ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА УМИРОТВОРЕННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСОМ УКРАЇНИ

Обвинувачення – одне з найдавніших і найбільш значущих

процесуальних явищ. Воно фактично сприяло виникненню кримінального

судочинства, яке своєю чергою покликане судити про ступінь винуватості

конкретної особи у забороненому, злочинному діянні. Кримінальне

судочинство розвивалося під час вирішення обвинувачення з боку одних

громадян стосовно інших, а потім – від держави.

Підтримання державного обвинувачення в суді є

першочерговою конституційною (ч. І ст. 121 Основного Закону)

функцією, покладеною на єдину систему прокуратури України. Проте

чинний закон (ст. 264, ст. 277 КПК) передбачає не лише правову

можливість прокурора змінити чи відмовитися від обвинувачення, а й те, що

він повинен, зобов’язаний відмовитися чи змінити обвинувачення, якщо

під час судового розгляду переконається, що дані судового слідства не

підтверджують висунутого обвинувачення. Підставою для відмови чи

зміни обвинувачення є переконання прокурора, що ґрунтуються на

недостатності доказів для обвинувачення особи у вчиненні злочину.

М. Д. Духовський писав, що прокурор може відмовитися від

обвинувачення тільки в тому разі, якщо докази, викладені в обвинувальному

акті, спростовані судовим слідством, і повинен проголосити мотиви такої

відмови. За твердженням М. О. Чельцова, законодавчий почин у цьому

питанні належить Норвегії. У статуті кримінального судочинства (1887 р.)

прокуророві Норвегії було надано право відмовлятися у судовому засіданні

від обвинувачення в усіх випадках, якщо він визнає недоцільність

застосування покарання. Відомий фахівець у галузі кримінального

судочинства М. М. Михеєнко писав, що внутрішнє переконання має бути

станом твердої впевненості у правильності своїх висновків, готовності

зафіксувати їх у процесуальних документах, прилюдно висловити

готовність відстоювати їх у відповідних (процесуальних та інших)

інстанціях, нести за них відповідальність. Це положення цілком

стосується і переконання про зміну прокурором обвинувачення в суді.

Закон (ч. 3 ст. 277 КПР) однозначно передбачає, що про зміну

обвинувачення прокурор виносить постанову, в якій формулює нове

обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор

оголошує постанову, вручає її копії підсудному, його захиснику, законному

представнику, потерпілому, позивачу і відповідачу та їх представникам.

Постанова про зміну чи відмову від обвинувачення долучається до

матеріалів кримінальної справи. На практиці мали місце випадки, коли

молоді малодосвідчені працівники прокуратури приймали необґрунтовані

рішення і виносили постанови про відмову від обвинувачення або змінювали

його, а законодавець не вжив заходів щодо надання повноважень

прокурору, який затвердив обвинувальний висновок, скасувати

постанову державного обвинувача. На наш погляд, у новому КПК повинна

бути норма про те, що в разі відмови державного обвинувача від

обвинувачення або при його зміні потрібно надати право прокурору, який

затвердив державне обвинувачення, скасувати постанову державного

обвинувача і надати право замінити державного обвинувача або особисто

взяти участь у розгляді кримінальної справи.

Згідно зі ст. 166 проекту КПК України, підготовленого народними

депутатами В. Р. Мойсиком, О. М. Бандуркою та іншими, в залежності від

характеру та тяжкості скоєного злочину обвинувачення поділяються на такі

види:

– приватне (ст. 125, ч. І ст. 126, ч. І. ст. 129, ст. 168, ст. 176, ст. 336 КК

України);

– приватно-публічне (ст.ст. 130–133, ч. 2; т. 136, ч. І ст. 139, ч. І

ст. 152, ч. І ст.153, ст. 154, ст. 157, ст. 162, ст. 164, ст. 171, ст. 177, ч. І

ст. 189, ч. І ст. 190, ст. 192, ст. 197, ст. 225, ч. 2 ст. 303 КК України);

– решта злочинів є кримінальними справами публічного характеру.

Як видно, автори проекту розширили коло злочинів приватного

характеру. На нашу думку, до кримінальних справ приватного характеру

потрібно віднести всі злочини, які, згідно зі ст. 12 Кримінального кодексу

України, належать до злочинів невеликої тяжкості (таких у Кримінальному

кодексі 12), де санкція передбачає покарання у виді позбавлення волі на

строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання, оскільки

кримінальні справи приватно-публічного обвинувачення порушуються за

скаргою потерпілого, але закриттю у зв’язку з примиренням сторін не

підлягають.

З огляду на те що раніше примирення винного з потерпілим було

можливим лише у справах приватного обвинувачення, розширення

кола кримінальних справ приватного обвинувачення буде великим

кроком уперед у запровадженні диспозитивності в кримінальному праві і

процесі України. При цьому потрібно знати, що світ давно зрозумів, що не є

покаранням, а умиротворенням досягається стабільність у суспільстві, тому

дедалі більшої розповсюдженості набуває застосування процедур примирення

винного з потерпілим, і не тільки у справах невеликої тяжкості. Доречно

тут сказати, що і Російська Федерація під впливом названих світових

процесів передбачила можливість примирення винного з потерпілим у

кримінальних справах про злочини, за які встановлено покарання до п’яти

років позбавлення волі.

На нашу думку, принцип умиротворення необхідно застосовувати на

всіх стадіях кримінального переслідування, починаючи зі стадії порушення

кримінальної справи, оскільки це значно розвантажить органи досудового

слідства, прокуратуру в розслідуванні, а суд – у розгляді кримінальних справ

невеликої тяжкості і дасть змогу більш уважно, прискіпливо, повно та

всебічно провадити досудове та судове слідство щодо інших видів злочинів.