3.1. Проголошення, державний механізм та законодавча діяльність ГСРР

Російський більшовицький уряд декретом від 29 серпня 1918 року підтвердив, що всі до-

говори про поділ Польщі вважає недійсними. У ноті польському урядові від 28 листопада

1918 року уряд РРФСР запропонував встановити нормальні відносини між обома державами.

Але уряд Ю.Пілсудського цієї пропозиції не прийняв. Більше того, він 30 грудня 1918 року

заявив про свої претензії на Литву і Білорусію. Радянська місія Червоного Хреста в складі 5

чоловік, послана в Польщу, була за розпорядженням польського уряду заарештована, а 2 січня

1919 року члени цієї місії були по–звірячому вбиті. Лише життя одного члена місії Л.Альтера,

як вказувалося у ноті, народного комісара закордонних справ РРФСР Г.Чичеріна від 8 січня

1919 року міністру закордонних справ Польщі Л.Василевському, було врятовано завдяки ви-

падковим обставинам. Він був поранений, польські солдати вважали його вбитим й таким чи-

ном йому вдалось врятуватися [206] 301).

Загарбання поляками Східної Галичини розпалило їх територіальні зазіхання. Відчуваю-

чи підтримку держав Антанти, польське керівництво розрахувало розширити кордони Польщі

“від моря до моря”– від Балтійського до Чорного, відсунути східні кордони Польщі аж до

Дніпра і Західної Двіни [207] 302).

Ще взимку 1919 року польські війська вторглися на литовські і білоруські землі. На поча-

тку 1920 року були окуповані Польщею Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя /з 1918

р./. Західна Волинь /з травня 1919 р./, вся Галичина /з липня 1919 р./. У Польщі не було єдиної

думки щодо Української держави: соціалісти та деякі партії центру ставилися до Української

держави прихильно, побоючись відродження російського імперіалізму, але більша частина

польського суспільства, зокрема націонал демократична партія 303), – ставилася до України

вороже. Вони, вважали, що краще мати справу з Росією, ніж з незалежною Україною.

В той час, як учасники Зимового походу рейдували у більшовицькому тилу, представни-

ки УHP i Польщі підписали договір та військову конвенцію. Договір підписали А.Лівицький,

голова дипломатичної місії України, міністр закордонних справ Директорії та міністр закор-

донних справ Польщі Я.Домбський [207] 304). Це було 22 квітня 1920 р. Так званий “Варшав-

ський договір”

Потрібно відмітити, що значення Зимового походу в історії визволення України надзви-

чайно велике. 6 грудня 1919 р. армія під командуванням ген. М.Омеляновича–Павленка ру-

шила в Зимовий похід по запіллю ворога. Із загальної кількості вояків в тодішній армії 8000

чол. до бою було придатних лише 2000 чол., 12 гармат та 2000 багнетів і шабель. Решта були

хворі. Була ще жменя знесилених лицарів. І ця жменя йшла, боролася доводила, що з ворогом

незалежної України можна боротись за всяких обставин. Затуркане радянщиною всяких на-

прямків населення України зі здивуванням питало: “Хіба у Петлюри ще є військо? А нам то-

варищі казали, що від нас нічого не залишилося”. І ця горстка вояків протрималася до 6 трав-

ня 1920 р., добуваючи боєприпаси у ворога, годуючись та зодягуючись від охоче помагаючого

населення. Скрізь на своєму шляху ця армія лишала ядра повстання, направляючи населення

до дальшої боротьби і походу на Київ [209] 305). У цьому поході зустрічались вони з учасни-

ками братньої Галицької Армії, які залишалися на місцях без волі до боротьби з гірким на ду-

ші жалем. Перебуваючи в цій ситуації старшини армії почали шукати виходу.

Варшавський договір мав такі пункти:

1. Визнаючи право України на незалежне державне існування на території в межах на

північ, схід і південь, як ці межі будуть означені, договорами УНР з її пограничними з тих

сторін сусідами. Річ Посполита Польська /РПП/ визнає Директорію незалежної Української

Народної Республіки на чолі з Головним Отаманом п.Симоном Петлюрою за Верховну владу

УНР.

2. Кордон між УНР і РПП встановлюється слідуючий: на північ від Дністра вздовж

р.Збруча, а далі вздовж бувшого кордону між Австро–Угорщиною та Росією до Вишгород-

ка, а від Вишгородка на північ через узгір’я Крем’янецькі, далі по лінії на схід від Здолбунова,

потім вздовж східного адміністраційного кордону Рівенського повіту, далі на північ вздовж

кордону адмістраційного бувшої губернії Мінської, до схрещення його р. Прип’яттю, а потім

Прип’яттю до її устя.

Щодо повітів Рівенського, Дубенського і частин Крем’янецького, які тепер відходять до

РПП, то пізніше має поступити точніше порозуміння. Докладніше визначення кордонної лінії

повинно бути переведено спеціальною українсько–польською комісією, складеною з відпо-

відних фахівців. ‘

3. Уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в арт.2

цієї умови, до кордонів Польщі 1772 року /передрозборових/, які Польща вже посідає або

набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним.

4. Польський уряд зобов’язується не укладати жодних міжнародних умов, спрямованих

проти України, до того ж самого зобов’язується уряд УНР проти РПП.

5. Права національно–культурні, які уряд УНР забезпечить громадянам польської націо-

нальності на території УНР, будуть в не меншій мірі забезпечені громадянам національності

української в межах і навпаки.

6. Заключаються спеціальні економічно–торговельні умови між УНР і РПП. Аграрна

справа на Україні буде розв’язана конституантою. До часу скликання конституанти юридичне

становище землевласників польської національности в Україні означається згодою між РПП і

УНР.

7. Заключається військова конвенція, що становить інтегральну частину цієї умови.

8. Умова ця зостається тайною. Вона не мoжe бути передана третій стороні чи бути опуб-

лікована нею в цілості чи почасти інакше, як тільки за взаємною згодою обох контрактуючих

сторін, за винятком артикулу першого, який буде оголошено по підписанню цієї умови.

9. Умова ця вступає в силу негайно по підписанню її контрактуючими сторона-

ми”[210]306).

Таким чином Польща визнавала право України на незалежне існування і Директорію

УНР на чолі з Головним Отаманом С.Петлюрою 307) за верховну владу УНР. Вона ще цікави-

лася північними, східними і південними кордонами України, але, користуючись із безвихідно-

го становища РПП залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину з Підля-

шшям і Полісся. Так само військова конвенція від 24 квітня 1920 р., що становила складову

частину Варшавського договору, віддавала цілковиту перевагу польській стороні: воєнні дії

проти більшовицької армії мали відбуватися під польським головним командуванням; польсь-

ка сторона встановила в порозумінні з українською відношення української валюти до поль-

ської, лишала за собою кepiвництво залізницями, охорону тилу, а також владу на зайнятій те-

риторії УНР; український уряд зобов’язувався постачати харчування і тягловий транспорт для

польської армії після початку воєнних дій.

Варшавський договір відповідав інтересам польських поміщиків, про що свідчить допо-

відь А.Лівицького, який підписав договір. “Коли ми заявляли полякам, що відмовляємось від

Східної Галичини, Підляшшя і частини Волині,– говорив він,– симпатії Польської республіки

виявлялись на нашому боці і нам була обіцяна військова допомога... [211] 308)” Договір означав уступку Польщі Холмщини, Полісся, Західної Волині, цілої Галичини більше, ніж 10 млн.

українського населення і понад 100 тисяч квадратних кілометрів української території.

Уряд Директорії та армія, що поверталася з Зимового походу, були також вpaжeні цим

договором. Укладений він був не урядом, а дипломатичною місією, яку очолював

А.Лівицький, і уряд був пocтaвлений перед доконаним фактом.

Варшавський договір був підписаний з відома і за згодою С.Петлюри, який в цей час пе-

ребував у Варшаві. Варшавський договір був сприйнятий різними верствами українcькoгo на-

селення, як по–різному у негативному ставленні до нього об’єдналися члени різних партій та

угруповань. Соціалістичний уряд, з І.Мазепою на чолі, в березні 1920 р. пішов у відставку,

тільки в кінці травня 1920 р. сформовано новий кабінет, на чолі якого став Б.Прокопович (со-

ціал–федераліст). До складу цього кабінету увійшли: як заступник його – А.Лівицький (соці-

ал–демократ), міністр закордонних справ – А.Ніковський, міністр внутрішніх справ –

О.Саліковський, земельних справ – І.Мазепа, фінансів – Х.Барановський, сповідань –

І.Огієнко, військових справ – В.Сальський, шляхів – С.Тимошенко, господарства –

Є.Архипенко, освіти – І.Холадний, здоров’я – поляк С.Стемповський [212] 309). Згідно дого-

вору обидва уряди зобов’язувалися не укладати жодних міжнародних угод, які б зачіпали ін-

тереси договірних сторін, а також забезпечувати національно–культурні права.

26 квітня польська армія разом з українськими загонами почала наступ на більшовиків.

Під гаслом “За нашу і вашу свободу” це був безперечно історичний факт, оскільки здавна два

ворожих народи знайшли спільну мову і об’єдналися проти спільного ворога.

С.Петлюра у відозві до українського народу наголошував: “Ця армія йде боротися з воро-

гами України. Спільною боротьбою здруженої української і польської армій виправимо поми-

лки минулого і кров’ю, спільно пролитою проти відвічного історичного ворога – Москви,

освітимо період дружби українського і польського народів [212] 310).”

Пілсудський також видав відозву до українського народу, в якій запевняв, що польське

військо йде в Україну задля того, щоб допомогти її народові у боротьбі за державну самостій-

ність.

Заяви обох державних мужів могли з’явитися поворотним пунктом у відносинах між

українцями і поляками. Але, як знаємо, цього не сталося.

У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командуванням полковника

О.Удовиченка йшла на Білорусію, друга під командуванням полковника М.Безручка йшла на

Київ. Крім того, в поході брала участь військова група, яка повернулася з Зимового походу.

Українські війська були підпорядковані польському командуванню. За договором під час по-

ходу мало бути сформовано ще чотири українські дивізії, але поляки не дали на це дозволу

[212] 311).

Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків,

реквізиціями та грабунками населення. 7 травня 1920 р. 3–я польська армія вщент розбила бі-

льшовицьку армію, вступила до Києва, більшовики здали його без бою. Тодішня польська шо-

віністична преса широко рекламувала, що Польща створює незалежну Україну на землях, які є

її ж власністю. Так, краківська газета писала: “Йдучи на Київ, Польща виконала історичну мі-

сію, яка їй випала на Сході. Дала ще один доказ, що є оборонним валом Європи навіть з шко-

дою для своїх власних інтересів, бо ж землі, яким тепер допомогла визволитися з московсько-

го ярма, є її незаперечною власністю, яку видерли в неї ненависні загарб

ники [213] 312).” Трохи раніше, польська солдатська газета характеризувала українців як уро-

джених злочинців [214] 313).

Прибувши до Києва, поляки заарештували і вивезли чимало людей, серед них кількох

старих православних священиків /протоєреїв С.Трегубова, Н.Гроссу та інших/; арештували їх під час Богослужби, у вівтарі. Це викликало обурення серед населення. Перебування польсь-

кої і української армій в Києві було, однак, недовгим. Більшовики зосередили значні сили, і з

Кавказу викликали армію Будьонного, яка зайшла в тил українцям та полякам. Поляки поспі-

шно залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від Польщі. Перед відходом вони розстрі-

ляли деяких заарештованих, підпалили і висадили в повітря багато будинків, серед них буди-

нок колишнього губернатора, де знаходився архів. Зірвали моста на Дніпрі, в тому числі сла-

ветний Ланцюговий міст [215] 314).

Польські частини відійшли за Збруч, а українські ще протягом місяця вели бої з більшо-

вицькими військами. Дальший наступ більшовиків загнав польську армію під Варшаву, битва

під Варшавою, яка відбулася 15 вересня 1920 р. примусила більшовиків відступити. Ця пере-

мога, яку називали поляки “чудом над Віслою”, врятувала Варшаву і була в значній мірі нас-

лідком участі українських сил. Боячись повного провалу, 18 жовтня більшовики запропо-

нували полякам перемир’я. Згодившись на нього, поляки віроломно порушили Варшавську

угоду, а українці продовжували боротьбу проти більшовиків.

Відступ поляків під натиском більшовиків активізував революційну боротьбу населення

західноукраїнських земель. Воно нерідко виступало зі зброєю в руках проти польських загар-

бників, наносячи удари по їхніх комунікаціях, обозах і дрібних загонах. Саме з Радянською

владою пов’язували трудящі краю свої надії на визволення.

У Сколівському повіті проти поляків почалося справжнє повстання. Як свідчать докумен-

ти, в ніч на 21 серпня 1920 р. повстали селяни с.Опорець, які роззброїли місцевий гарнізон і

захопили казарми.

Вдень до повсталих приєднався загін під керівництвом ф.Бекеша, уродженця м. Сколе,

адвокатського практиканта, який очолив повстанців. Повстання викликало широкий і гарячий

відгук серед селян. Як свідчив сколівський староста, “незабаром в іх ряди стало до 100 чоло-

вік. Наплив добровольців був дійсно великий, особливо з сіл Опорця, Славська, Гутаря, Каль-

ного і Волосянки... Коли б вони мали більше зброї, то могла б організувати сильніший підроз-

діл [90] 315).”

Закінчивши озброєння свого загону, Бекеш, захопивши локомотив направився в сторону

Славська, йдучи на зустріч більшовицьким військам. Але дальше просування загону затрима-

ли поляки, виставивши проти них військові частини, в тому числі бронепоїзд, поліцію. Повс-

танців відтіснили за гори, а згодом за чехословацький кордон.

Не зважаючи на суворі погрози, певна частина населення, сподіваючись поновлення на-

ціональної державності в Галичині, піднімалися на партизанську боротьбу і цим самим пода-

вала допомогу більшовицьким військам. Населення міст і сіл повідомляло цінну інформацію

про розташування польських військ, допомагало червоноармійцям виявляти і виловлювати

польських солдатів і офіцерів, які відстали від своїх частин або були залишені з шпигунськи-

ми цілями.

Вістки про визволення радянськими військами ряду повітів Галичини викликали поси-

лення партизанської війни в тилу білополяків, особливо в околицях Львова і Карпат. В селах

навколо Львова у Сокальському, Яворівському, Золочівському та інших повітах організува-

лись з робітників, селян і дезертирів з польської армії партизанські загони, які нападали на

польські тили, невеликі частини, громили поліцейські відділи [216] 316).

До половини липня 1920 року були зайняті Бережанський, Бродівський, Борщівський,

Бучацький, Гусятинський, Заліщицький, Збаразький, Зборівський, Золочівський, Підгаєцький,

Рогатинський, Скалатський, Сокальський, Теребовлянський, Тернопільський та Чортківський

повіти (всього 16) повністю і деякі села Кам’янко–Струмилівського, Львівського, Перемиш-

лянського і Радехівського повітів. Всього Червоною Армією було звільнено 16 повітових міст,

48 містечок і 1150 сіл, що становило близько 33% всієї територіі Східної Галичини і 35% на-

Звичайно, про людське око Ленін хотів приховати справжній факт агресії проти України

– як і проти Білорусії, Литви, Естонії. План Леніна був простий – Червона Армія мала захопи-

ти якийсь шматок території, а за нею приходили нібито місцеві більшовики, які встановлюва-

ли радянську владу. При цьому Ленін усвідомлював, що без останньої передумови російські

загони опиняться в безвихідній ситуації, оскільки населення не зустрічатиме їх як визволите-

лів. А було б найкраще, вважав він, щоб місцеві радянські уряди були створені взагалі зазда-

легідь.

На цій території була утворена Галицька радянська республіка. В Тернополі почав діяти

Галицький революційний комітет як тимчасовий центральний орган державної влади і управ-

ління в Галичині. У повітах, містах і селах створювалися місцеві ревкоми, які ліквідуючи старі

органн влади залучали до державної роботи місцевих комуністів. Почали працювати різні ра-

дянські установи.

Першим законодавчим актом Галревкому стала декларація “До працюючих усього світу,

до урядів соціалістичних радянських республік і урядів усіх капіталістичних держав” від 15

липня 1920 року. Галревком урочисто підкреслив формальне право народу розпоряджатися

своєю долею і проголосив повну державну самостійність Східної Галичини, заявивши, що із

звільненням краю від поляків тут буде утворена робітничо–селянська держава – Галицька Со-

ціалістична Радянська Республіка. Галревком запропонував урядам усіх країн налагодити з

нею дипломатичні стосунки, а також заявив про свою повну солідарність у внутрішній і зов-

нішній політиці з урядами РРФСР та УРСР. У декларації проголошувалась ліквідація приват-

ної власності на основні знаряддя та засоби виробництва, формулювались основні засади еко-

номічної політики і державного будівництва у Галицькій СРР [220] 319).

У декларації Галревком накинувся брудною лайкою на Є.Петрушевича, диктатора ЗУНР,

та на головного отамана С.Петлюру, як на зрадників і запроданців українського народу. Ува-

жно проаналізувавши дану декларацію та умови її виникнення, можна зробити певні виснов-

ки. По–перше, робітники і селяни Галичини не брали участі у створенні Галревкому, а його

члени не були відомими в Галичині політиками чи громадськими діячами. В.Затонський та

І.Немоловський взагалі не були галичанами. Значить, Галревком називати себе робітничо–

селянським урядом не мав підстав. По–друге, факти свідчать, що декларація тільки публікува-

лася від імені Галревкому, а його члени не брали участі в її написанні. Про те, що члени Гал-

ревкому не збиралися разом, у всякому випадку до 20 липня, свідчить лист секретаря Галрев-

кому 320) до членів Галбюро у Вінниці, де підтверджується, що В.Затонський перебуває ще в

армії, К.Литвинович – в Москві, Ф.Конар – в Києві, М.Баран тільки виїхав з Харкова [218]

321).Перші засідання Галревкому відбулися лише 23 і 31 липня у Жмеринці з участю предста-

вників Реввійськради 14–ої армії, на яких розроблялися проекти перших нормативно–

правових документів для новостворюваної ГСРР.

Створення Галревкому, а тим самим і утворення ГСРР декларація приписувала робітни-

кам і селянам Східної Галичини. Населення міст і сіл нібито з величезною радістю вітало по-

яву свого справді народного уряду. “Люди радіють, мало не плачуть від радості, що позбави-

лися віковічного гніту та панської неволі”,– згадував пізніше глава уряду [219] 322).

Проте висвітлення процесу створення та діяльності Галревкому було в радянській історі-

ографії далеким від історичної правди. Архівні документи спростовують народний характер

цього експортованого з Москви уряду.

Комуністична партія, В.І.Ленін розглядали Східну Галичину як важливий плацдарм для

пронесення прапора світової революції в Західну Європу. Втілення цього положення в життя

стало актуальним після розпаду Австро–Угорщини і створення після “листопадового зриву”

1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки. З цією метою 5 липня 1919 року партією бі-

льшовиків були скеровані у Східну Галичину М.Левицький 323), М.Баран 324) та інші, завдан-

ням яких було об’єднання наявних тут комуністичних груп та організацій для повалення уря-

ду ЗУНР. Це ж питання розглянув 27 травня 1919 року пленум ЦК КП(б)У, який вирішив, що

необхідно, на противагу урядові Є.Петрушевича, створити радянський уряд, а також посилити

роботу серед селянства з метою компроментації уряду ЗУНР [218] 325).

Щоб встановити радянську владу в Східній Галичині, радянський уряд діяв і офіційним

шляхом. Двічі /7 березня та 9 травня 1919 р./ він зробив пропозицію Державному Секретаріа-

тові ЗУНР про об’єднання всіх українських земель шляхом союзу з Радянською Україною.

Проте умови, висунуті радянським урядом, фактично означали ліквідацію ЗУНР і перетворен-

ня західноукраїнських земель у плацдарм боротьби за європейську пролетарську революцію.

Окупація Східної Галичини в липні 1919 р. Польщею призвела до зміни міжнародного і

внутрішнього становища краю. Питання напрямів діяльності в Галичині були розглянуті на

спеціальній нараді, рекомендації якої були схвалені на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 10

серпня 1919 р. в Києві. Дійшовши висновку, що в умовах, які склалися, перспективи встанов-

лення радянської влади в Галичині відсуваються на невизначений час, нарада запропонувала

скерувати в Галичину сили для організації партійних осередків, партизанських загонів, для

посилення розкладання галицьких частин. Але ця робота активізувалася лише в 1920 р., коли

було відновлено радянську владу в Україні і знову з’явилися надії на світову революцію.

У лютому 1920 р. при ЦК КП(б)У було створено Галбюро на чолі з І.Краснокутським,

перед яким було поставлене завдання вести агітаційно–пропагандистську роботу серед га-

личан на території РРФСР, видавати відповідну літературу, організовувати навчання гали-

чан в центральних партійних і радянських органах [221] 326).

23 квітня 1920 р. в Києві відбувалася конференція галицьких і буковинських комуністів,

які перебували на території радянських республік [222] 327). На ній було обрано так званий

Крайовий організаційний комітет Східної Галичини /Галревком/, до складу якого ввійшли

Ф.Кон /голова/, М.Баран, Ф.Конар, М.Левицький, І.Немоловський, О.Паліїв та інші. Про ство-

рення Галревкому ЦК КП (б)У інформував ЦК РКП/б/, а також просив скеровувати в розпоря-

дження Галревкому, всіх випробуваних і надійних працівників 328). Якщо до того додати, що

Галревком був створений через день після підписання Варшавського договору, а також що йо-

го діяльність розгорталася в ході цієї війни, то це є ще одним доказом, що Галичині відводили

роль плацдарму у поході на Європу.

Хід воєнних дій на польсько–радянському фронті у червні – на початку липня 1920 р. для

більшовиків був досить успішним. На середину липня вони вийшли на річку Збруч. Не викли-

кало жодних сумнівів, що воєнні дії захоплять Галичину і Польщу. Тому в КП/б/У питання

створення революційного уряду для Галичини вийшло на перший план. Тим більше, що якраз

у цей період рішенням ЦК РКП/б/ був створений Тимчасовий Польський революційний комі-

тет на чолі з відомим комуністичним діячем Ю.Мархлевським.

Ідея створення подібного органу для Східної Галичини виникла раніше. Так, на засідання

політбюро ЦК КП/б/У 4 квітня 1920 р. Її висловив В.Затонський 329). На його пропозицію по-

літбюро визнало створення Галревкому необхідним. Це питання обговорювалося знову на за-

сіданні політбюро 30 червня. Підтвердивши необхідність його створення, ухвалено визначити

склад Галревкому на момент наближення Червоної Армії до кордонів Галичини. Підготувати і

визначити його склад доручалося Галревкому. Було також запропоновано Реввійськраді пів-

денно–західного фронту підготувати невеликі частини з галичан, які разом з Червоною Армі-

єю і Галревкому могли б увійти в Галичину.

8 липня 1920 р. на спільному засіданні Галревкому і політбюро ЦК КП/б/У сформувався

Галицький революційний комітет /Галревком/. Очолив його В.Затонський. Заступником був

затверджений М.Баран, членами –М.Левицький, К.Литвинович та А.Бараль. За національним

складом у ньому було трьох українців, у тому числі двох галичан, один поляк /К.Литвинович/

і один єврей /А.Бараль/. Хоч пізніше Галревком доповнено іншими членами /голови різних

відділів/, але фактично всі справи вирішувала ця п’ятиособова колегія. Слід підкреслити, що

голову В.Затонського на цьому посту затвердив 16 липня ЦК РКП/б/. Отже, Галревком був

виразником волі ЦК РКП/б/ та ЦК КП/б/У, а не волі народних мас Галичини [223] 330).

Більшовицький уряд майже під ворожим вогнем розпочав свою діяльність у Галичині.

Організацією радянського будівництва у визволених повітах Східної Галичини займалися ко-

муністична партія Галичини – обласна організація КП/б/У та Галицький революційний ко-

мітет на чолі з В.Затонським. “Пригадую, – писав В.Затонський,– як на першому засіданні

Галицького революційного комітету в м.Тернополі до кімнати, розбивши шибку у вікні, зале-

тіла польська куля, бо Тернопіль був тоді просто на лінії фронту [224] 331).” На цьому засі-

данні, яке відбулося 1 серпня 1920 р., Галревком прийняв декрет №1 “Про встановлення ра-

дянської влади в Галичині”, яким на тepиторії зайнятих Червоною Армією повітів проголошу-

валася Галицька Соціалістична Радянська Республіка. Іменем робітників і селян проголо-

шувалась повна ліквідація всіх органів “політичної, судової і громадської влади” польської

держави в Галичині.

У другому пункті декрету № 1 Галревком проголосив себе до скликання І з’їзду Рад робі-

тничих, селянських і червоноармійських депутатів єдиним представником вищої державної

влади. На місцях влада передавалась підлеглим йому повітовим, міським і сільським револю-

ційним комітетам. Згідно з пунктом третім декрету № 1 все державне майно переходило в

розпорядження Галревкому в центрі і його органів на місцях. Оскільки все попереднє законо-

давство як польського уряду, так і колишніх урядів Австро–Угорської імперії і ЗУНР було

скасовано, згідно з пунктом четвертим декрету запропоновано “керуватися законами, поста-

новами і декретами Галревкому, причому в випадках тимчасової відсутності таких належить

керуватися революційною совістю робітництва і біднішого селянства [189] 332).”

Декрет № 1 скасував усі борги, договори та зобов’язання робітників та селян з капіталіс-

тами, поміщиками та орендаторами /пункт 6/, а також оголошував про перехід у всенародну

власність усіх фабрик, заводів, банків, промислових підприємств, рудників, надземних і під-

земних багатств. До рук трудящих мас через революційні комітети переходили колишні цісар-

ські землі, землі поміщицькі, церковні та монастирські /пункт 7/. Передбачаючи можливий

збройний опір повалення експлуататорів, Галревком наказував негайно арештувати “всіх по-

передніх агентів польської буржуазної влади, як старостів, жандармерію, поліцію, всіх полі-

тичних і військових представників [189] 333).”

Закон про землю був теж опублікований 1 серпня 1920 р. в постанові “Про конфіскацію

поміщицької землі, врожаю і сільськогосподарського реманенту і про передачу їх органам

радянської влади”, в якій проголошувалося, що “всі поміщицькі землі, ліси, луги пасовиська

і води, всі бувші цісарські, а також церковні і монастирськ”і земельні маєтки, зі всім живим і

мертвим інвентарем і зі всіма будинками негайно одбираються у дотеперішніх їх власників і

щоб на цих землях організувались державні господарства. Отже тут не велася розмова про те,

щоб малоземельні чи безземельні селяни могли бути наділені відповідною кількістю землі

тільки що будуть творити державні господарства, тобто радгоспи і колгоспи.

Галревком розробив і надіслав повітовим ревкомам спеціальний церкуляр, в якому були

дані вказівки по здійсненню цієї постанови. В циркулярі вказувалося, що повітові і сільські

ревкоми повинні прикладати всіх зусиль, щоб поля, призначені під озимину, були зараз же за-

сіяні, а поля, призначені для ярового посіву – виорані [225] 334).

Крім декрету № 1, на своєму першому засіданні Галревком прийняв декларацію № 2

“Про права і обов’язки робітників у ГСРР”, яка проголошувала програму соціально–

економічних перетворень в республіці, закріплювала перші її успіхи [225] 335). Зокрема, в ній

ще раз підкреслювалася необхідність проведення націоналізації основних знарядь і засобів

виробництва. Все багатство країни, все нерухоме майно, машини, матеріали, засоби комуніка-

цій, транспорту, всі банки, рудники і т.п. переходило у всенародну власність. Тим самим ра-

дянська влада примусово і без ніякої компенсації ліквідувала приватну власність на знаряддя і

засоби виробництва. Було проголошено загальну обов’язковість праці під гаслом “Хто не пра-

цює, той не їсть”. Для робітників запроваджувався 8–годинний робочий день, щорічні оплачу-

вані відпустки, для чого в їх poзпорядження передавалися санаторії, будинки відпочинку і ку-

рорти, заборонено працю дітей до 15 років. Декларація встановила обов’язкове державне соці-

альне страхування на випадок хвороби або каліцтва, пенсійне забезпечення людей похилого

віку та непрацездатних, державну опіку над сиротами. Галревком запропонував створити на

всіх підприємствах і шахтах фабрично–заводські комітети, встановити робітничий контроль,

підпорядкувати профспілкове життя поліпшенню матеріального становища робітничого кла-

су, а також покращанню трудової дисципліни [174] 336).

Водночас було прийнято декрет № 2 “Про відокремлення церкви від держави і школи”,

яким на території республіки запроваджувалась повна свобода віросповідання, як і повна сво-

бода невизнання віри. Всі привілеї духовних осіб було скасовано, а церковне майно – землі,

6удівлі тощо оголошено власністю держави, викладання релігії у школах заборонялось. Дія-

льність державних і громадських органів не повинна бути зв’язаною з жодними релігійними

формами і обрядами. В зв’язку з цим декрет скасував присягу як судовий доказ. Справи шлю-

бно–сімейного характеру, які до того перебували у віданні церковних організацій передавали-

ся місцевим органам влади. Ніхто нe мав права, посилаючись на свої релігійні переконання,

відмовлятися від виконання громадських обов’язків або порушувати громадський порядок

чи права окремих громадян республіки. Галицькі українці зустріли цей декрет з насторожен-

ням, бо він нагадував їм жорстку політику царської Москви супроти Греко–Католицької Цер-

кви, під час першої московської окупації Галичини на початку війни 1914–1915. Греко–

Католицька Церква впродовж останніх двох століть служила галицьким українцям заслоном

перед полонізацією і тому народ шанував її. Крім того, українське духовенство на західноукраїнських землях під Австрією було головною рушійною силою в процесі українського націо-

нального відродження [225] 337).

Творчо використавши досвід державного будівництва РРФСР і УРСР, Галревком присту-

пив до організаціі в центрі і на місцях нового державного апарату. З перших днів існування

республіки при Галревкомі були утворені 12 відділів: земельний, закордонних справ, фінан-

совий, раду народного господарства, торговельно–промисловий, праці і соціального забезпе-

чення, транспортний, народного здоров’я, продовольчий, юстиції, організаційно–політичне

управління, надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією. Дещо пізніше, виходячи з

соціально–економічних і політичних потреб республіки, було утворено ще 6 відділів: внутрі-

шніх справ, військовий, народної освіти, пошти і телеграфу, робітничо–селянську інспек-

цію, Всегалицьке радянське видавництво. Таким чином, при Галревкомі остаточно було утво-

рено І8 відділів [226] 338).

Деякі відділи Галицького революційного комітету в свою чергу ділились на підвідділи,

комітети і комісії, кожен з яких мав досить чітко визначену компетенцію. Компетенція усіх

структурних одиниць Галревкому, їх правове положення були визначені відповідними зако-

нодавчими актами. На чолі кожного підвідділу чи управління стояв завідуючий, затверджу-

ваний Галревкомом на пропозицію завідуючого відповідним відділом, порядок же керівництва

відділами був інший. Тут тісно перепліталися принципи єдиноначальності і колективного ке-

рівництва. Іноді виступаючи в тісному поєднанні, іноді відокремлено (в залежності від за-

вдання і значення відділу, а може і від особистих якостей завідуючого). Так, такі відділи, як

військовий, внутрішніх справ, транспортний, очолювалися одноособовими керівниками; на

чолі відділу пошт і телеграфу, Всегалвидаву стояли колегії, в таких відділах, як фінансовий,

народної освіти, управляв завідуючий спільно з колегією.

Особливу увагу Галревком приділив організації місцевих органів влади – ревкомів. У ви-

даній 1 серпня 1920 року “Тимчасовій інструкції Галревкому про організацію органів радян-

ської влади”[189] 339), підкреслювалося, що залишається старий адміністративно–

територіальний поділ (село, повіт і центр).

Політичні працівники Червоної армії, займаючи село, скликали загальні збори жителів

села, в яких мають право брати участь тільки трудові сільські елементи, безземельні і малозе-

мельні селяни, усуваючи від участі тих, які користуються найманою працею або займаються

спекуляцією. На таких зборах обирався сільський ревком у складі 3 членів у селах з населен-

ням до 2 тис. чоловік і 5 членів – з населенням понад 2 тис. чоловік. Голову сільського ревко-

му обирали збори, решту громадських функцій розподіляли члени ревкому між собою на

першому засіданні. На зборах жителів села обиралася сільська міліція в складі 5–10 чоловік,

яка була виконавчим органом ревкому. Ревкому села віддавалася вся повнота влади в межах

села, а саме: виконання всіх справ, доручених вищою владою, як військовою, так і цивільною,

додержання в селі громадського порядку, боротьба з дезертирством, грабежем і т.д.

До складу ревкомів обирали комуністів, представників робітничого класу, біднішого се-

лянства та інтелігенцію, незалежно від національності. В окремій інструкції повітовим ревко-

мам прямо вказувалося, що “багачі, війти, комісари буржуазної влади” та інші особи, “які ко-

ристуються чужою працею,.. не можуть бути членами ревкому, тобто у владі робітників і бід-

ніших селян. Належить по селах переглянути склад ревкомів і, зустрівши такий випадок, рев-

ком переорганізовувати та звернути пильну увагу на те, щоб ревкоми складалися з бідних се-

лян, які твердо будуть стояти на стороні революції та її здобутків... [228] 340)”. Представник

Галревкому Н.Кухарчук, інформуючи про радянське будівництво в селах Гусятинського пові-

ту, доповідав, що в ревкоми обрано всіх безземельних або малоземельних селян. У тих селах, де раніше обрали людей, які мали 7–10 і більше моргів землі, скрізь було проведено переоб-

рання за ініціативою самих же селян [189] 341).

У містах, що не були повітовими центрами, організовувалися міські ревкоми в складі 3–5

чоловік. Спосіб виборів був аналогічний як на селі. До участі в ревкомі міста інструкція про-

пунувала обов’язково залучати людей різних національностей. Так, наприклад у Поморянах

обрано до міського ревкому двох украінців, двох поляків і одного єврея [228] 342). Ревком міс-

та, як і села, підпорядковувався безпосередньо повітовому ревкому. Ревком організував міську

міліцію в складі 10–15 чоловік для підтримання порядку. Інструкція рекомендувала тимчасово

вводити до складу міського ревкому одного члена –представника від армії.

Повітовий ревком на відміну від сільських і міських ревкомів не обирався, а призначався

безпосередньо Галревкомом звичайно в складі 4–5 чоловік (голова, заступник голови і члени)

і йому належала вся політична влада в межах повіту. Повітовий ревком виділяв два підвідділи:

підвідділ міського управління (для самого повітового центру) і підвідділ повітового управлін-

ня. Для обох підвідділів існувала спільна канцелярія, спільна каса і спільне керівництво з боку

ревкому [189] 343).

Для кращої організації роботи у повітових ревкомах утворювалися: 1. Відділ управління

/секретарський/, який підтримував зносини із вищими і нижчими органами, видавав накази,

розпорядження, інструкції, відав міліцією, зв’язком і т.д.

2. Земельно–господарський відділ, який вів облік поміщицької, церковної і державної

землі, всього живого і мертвого інвентаря, облік усіх великих магазинів і складів. Цим відді-

лом керували два завідуючі – один на місто і другий на повіт.

3. Фінансовий відділ, в обов’язки якого входило постачання банків, ощадних і позичко-

вих кас, а також опис їх рухомого і нерухомого майна та докладний підрахунок готівкових

сум.

4. Підвідділ відділу управління по боротьбі з контреволюцією в складі трьох відповідаль-

них працівників і агентів. По відношенню до особливо запеклих контрреволюціонерів цей

підвідділ здійснював судові функції і передавав засуджених військовим властям /особливим

відділам при армії/ для виконання вироку. Контрреволюціонерів інших категорій підвідділ

ув’язнював у тюрму і повинен був детально розслідувати їх діяльність до часу організації по-

стійних судових органів [189] 344).

Всі інші справи, зв’язані з працею, соціальним забезпеченням, школою проводилися спо-

чатку через відділ управління. Пізніше були організовані в повітових ревкомах відділи праці з

підвідділом розподілу робочої сили, житлові відділи, відділи охорони здоров’я, відділи народ-

ної освіти, відділи праці і соціального забезпечення, продовольчі відділи. При деяких повіто-

вих ревкомах були створені інформаційно–інструкторські відділи /Гусятин, Заліщики/, які по-

силали своїх організаторів у села для проведення агітаційно–масової роботи серед се-

лян[229]345).

Апарат влади на місцях налагоджувався досить швидко. Вже 27 липня був створений

Збаразький повітревком, в перших числах серпня повітревкоми організовано в Тернополі,

Теребовлі, Бродах, Рогатині, Заліщиках та інших місцях [230] 346). У всіх населених пунктах

Галицької СРР відбувалися збори, на яких проводились вибори до міських і сільських ревко-

мів. По деяких селах ревкоми виникали стихійно ще до приїзду представників повіту[230]347).

Повітові ревкоми, яким належала вся повнота влади в повітах відігравала основну роль в

організації і зміцненні влади на місцях. Так, наприклад, у Золочівському повіті до 11 вересня

1920 року було організовано 42 сільських і 2 міські ревкоми [231] 348). Всього в республіці

функціонувало 20 повітових, 48 міських, 1150 сільських ревкомів [232] 349). В інструкціі від-

ділу внутрішніх справ Галревкому повітовим ревкомам прямо вказувалося, що “всі ті, хто

служив війтами чи комісарами за попередньої влади української чи польської”, як і багачі, які

користуються чужою працею, не можуть бути членами революційних комітетів. Тому нале-

жить переглянути склад ревкомів, де їх треба реорганізовувати. Важливе значення в цій справі

мав декрет №12 від 28 серпня 1920 року “Про активне і пасивне виборче право в ГСРР” [90]

350). Правом обирати і бути обраним в усі органи влади користувалися “незалежно від віро-

сповідання, національності, місця проживання і т.п. громадяни ГСРР без різниці статі, які до

дня виборів мали 18 років”, крім осіб, які вдаються до найманої праці з метою добування зис-

ку, осіб, що живуть з нетрудового доходу (проценти з капіталу тощо), приватних торговців,

монахів, служителів усіх релігійних культів і агентів колишньої поліції, жандармерії і розвіду-

вальних органів, членів колишнього цісарського дому, а також осіб, визнаних у встановле-

ному законом порядку психічнохворими або божевільними, і таких, які засуджені за корис-

ливі і ганьблячі злочини. Виборчі права надавалися декретом також іноземцям, які належали

до робітничого класу і трудового селянства [189] 351).

Для ознайомлення членів ревкомів з основними принципами державного будівництва

і методами керівництва повітові ревкоми проводили повітові наради, конференції, з’їзди пред-

ставників сільських ревкомів і земельних комісій. Так, у Скалатському повіті відбулася пові-

това конференція, на яку прибули 130 представників від 60 сіл повіту [233] 352). У Бродівсь-

кому повіті було проведено повітовий з’їзд селян і першу сесію голів ревкомів сіл [189] 353). У

Збаразькому повіті, як інформував представник Галревкому І.Кулик (справжнє прізвище Ізра-

їль Юделевич) 2 вересня 1920 року відбувся другий повітовий з’їзд сільревкомів і сільземвід-

ділів [189] 354). Підгаєцький повітревком організував чотири повітові віча, на яких всебічно

було обговорено всі найбільш актуальні питання, а також провів з’їзд сільських ревкомів [189]

355). Такі з’їзди, конференції, наради відбулися в більшості повітів, звільнених від поляків,що

сприяло підтриманню тісного зв’язку між органами влади і широкими масами. Практично вся

діяльність Галревкому проходила під керівництвом комуністичної Партії Галичини 356). Де-

крети, як правило, приймалися після погодження їх тексту з членами ЦК. І.Брилінський, який

був тоді керуючим справами ЦК КПГ, згадував: “Найчастіше це відбувалося на спільних засі-

даннях Галревкому і ЦК за участю В.Затонського – голови Галревкому, І.Краснокутського –

секретаря ЦК, М.Барана, К.Литвиновича, М.Левицького – членів ЦК”.

Серйозне значення мав також декрет № 4 “Про скасування обов’язкової державної мови”

[189] 357). Цим декретом проголошувалась рівноправність усіх націй і національностей, які

проживали на території ГСРР, ліквідовано обов’язкову державну мову в республіці (до цього в

Галичині їх було дві – польська і німецька), за громадянами було гарантоване право звертатись до всіх установ чи організацій своєю рідною мовою. Які б то не були прояви національ-

ної нетерпимості, ворожнечі підлягали суворому покаранню. “Всі ті, – сказано в декреті, – що

своїм поведенням чи словом вноситимуть національну ворожнечу і ненависть серед пролетар-

ських мас, а особливо радянські співробітники, будуть об’явлені ворогами революції і пра-

цюючого народу і будуть передані військово–революційному трибуналові” [189] 358). Діло-

водство повинно було вестися найбільш поширеними в Галичині мовами – українською і

польською, а всі закони декрети і постанови публікувалися всіми крайовими мовами, тобто

українською, польською і єврейською. Як виявилось на практиці цей декрет був звернений

проти українського населення та української мови, і викликав великі застереження серед га-

лицьких українців. Повітовий комісар Тернополя Федір Замора взагалі відмовився оголосити

цей декрет і своє урядування проводив українською мовою. На запит Затонського, чому він

так зробив, Замора відповів “що вважає цей декрет за недоречним і шкідливим, що нашому

народу належить природне право мати свою урядову мову”. Цей декрет був непопулярним на-

віть у колах членів Комуністичної Партії Галичини. При цьому ж варто підкреслити, що сам

голова Галревкому Затонський провадив урядування російською мовою, хоч сам розмовляв

дуже добре українською мовою, це тоді, коли російська мова не була мовою краю [234] 359).

Значне місце в діяльності Галревкому займала організація поповнення лав Червоної Армії.

Для цього, як зазначалось, були утворені військовий відділ і повітові комісаріати. 9 вересня

1920 року був опублікований наказ про загальне військове навчання. “Щоб могли ми самі себе

боронити, щоб числились з нами і визнавали нас польська шляхта і всесвітня буржуазія, щоб

зоставили вони нас в покої, треба мати нам також свою Червону Армію... Поки що російсько–

українська Червона Армія cтepeжe нас від наїзду польської шляхти, але навічно то не буде.

Oтжe, треба мати свою армію, яка б могла зайняти весь галицький терен фронту, щоб ми не

зосталися безсильні і беззбройні, коли російські товариші, заключивши договір, повернуться

додому” [189] 360), – говорилось у прокламації Галревкому до трудящих Галичини. У відпо-

відь на цей заклик сотні робітників і селян прийшли у військові комісаріати, щоби добровіль-

но записатися до лав Червоної Армії 361). Тільки з Підгаєцького повіту пішли на фронт 300

чоловік, з Теребовлянського – 176, з Кременецького – понад дві тисячі [235] 362).

Декретом Галревкому № 9 “Про алкогольні напитки” було проведено рішучу боротьбу з

пияцтвом. Відзначаючи, що “стара держава... нe тільки угнітала робочий люд при допомозі

тюрем, поліції, жандармів та шибенець, не тільки углуплювала його при допомозі своєї шко-

ли, але теж затруювала його алкоголем, щоб таким чином утримати серед працюючих мас те-

мноту і, ослабивши їх фізично, відібрати ім енергію, потрібну для ведення боротьби” [230]

363), декрет заборонив під загрозою притягнення до кримінальної відповідальності всякий

продаж і купівлю алкогольних напоїв, а також виготовлення самогону. Відділи народного го-

сподарства зобов’язувалися встановити порядок використовування спирту для технічних по-

треб.

Для захисту громадського порядку і особистої безпеки громадян, а також для боротьби із

злочинністю декретом № 10 Галревком замість колишньої жандармерії і поліції постановив

організувати на територіі ГССР робітничо–селянську міліцію 364). Міліція була виконавчим

органом усіх ланок ревкомів. Завідуючому відділом внутрішніх справ, було доручено як-

найшвидше видати відповідну інструкцію. На виконання цього декрету повітові ревкоми видали відповідні накази. Так, наприклад, Золочівський повітревком наказом № 1 повідомив про

створення міліції, куди слід звертатися з всякого роду скаргами. Стаття 3 наказу підкреслюва-

ла, що “обшуки і реквізиції будуть проводитися по ордерах з підписом коменданта міста або

начальника гарнізону”. При Бучацькому повітревкомі в приміщенні колишнього суду було

створено політичне бюро по боротьбі зі злочинністю, яке розглядало всі справи, спрямовані

проти влади, безпеки, життя і майна громадян [189] 365). Одночасно заоохучовалося доносите-

льство.

В основу організації судового апарату був покладений декрет № 18 Галревкому “Про на-

родні суди, революційні трибунали та касаційний трибунал в ГССР” від 28 серпня 1920 року

[189] 366). На території Галицької республіки створено таку судову систему: народні суди і

з’їзди народних суддів; революційні трибунали; касаційний трибунал.

Декрет запроваджував інститут народних обвинувачів, народних оборонців, судових і

трибунальних виконавців. Докладно були вироблені принципи і порядок судочинства, поря-

док і форми оскарження рішень і вироків судів та ін. Щоправда, втілення в життя декрету №18

наштовхувалося на великі труднощі, бо бракувало відданих більшовицькій владі кваліфі-

кованих юридичних кадрів. Але перші кроки для реалізації декрету № 18 були зроблені. Так,

13 вересня відділ юстиції Галревкому видав директивний лист до всіх повітревкомів про орга-

нізацію в повітах правових відділів /при повітревкомах/ і народних судів. Незабаром при де-

яких повітревкомах народні суди були організовані і почали діяти, а при інших перебували в

стадії організації.

Доки ще не була організована судова система, передбачена декретом № 18, практика

створила такі суди. Найнижчою судовою інстанцією були товариські мирові суди 367), які роз-

глядали дрібні справи сімейного і майнового характеру. В разі незгоди сторін з рішенням суду

вони могли оскаржити це рішення у відповідному міському чи сільському ревкомі. Інші циві-

льні справи, більш значного характеру, вирішували правові відділи повітревкомів. Чіткого

розмежування між ними і мировими судами не існувало.

Вищою інстанцією для правових відділів повітревкомів, для мирових судів, як і для сіль-

ських ревкомів, які часто виступали як судові органи при вирішенні різних спірних справ, бу-

ли повітревкоми. Вони розглядали скарги громадян на рішення вказаних нижчих органів, а та-

кож вирішували по суті майнові, сімейні, земельні, трудові справи, які не вимагали спеціаль-

ного розслідування. Виступав як судовий орган і відділ юстиції Галревкому. Він розглядав

складні і кримінальні справи, а також ті справи, яких з різних причин нe могли вирішити пові-

тревкоми.

Для вирішення трудових спорів при відділах праці і соціального забезпечення повітрев-

комів створювалися конфліктні підвідділи [230] 368).

Основною ланкою, яка розглядала і вирішувала по суті кримінальні справи були підвідді-

ли для боротьби з контрреволюцією при повітревкомах, або, як їх називали, політбюро. Політ-

бюро були утворені при усіх повітревкомах. Основним завданням політбюро була боротьба

з контрреволюцією, але, крім того, вони розслідували і розглядали більшість кримінальних

справ /за винятком особливо значних і складних/ [230] 369). Вищою інстанцією для розгляду

контрреволюційних і кримінальних справ була надзвичайна комісія при Галревкомі. Чіткого

розмежування компетенції між нею і політбюро не було.

Оскільки ні кримінального, ні цивільного кодексів у Галицькій СРР ще не існувало, то

розгляд і вирішення справ відбувалися на підставі революційної совісті і соціалістичної пра-

восвідомості.

Як видно, організований тимчасовий центральний і місцевий державний апарат Галиць-

кої СРР, багато ланок якого ще тільки створювалося, активно взявся до практичної діяльності. Звичайно, структура його була недосконалою, обсяг, форми і методи діяльності часто не

зовсім визначені, відчувався брак кваліфікованих працівників, технічних засобів, відповідного

досвіду державного будівництва.

Зміни відбувались також у промисловості, сільському господарстві, в галузі освіти, куль-

тури.

Проблема відбудови і перебудови на соціалістичній основі економіки Галичини була ду-

же складною. Поляки, відступаючи з Галичини, знищили і спалили або вивезли величезні ма-

теріальні цінності. Великих руйнувань завдали економіці Галичини безперервні воєннні дії в

роки першої світової війни. Ось як описував становище Галичини після відступу поляків один

з працівників Галревкому: “Цілком зруйновані залізниці, зірвані мости, вивезені або спалені

всі вагони і паровози, зруйновані фабрики і заводи, вивезені всі машини, повна відсутність

сировини, палива... Зруйноване сільське господарство. Як панські маєтки, звідки вивезений

живий і мертвий інвентар, так і дрібні ceлянські господарства зостались без худоби, потрібної

для обробітку землі, цілі містечка і десятки сіл цілком спалені, величезна кількість землі в

цьому році зовсім не оброблена. Вся Галичина є кладовище, на якому кишить бідний голо-

дний люд” [92] 370). Населення краю голодувало, не було харчів навіть для дітей і хворих.

Селяни не мали майже ніякого сільськогосподарського реманенту, не мали насіння на посів.

Галревком і ЦК КПГ звернулися до населення міст і сіл із закликом активно включатися

у відбудову народного господарства. На їх заклик активно відгукнувся робітничий клас. Так,

залізничники станції Підволочиськ 1 серпня одноголосно на своїх зборах прийняли таку резо-

люцію: “Не покладаючи рук ми всі як один виступимо на фронт внутрішньої економічної роз-

рухи, яку нам лишила панська влада. Ті товариші, які покидають фронт розрухи, покривають

себе ганьбою і їм не може бути між нами місця... Докажемо, що ми зуміємо боротися на фрон-

ті економічної розрухи” [189] 371). Внаслідок праці робітників на відбудові залізниць, вже 10

вересня до Тернополя з Підволочиська прибув перший радянський поїзд, а 4 вересня відкрив-

ся залізничний рух на ділянці Броди–Красне [236] 372).

Використовувалися усі можливі засоби для відбудови зруйнованих промислових об’єктів.

Так, 17 серпня стала до ладу електростанція в Тернополі, відремонтовано електростанцію в

Збаражі [230] 373), там же організовано технічну майстерню. Введено в дію друкарню в Золоче

ві [230] 374). По всіх містах ревкоми проводили обстеження промислових підприємств,

з’ясовували можливості налагодження виробництва, вживали заходів для забезпечення під-

приємств паливом, сировиною.

На підприємствах і на транспорті створювалися фабрично–заводські комітети, які здійс-

нювали контроль над виробництвом, забезпечували роботу того чи іншого об’єкту, організо-

вували ремонтні роботи. В середині серпня були створені профспілкові організаціі в Збаражі,

Золочеві, Тернополі та інших містах [230] 375). Профспілки зосередили свою увагу на важли-

вих питаннях господарського життя — запровадження 8–годинного робочого дня на підпри-

ємствах, забезпечення роботою і матеріальною допомогою безробітних, облік і розподіл серед

населення продовольчих товарів і предметів першої необхідності, організації громадського

харчування та інші. Так, у Бродах для бідноти і для службовців міста було відкрито дві їдаль-

ні. У Збаразькому повіті ревком відкрив дві їдальні /одну безплатну для бідноти/ і організував

постачання продуктів населенню [189] 376). В Борщівському повіті було створено чотири їдальні для бідноти, дітей–сиріт і для інвалідів, їдальні були відкриті також у Тернопільському,

Скалатському та інших повітах.

У деяких повітах ревкоми створили так звані позичальні пункти сільськогосподарських

знарядь. Бідніше населення і сім’ї червоноармійців звільнено від будь–якої оплати за позиче-

ні знаряддя. Повітові ревкоми створювали також технічні майстерні для ремонту інвентаря,

взяли під свій контроль всі склади і магазини залізних виробів та рільничих знарядь, організо-

вували ветеринарні пункти та ін.

У здійсненні плану соціалістичного будівництва важливою умовою розвитку продуктив-

них сил було піднесення культурного рівня населення. Питанням освіти Галревком присвятив

Декларацію № 3, яка стверджувала, що “величезна більшість неписьменних робітників і селян

— це прямий і бажаний наслідок освітньої політики капіталістичних урядів, бо ж неписьменні

працюють дешевше, не читають робітничих газет і брошур і трудніше розбираються в хитрій

капіталістичній кабалі” [189] 377). Декларація проголошувала ліквідацію старої системи шкіл і

вводила єдину трудову школу. Остання проголошувалась загальнообов’язковою, причому

учні повинні були одержувати в школі не тільки всі необхідні книжки, зошити та шкільне

приладдя, але й харчування та, по можливості, одяг і взуття за рахунок держави [189] 378).

Водночас Галревком заявляв, що вживе всіх заходів для організації вищої школи, де “най-

більш талановиті і охочі до науки одиниці обох статей зможуть продовжувати освіту на кошт

республіки [189] 379). А всі інші, “менш спосібні або ті, що не бажають далі вчитися, абсоль-

венти єдиної трудової школи вертатимуть на ріллю, до фабрик і робітень, вносячи між народ

знання, добуте його коштом” [189] 380). Тим самим Галревком виховував у молоді почуття ве-

ликої відповідальності перед народом і обов’язку віддати йому свої сили, знання і вміння.

У справі позашкільної освіти малась на увазі рішуча боротьба з неписьменністю. Засоба-

ми виховання мас, піднесення рівня їх культури, повинні були служити театри, кінотеатри,

музеї, бібліотеки, виставки творів мистецтва. Завдання стояли великі, але Галревком виражав

впевненість, що при активній підтримці народних мас вони будуть виконані і запевняв, що

влада Східної Галичини не пожаліє на культурні справи матеріальних засобів.

У плані реалізації Декларації в справі народної освіти Галревком 11 вересня 1930 року за

декретом № 21 організував відділ народної освіти Галревкому, видав декрет № 22 про введен-

ня єдиної трудової школи і прийняв п’ять постанов з питань шкільної справи і культурно–

освітньої роботи [189] 381).

Республіканський і місцевий відділи народної освіти розгорнули широку діяльність по

перебудові системи шкільної справи і підготовці до нового навчального року, який повинен

був початися з 1 жовтня. Великі труднощі зустрілися у зв’язку з тим, що багато шкіл вже дов-

гий час не працювали, а в деяких селах навіть шкільні приміщення були зруйновані в резуль-

таті воєнних дій ще під час світової війни. Так, у Тернопільському повіті вже на весну 1919

року не працювало 30 сільських шкіл, тобто більше половини. Як доповідав 3 вересня Зборів-

ський повітревком, на “80 сіл усього 40 шкіл, а ще менше учителів. У деяких місцевостях від

1914 р. не ходять до шкіл”. Повітревком мав намір найближчим часом починати будівництво

шкіл і народних домів. Ще гірший стан був у Теребовлянському повіті, де в 42 селах, що при-

слали дані в повітревком, лише 5 шкільних приміщень були в “доброму стані”, решта або були

зруйновані війною, вимагали великого ремонту [236] 382).

В порядку підготовки до навчального року проводився перепис дітей шкільного віку, для

учителів організовувалися з’їзди та конференції. Для запозичення досвіду освітньої роботи до Києва виїхала група галицьких учителів,

яка, крім того, мала привезти з України підручники, методичну літературу [90] 383). Чортків-

ський повітревком організував для вчителів тритижневі курси для ознайомлення з принципа-

ми трудові школи [189] 384). В усіх повітах відкривалися клуби, бібліотеки, читальні. В містах

і селах виникали хорові і театральні гуртки.

Державні органи багато уваги приділяли питанням охорони здоров’я, соціального забез-

печення населення. Всюди відкривались лікарні, амбулаторії, аптеки. Біднота лікувалась і

одержувала ліки безплатно. Ревкоми виділяли значні кошти на виплату пенсій інвалідам вій-

ни, трудовим пенсіонерам, на допомогу безробітним. Наприклад, Тернопільський повітрев-

ком від 1 до 15 вересня виділив бідноті та непрацездатним 409 тис. крб. [230] 385).

Нові органи державної влади вимагали від населення суворої дисципліни в місті і на селі.

Заліщицький повітовий ревком у своєму наказі № 8 підкреслював, що “для того, щоб перемог-

ти буржуазію, щоб встановити міцну владу і закріпити здобутки революції наказується безу-

мовне, точне і неухильне виконання наказів як центральної, так і місцевої влади, з усіма її від-

ділами. Влада сільська і населення повіту мусять знати, що раз прийшов наказ, він мусить бу-

ти виконаний що б то не було” [237] 386). Комендант м. Золочева С.Шарай з метою підтри-

мання порядку в місті у спеціальному наказі суворо попереджував жителів міста перед по-

ширенням провокаційних чуток і будь–якими проявами самоуправства [238] 387).

Рішуча боротьба була оголошена спекулянтам. Золочівський повітревком у своєму роз-

порядженні від 24 серпня 1920 року заборонив під загрозою конфіскації майна, арешту і від-

дання до Військово–революційного трибуналу відмову приймати радянські гроші 388). Одно-

часно наказувалося, що ціни на все лишаються, як нe менші, то рішуче ті самі, які були при

польській владі... Винні в піднесенні або відмові приймати радянські гроші будуть тут же

арештовані і передані до революційного трибуналу [240] 389). Аналогічні накази видали й інші

повітревкоми.

Велику роль у боротьбі з ворогамн влади відіграла міліція. Вона ефективно боролася з

спекуляцією. Органом боротьби проти створеної влади була Надзвичайна комісія. Характери-

зуючи діяльність різних відділів Галревкому, В.Затонський високо оцінював “добрий рево-

люційний дух... чрезвичайки”, але скаржився на її непоблажливість [189] 390). Вона була і слі-

дчим і судовим органом.

Як відомо, Галреврком допускав у своїй діяльності і деякі інші помилки та прорахунки.

Наприклад, хоч і був прийнятий декрет про конфіскацію поміщицьких і церковних земель, на

них утворились державні господарства, сільська біднота, наймити землю не одержали. Таке

рішення було помилковим. Не завжди рішуче, як зазначалось, велась боротьба з ворожими

елементами. Але в цілому будівництво основ нового життя, соціалістичного ладу йшло. За йо-

го ходом з увагою слідкував особисто В.І.Ленін, наказуючи не панькатись з буржуазією і за-

можним селянством [242] 391). За його вказівкою в Галичину відправлялася зброя, продовольство, грошова допомога і т.п., посилалися досвідчені партійні працівники [243] 392). 8 серпня

1920 року Центральний Комітет КП/б/У прийняв рішення, яким зобов’язував Раднарком УРСР

асигнувати 50 млн. крб. для потреб населення Галицької СРР. [244] 393). Почали налагоджува-

тися щораз тісніші контакти між Галревкомом і першим робітничо–селянським урядом Поль-

щі – Польським Революційним комітетом, який утворився у липні 1920 року у м. Білостоці.

Більшовики вели справжній пропагандистський наступ, і їхня тактика виявилась успіш-

ною, їхня пропаганда, дійшла до політично малосвідомих селянських мас, які за обіцянками

соціалістичної справедливості, економічної рівності й миру не бачили дійсних планів Леніна

та його прихильників.

З наведеного видно, що в ідейному плані у діячів створеної ГСРР були всі підстави для

єдності, але плани їх не здійснилися. На нашу думку першим ударом по єдності Галревкому

було призначення Затонського головою Галревкому, не тільки не галичанина, але і не свідо-

мого українця, який не відповідав своїм вихованням і досвідом завданням соціальної револю-

ції в Галичині, так як їх розуміла “галицька опозиція”.

Не підходив Затонський і на роль національного лідера. Галицькі комуністи хотіли бачи-

ти своїм лідером В.К.Винниченка, який уособлював у собі ідею незалежної демократичної

України.

В архівах зберігся лист Затонського Леніну від 6 вересня 1920 р, в котрому зокрема гово-

рилося:

“Несмотря на симпатию к нам, местная интеллигенция уже с самого начала, даже до про-

явления нами большевизма, прячется по углам, опасаясь возврата старого. Вылезают вперед

авантюристы й спекулянты или политические проститутки... на путь подлинной Социальной

Революции галицкое село хорошо вышколенное на западно–европейский манер, выработав-

шее в себе большие организационніые навыки, вступаєт не смело. Ждет приказа или хотя–бы

разрешения” [245] 394).

Тому радянська влада у Східній Галичині проіснувала недовго (52 дні). Під тиском пере-

важаючих сил польського війська Червона Армія була змушена відступити з Галичини. Разом

з нею відступили сотні галичан, які не хотіли більше жити під окупацією [90] 395).19 вересня

поляки захопили Тернопіль, а 21 вересня 1920 року припинила своє існування Галицька СРР,

Червона Армія відступила за Збруч. В.Затонський у доповідній записці В.Леніну від 23 верес-

ня 1920 р. з Вінниці, оцінюючи своє, як він сам висловився, “галицьке дійство”, вказував, що

на етапі, “коли Галичина нами втрачена, необхідно зайнятися підготовкою до повернення ту-

ди. Це не значить, що повинен продовжувати своє існування, щоб не стало, Галревком”[246]

396). Тому політбюро ЦК КП/б/У 25 листопада 1920 року, вже після закінчення громадянської

війни, не відмовляючись від нового походу на завоювання капіталу, знову створює Галбю-

ро:.В.Затонський, А.Бараль (Савка), М.Баран, М.Левицький, а також І.Немоловський.

Таким чином, Галревком був створений ЦК КП/б/У з метою експорту комуністичної ре-

волюції в Західну Европу. Його створення та діяльність здійснювались незалежно від волі на-

селення Східної Галичини.

Перша більшовицька окупація в 1920 р. тривала недовго, але вона мала далекосяжні нас-

лідки. Вона показала велику прірву поміж більшовицькою голословною пропагандою і дійсні-

стю. Населення північно–східної Галичини із центром у Тернополі мало нагоду переконатися

яку свободу несли більшовики під гаслом визволення робітників і селян з–під панського ярма.