ПРОБЛЕМИ СТАТУСУ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА УКРАЇНИ

У відповідності до вимог Конституції України та стандартів Ради

Європи в Україні розроблено проект закону «Про внесення змін до Закону

України «Про прокуратуру». Законопроектом закону «Про прокуратуру»

передбачається порядок призначення, звільнення та відставки Генерального

прокурора, який цілком відповідає вимогам ст. 122 Конституції України.

Аналізуючи зміст визначених норм, варто визнати, що правовий статус

Генерального прокурора України, незважаючи на суттєві зміни в Конституції,

залишається нестабільним. За роки незалежності прокуратуру України

очолювали 9 генеральних прокурорів, із яких жоден не відпрацював

конституційний п’ятирічний термін. За цим показником Україна є лідером

серед держав СНД. Зміна генеральних прокурорів зазвичай тягнула за собою

невиправдані кадрові перестановки прокурорів обласної та районної ланок, що

негативно позначається на стані законності і правопорядку в державі,

підриває авторитет органів прокуратури, руйнує її кадрову систему. Внесені 8

грудня 2004 року зміни до Конституції (ст. 122), якими закріплено

призначення на посаду та звільнення Генерального прокурора Президентом

України за згодою Верховної Ради України, звісно ж, вплинули на діяльність

прокурорської системи. Водночас передбачені у Конституції України, а також

у проекті закону «Про прокуратуру» (ст. 17) положення про те, що «Верховна

Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України,

що має наслідки його відставки з посади» (ст. 122 Конституції і ст. 17 проекту

Закону України «Про прокуратуру») не можна визнати слушними. Ці норми

ставлять діяльність Генерального прокурора у пряму залежність від депутатського корпусу, окремих фракцій. Вже цього року під час формування

парламентської коаліції деякі політики заявляли про призначення

Генерального прокурора України від тієї чи іншої партії, блоку, що, звичайно,

негативно впливає на стан законності і суперечить основним положенням

Конституції України. Деякі політичні сили бажають мати на посаді

Генерального прокурора людину, яка представлятиме їхні інтереси. На

підтвердження цієї тези можна навести аналіз тексту Угоди про створення

коаліції демократичних сил у Верховній Раді України 5-го скликання від 22

червня 2006 року (газета «Голос України» від 24 червня 2006 року), де

передбачалась низка положень щодо органів прокуратури, у тому числі і

посади Генерального прокурора України як представника коаліції. На жаль, у

новому проекті змін до Закону України «Про прокуратуру» норма про право

Верховної Ради України висловити недовіру Генеральному прокуророві

України залишається. Незважаючи на те, що вказана норма аналогічна

вимогам ст. 122 Конституції України, необхідно визнати, що вони суперечать

принципу непорушності конституційного п’ятирічного терміну повноважень

Генерального прокурора.

Недовіра Верховної Ради Генеральному прокуророві викликає

сумніви, які не можуть бути підставою для відставки керівника державного

органу, зокрема і Генерального прокурора України. Аналіз законодавства, що

регламентує трудові відносини у нашій державі, свідчить, що питання

недовіри регламентується ст. 41 Кодексу закону про працю, де передбачається

недовіра тільки працівнику, який безпосередньо обслуговує грошові або

товарні цінності (п. 2 ст. 41). Аналізуючи в історичному аспекті норми про

недовіру, можна зазначити, що вперше така норма була введена Постановою

НКП СРСР № 339 від 6 листопада 1930 року, яка також регламентувала

трудові конфлікти, що виникали між наймачами і працівниками, котрі

обслуговують грошові і товарні цінності. Тому маємо переконливі підстави

стверджувати, що така норма не підходить до посади Генерального прокурора.

Більше того, порівнюючи підстави дострокового звільнення з

посади Генерального прокурора (ст. 16 Проекту) і підстави відставки

Генерального прокурора за ініціативою Верховної Ради України (ст. 17

проекту), ми не знаходимо ніяких розбіжностей, за винятком п. 6 ст. 17, де

передбачено, що «рішення загальних зборів трудового колективу або

більшості колегій прокуратур обласного рівня» можуть бути підставою для

недовіри. Подібну норму варто розглядати як новацію у трудовому праві,

оскільки законодавство України не передбачає надання таких прав трудовим

колективам. Зазначу, що навіть Закон СРСР від 17 червня 1983 року «Про

трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами,

установами й організаціями» таких повноважень трудових колективів не

передбачав.

Викладене дає змогу стверджувати, що відставка Генерального

прокурора України Верховною Радою на підставі недовіри не повинна

передбачатися у Конституції України і в Законі «Про прокуратуру». Подібну

норму маємо розцінювати, як встановлення однієї із форм політичної

відповідальності Генерального прокурора України, що суперечить його

правовому статусу, завданням і принципам організації та діяльності

прокуратури (ст.ст. 3, 4 проекту Закону).