спожи-

вчий кооператив “Народна торгівля”, в 1895 році у Львові з метою зберігати заощадження і

надавати позички українському населенню створено кооперативний банк з обмеженою пору-

кою “Дністер”, у 1898 році в м. Олеську /тепер Буського району Львівської обл./ організовано

крайове хліборобне товариство “Сільський господар”; у 1899 р. в Перемишлі для постачання

споживчих і галантерейних товарів, сільськогосподарських знарядь, тощо, засновано “Крайо-

вий Кредитовий Союз /Центросоюз/; у 1904 році у Львові для встановленої законом періодич-

ної перевірки діяльності об’єднаних кооперативів усіх видів на території Галичини був ство-

рений “Крайовий Ревізійний Союз”; у 1907 році заснований в Стрию Союз молочарських спі-

лок пізніше перетворений у “Крайовий молочарний Союз /Маслосоюз/”; у 1911 році засновано

“Крайовий Союз для хову і плекання худоби”, який зі своїх прибутків давав гроші на потреби

“Сільського господаря” [25] 26). Згодом виникли українські нафтові компанії “УНАС” – у

Львові, “Підойма” – в Дрогобичі [26] 27). Всі ці економічні установи розгортали свою діяль-

ність по всьому краю і допомагали селянству та міщанству. Одночасно заснування позичкових

кас, кооперацій, сільськогосподарських товариств, створювало певні можливості визволитись

від залежності чужих фінансових і сільськогосподарських інституцій [27] 28). У Галичині най-

більш розвиненою галуззю промисловості було гуральництво, яке досягло значних розмірів.

Лише у Львівському циркулі /одиниця адміністративного територіального поділу – І.Л./ в

1858 році було 386 гуралень, а напередодні першої світової війни 58,07% всіх гуралень Авст-

ро–Угорщини було зосереджено в Галичині [28] 29). Це пояснюється тим, що галицькі помі-

щики користувалися так званим правом пропінації, тобто монопольним правом виробництва і

збуту горілки та пива і були звільнені від сплати податків та акцизних зборів з виробництва і

збуту горілки та пива.

Внаслідок цього гуральництво було джерелом прибутків галицьких поміщиків. Ці прибу-

тки рік у рік зростали.

“Більша власність під час перевороту 1848 року, – писав І.Франко, –зуміла, врятувати для

себе ще значні останки чисто панщизняних привілеїв, із яких найважливіше, а для цілого да-

льшого розвитку наших сільських відносин просто фатальне було право пропінаціі”[29] 30).

За підpaxункaми галицького економістa-cтaтиcтa В.Навроцького, у 1874 році в Галичині

було 23269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 чоловіки, а на одного чоловіка – 26 лі-

трів випитої горілки на рік [30] 31). Про те, як поміщики споювали галицьке трудове населен-

ня, свідчать офіційні дані 32). Процент засуджених за пияцтво, наприклад, в 1905 році стано-

вив тут 94,7% всіх таких вироків в Австрії [31] 33). Дещо більші зрушення відбулися в цукро-

вій промисловості. На початку 90–років став до ладу другий на західноукраїнських землях цу-

кровий завод у Жучці поблизу Чернівців, а напередодні першої світової війни ще два заводи –

“Хрещатик” на Буковині і Ходорівський у Галичині. На останньому працювало в перший се-

зон /1913 – 1914 рр./ близько 1 тис. робітників, у тому числі 800 виписаних з Чехії [32] 34). Ко-

лоніальне становище західноукраїнських земель в складі Австро–Угорщини позначилося і на

заробітній платі робітників. У Галичині та й в інших неавстрійських коронних краях вона була

найнижча, порівняно з оплатою праці в інших австрійських провінціях. За однакову працю

робітник Львова одержував значно менше, ніж робітник Відня.

Так, денний заробіток робітників харчової промисловості у Відні в 1911 році дорівнював

4,01 корони, в Празі – 3,69, в Трієсті – 2,96, а у Львові – всього 1,96 корони [33] 35). Поряд з

цим ціни на промислову продукцію в Галичині були значно вищі, ніж в інших частинах Авст-

ро–Угорщини. Так, у 1912 році центнер видобутого бурого вугілля коштував у австрійському

місті Бруксі 49 крейцарів а в Станіславі /тепер Івано–Франківськ/ – 1 крону 42 крейцери

36). Тому трудящі Галичини неодноразово домагалися зрівняння цін в масштабах всієї держа-

ви. Так, у вересні 1907 р. у Львові відбулося загальноміське віче, учасники якого вимагали

зниження цін на товари першої потреби, скасування податку на м’ясо та дешевшого перевозу

худоби залізницею [35] 37).

Жебрацьке життя галицьких робітників погіршувалось з кожним роком у зв’язку з зрос-

танням цін на продукти харчування. Якщо в 1900 році за 1 кг житнього хліба потрібно плати-

ти 19,5 крейцерів, в 1910 році – 29 крейцерів, то в 1914 році – 33 крейцерів за 1 кг волового

м’яса відповідно : 1,51 та 1,57 корони, масло за той же період подорожчало майже вдвоє

[36] 38).

У Галичині існував і найдовший робочий день, який коливався від 10 до 12 годин, а нері-

дко доходив до 14–16 годин на добу [37] 39). Львівські пекарні працювали навіть по 23 години

без перерви [38] 40). Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.

Про охорону праці і техніку безпеки зовсім не дбали. Правда, в 1883 році був виданий за-

кон про промислову інспекцію, згідно з яким на промислових підприємствах було запрова-

джено фабричну інспекцію для нагляду за умовами праці [39] 41). Ця інспекція набрала явно

виражених поліцейських функцій, тому не дивно, що вона не змогла охопити ефективним ко-

нтролем навіть найбільші підприємства. Дрібні підприємства, зокрема всі кустарні і ремісничі

фактично були поза полем її діяльності. Так, лише за один 1900 рік було офіційно зареєстро-

вано 409 нещасних випадків на підприємствах Галичини, з них 17 смертельних [40] 42). Не

змінилося становище і в наступні роки. Тільки за три роки /1902 – 1904/ сталося 8462 нещасні

випадки на підприємствах, з яких 477 закінчились смертю, що становило близько 6% від зага-

льної кількості нещасних випадків [41] 43).

Не поліпшилось становище і в наступні роки. Досить сказати, що в 1908–1911 рр. на під-

приємствах сталося 638 нещасних випадків, які закінчилися смертю [42] 44).

Винятково тяжкими були побутові умови робітників. Вони жили, як правило, на околи-

цях міст, в темних і вогких підвальних приміщеннях, нерідко – в нашвидку збудованих бруд-

них бараках, на складах і в майстернях. Робітничі приміщення тих часів яскраво описав німе-

цький інженер Й.Мукк: “ У невеликій кімнаті лежало 20 чоловік, які спали по черзі: одні –

вдень, інші – вночі. Приміщення ніколи не провітрювалось. Там жили жінки і діти, які були

свідками різних жахливих сцен” [43] 45).

Багато робітників хворіли на туберкульоз, ревматизм та інші хвороби. На дуже низькому

рівні була охорона здоров’я. В брошурі І.Лейхнера “Нафта і газ, Образок з галицької промис-

ловості” /опублікована у Відні в 1898 р. німецькою мовою читаємо: “після шостої години ве-

чора ви бачите, як у Бориславі по заболочених вулицях бродять мерці. Люди всі жовті як гли-

на, зустрічають один одного без слова, як приголомшені. Вони не йдуть додому, бо в них не-

має хати. Вони не бояться сирої й холодної погоди, бо вони провели весь день у вогкості та на

холоді. В них немає одягу, який варто шанувати, бо на обдерте, сіро–жовте лахміття вже дав-

но чекає лахмітник... Злидні та нужда батьків відбиваються на кволому тілі дитини. Вона не

знає батьківського дому, в якому мала б хоч би найскромніше піклування. Вона, разом з ма-

тір’ю, мусить збагнути долю пролетаря.

Цим становищем начебто не можна ні оволодіти, ні знайти з нього вихід. Закон знають

робітники тільки з боку покарання і страху...” [44] 46).

Австрійський уряд під натиском дедалі сильнішого робітничого руху видав закони про

фабричну інспекцію, про запобігання нещасним випадкам, робочий день, промислові суди

[45] 47). Панівні верстви були проти цих законів, оскільки вважали їх засобом піднесення ро-

бітничого руху.

Отже, робітники Галичини, створюючи своєю працею матеріальні блага, самі були їх по-

збавлені. Австрійські, американські, англійські капіталісти, як справедливо відзначала тогоча-

сна ліберальна преса, поводилися з галицькими робітниками як з рабами.

Австрія належала до числа тих країн, в яких навіть на початку XX ст. не було усунено не-

гативних залишків середньовіччя. Серед них – абсолютизм /необмежена, самодержавна вла-

да/, феодалізм/землеволодіння і привілеї кріпосників–поміщиків/ і придушення прав різних

народів та національностей. Хоч кріпосне право в Галичині формально було скасовано ще в

1848 р., однак протягом тривалого часу залишки кріпосницької системи накладали свій відби-

ток на економічну ситуацію села. Збереження в руках поміщиків великої кількості землі, при

гострому малоземеллі селян, дало поміщикам можливість зберегти протягом більше як пів-

століття після селянської реформи напівкріпосницькі відносини. Звільнені від залежності в

1848 р., галицькі селяни за величезний викуп одержали рівно стільки землі, скільки необхідно

було, щоб гарантувати правильне надходження платежів і податків. Оскільки всі луки і вигони

відійшли до поміщиків, селяни були позбавлені можливості вести яке–небудь раціональне

гocпoдapcтвo. Тягар податків кидав їх в обійми лихваря, і скоро весь дохід зі своєї жалюгідної

ділянки почали вони ділити між поміщиком і казною. Їм самим і їх дітям не залишалося нічо-

го, щоб як–небудь прохарчуватися, тому доводилось вдаватися до продажу своєї робочої сили.

На почату XX ст. економіка галицького села характеризувалася наявністю, з одного боку, ве-

ликого залишку кріпосництва, а з другого – розвитком капіталізму в сільському господарстві,

який обумовлював різку соціальну диференціацію селянства. Вся земельна площа Галичини,

за даними 1912 року, складалася з 5 530 332 га землі. З цієї кількості частка поміщицької вла-

сності, так званого табулярного землеволодіння складала 500 тис. га, що становило 37,8%

всієї землі в Галичині [46] 48). Власниками поміщицьких маєтків, як правило, були поляки.

Близько 40% землі Галичини належало великим поміщикам, які мали понад 2 089 853 га,

18,3% – маєткам, що налічували від 500 до 2 тис. га і лише 12,1% землі належало володільцям,ко 20 тис., князь Сапега – понад 15 тис. [48] 50). Тут доречно теж згадати, що земельні маєтки

імператора Франца–Йосифа, розкинені по всіх австрійських коронних краях, обчислювалися в

119 037 га. В його імператорських маєтках працювали 2 цукpoвi заводи, 111 ґуралень, багато

цегельних заводів і млинів [49] 51).

Великим землевласником у Галичині була церква. Площа земельних володінь Львівської

греко–католицької митрополії становила 36,1 тис. га.

Непосильні податки остаточно розорювали селян. Для того, щоб сплатити державі пода-

ток, селянин віддавав майже все, що в нього було в господарстві, а сам і його сім’я були зму-

шені голодувати. “Дивні справи творяться на наших очах, – писав один з публіцистів того ча-

су. – Нашими яєчками харчуються англійці, м’ясом з нашої худоби живуть німці і Відень,

наші телята і свині ідуть в чужі країни на споживання. Тільки край наш і народ наш, який ви-

ростив усе це, самий бідний і голодний. Наші селяни вироджуються і слабнуть тілесно, щоро-

ку вмираючи великими партіями” [50] 52).

Селянське господарство Галичини за своїм характером було переважно малоземельним,

внаслідок чого понад 42% всіх селянських господарств були нерентабельними і не мали спро-

моги прохарчувати своїх володільців [51] 53). Тому чимало селян мусіли йти в найми. Поряд з

цим у західноукраїнському селі велике місце займали відробітки та інші пережитки кріпосни-

цтва. До того ж нерідко доходило до розпродажу селянських, переважно, малоземельних гос-

подарств з молотка. Так, протягом 1910–1912 pp. на території Львівського вищого крайового

суду з публічних торгів було продано 9303 селянських господарств з 1996 сіл, тобто 51,73%

всіх сіл Східної Галичини [52] 54).

Понад 90% всіх випадків продажу землі, за рішенням суду припадало на малоземельне

селянство, яке було доведено австро–угорськими властями і поміщиками до нужденного жит-

тя. Заробіток сільскогосподарських робітників у поміщицьких маєтках був найнижчий, порів-

няно з іншими австрійськими землями. За 19–годинний робочий день поміщики Бережансько-

го і Підгаєцького повітів платили по 30 крейцерів, а жінкам – по 20–25, дорослим дівчатам по

15–20, підліткам – 6–15 крейцерів /на своїх харчах/, тоді як кілограм хліба коштував 12–13

крейцерів. Натурою сільскогосподарські робітники одержували під час жнив 11–й або 12–й

сніп [53] 55). До того ж відбувалося систематичне дроблення селянських господарств. Так, у

1819 р. в Галичині було 511 372 селянських господарств і кожне з них мало в середньому 14

моргів землі 56). Сорок років пізніше, в 1859 р., кількість господарств збільшилася до 788 234,

але одночасно середній розмір кожного з них зменшився до 9 моргів землі. У 1883 р. загальна

кількість селянських господарств збільшилася вдвоє і становила 1408 тис., але водночас сере-

дній розмір кожного з них зменшився майже вдвоє і становив 5 моргів землі [54] 57). Основна

маса трудового селянства, що мала в господарстві до 5 га землі, становила 79,9% всіх госпо-

дарств і володіла лише 27,14% всієї землі. Незначна група середняцьких господарств, що ста-

новила 14,66% від усіх володіла 16,73% всієї землі [55] 58), чим наочно підтверджується по-

ложення про витіснення середняка в умовах розвитку капіталістичних відносин в сільському

господарстві.

У розпорядженні трудового селянства, що обробляло свої селянські землі особистою

працею, знаходилось лише 43,87% всієї землі. Решта 56,13% належали заможному селянству і

церкві. Так, на Жовківщині найбагатшим селянином вважали Т.Ясеневича, який мав близько

200 моргів землі орної, ліс. Його двір за багатством не уступав поміщицьким. Д.Мочерняк з

Ворохти мав 600 моргів полонини. У селі Жабє /тепер Верховина/ Косівського повіту

М.Рипчак мав 40 дійних корів, 400 дійних овець, 20 коней, 200 кіз, 40–50 свиней. У нього пра-

цювало 12 наймитів і 12 наймичок. Я.Головці в селі Стронятині Львівського повіту належало

90 моргів землі, не рахуючи парового млина, крупорушки і підприємства з виробництва олії

[56] 59).

Концентрацію землі в своїх руках заможні селяни проводили за рахунок бідного селянст-

ва, що розорялось, а також шляхом скуповування землі в поміщиків. До послуг заможних се-

лян було організовано в 1884 р. Іпотечне відділення крайового банку, що надавало останньому

значні кредити для покупки землі. Тяжким тягарем для селянина були також різні державні

податки. Нерідко селяни не мали можливості їх сплачувати і податкові агенти забирали в них

хатні речі. З приводу цього часто доходило до суперечок. І селян притягали до судової відпо-

відальності за образу службових осіб.

Поряд з малоземеллям селянське господарство в Галичині значною мірою руйнувалося і

від черезсмужжя, яке остаточно підривало його виробничі сили. На селянське господарство в

середньому, припадало 18 окремих ділянок. Були випадки, коли селянське господарство, що

мало 12 моргів землі, складалося з 61 ділянки [57] 60).

Черезсмужжя не давало ніякої можливості поліпшити організацію виробництва в селян-

ському господарстві, запровадити правильну сівозміну і використати навіть найпримітивніші

сільськогосподарські машини. Внаслідок цього селянські господарства збирали дуже низькі

врожаї [58] 61).

Тяжке економічне становище трудящих Галичини, обумовлене селянським малоземеллям

і відсутністю розвинутої промисловості, привело до появи надлишку робочих рук і викликало

масову еміграцію з Галичини.

Галицькі українці масами направлялися до Америки, особливо до Бразилії і Канади. Що-

року десятки тисяч безземельних селян, рятуючись від голодної смерті, відправлялися на се-

зонні роботи в інші країни, головним чином до Німеччини. Еміграція мала постійний характер

і з року в рік зростала. За десятиріччя з 1901 по 1911 рік з Австрії емігрувало 1 110 969 чоло-

вік, у тому числі 68% слов’ян [59] 62). З січня по грудень одного з років лише до США емігру-

вало з Австро–Угорщини 258 737 чоловік проти 170 191 чоловіка в попередньому році [59]

63), а з Галичини з 1880 по 1910 р. емігрувало 399 тис. чол., а тільки в 1913 р. до Америки 110

тис. чол. [60] 64).

Усього до першої світової війни із західноукраїнських земель виїхало і поселилося за

океаном близько 1 млн. чоловік [61] 65).

Вербуванням емігрантів займалися агенти–спекулянти спеціально створеної організації,

які на цій торгівлі живим товаром наживали величезні прибутки. Великі суми на перевезенні

західноукраїнських емігрантів із портів Фіуме і Гамбурга за океан заробили австро–угорські і

німецькі пароплавні компанії.

Отже, галицьке трудове селянство, придушене напівкріпосницькою системою експлуата-

ції, терпіло за часів австрійського панування безпросвітні злидні, а все сільське господарство внаслідок господарювання великих землевласників не тільки залишалось відсталим, але й де-

градувало. У сільському господарстві і в промисловості: відбувався дальший процес концент-

рації землі, техніки, капіталів – на одному полюсі та зростало розчарування і пролетаризація

селянства – на другому. Не зважаючи на катастрофічне становище трудящих мас Галичини

під гнітом Австро–Угорщинини, вони не втратили віри в своє визволення, продовжували

справедливу боротьбу проти своїх гнобителів за покращення свого життя. Згідно з офіційними

даними, тільки з 1900 по 1903 рр. відбулося 97 страйків робітників, в яких взяло участь 22 тис.

чоловік! Влітку 1902 р. прокотилася хвиля виступів селян і сільськогосподарських робітників,

в яких взяло участь близько 200 тис. чол. Селяни вимагали ліквідувати залишки кріпосництва,

скорочення податків, поділу поміщицьких земель. В 1905–1906 рр. з 51 повіту Східної Гали-

чини 30 було охоплено масовими виступами і страйками [62 ] 66).