ПРОКУРАТУРА В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Упродовж усієї історії світової цивілізації безпека була однією з

найголовніших цілей та невід’ємною складовою діяльності людей,

соціальних груп, країн і суспільства. Турбота про безпеку властива кожному

елементу соціальної структури: від конкретного індивіда до гранично

широкого об’єднання людей.

З набуттям Україною незалежності і зі зміцненням її суверенітету

виникла необхідність вирішення комплексу теоретичних і практичних

проблем у сфері національної безпеки. Однією з таких проблем є

нормативно-правове регулювання побудови та функціонування системи її

забезпечення.

Для дослідження цієї проблеми найвиправданішим у методологічному

сенсі вважається системно-структурний підхід. Він дає змогу досліджувати

систему національної безпеки крізь призму цілісної сукупності складових

компонентів, що відображають порядок та умови протидії загрозам і

небезпекам, способи зовнішнього впливу та фіксації її результатів тощо. За

цією методологією виокремлюють такі складові, як суб’єкти й об’єкти,

функції, засоби, форми та методи забезпечення.

Закон України «Про основи національної безпеки України»,

визначаючи основні структурні елементи цієї системи, в тому числі й

суб’єктів забезпечення національної безпеки, на окремий щабель ставить

прокуратуру України (п. 6 ст. 4).

На перший погляд складається враження, що віднесення прокуратури

до системи органів національної безпеки не відповідає її основному

призначенню, а проблематика, яка супроводжує функцію безпекоутворення,

залишається поза межами функціональних напрямів цього державного органу, визначених Конституцією України. Однак, проаналізувавши

організаційні та нормативно-правові підстави діяльності органів

прокуратури, можна дійти інших висновків.

Основним моментом обґрунтування місця прокурорської діяльності у

забезпеченні національної безпеки має стати об’єктний склад останньої. До

того ж ці об’єкти повинні розглядатися і як самостійні інституції, і у

взаємозв’язку і взаємозалежності. Викладене дає можливість створити

стратифікаційну модель національної безпеки: людина – суспільство –

держава. Змістом феноменів «людина і громадянин» є конституційні права і

свободи, «суспільство» – його моральні, етичні, культурні, історичні,

інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і природне середовище,

природні ресурси; «держава» – її конституційний лад, суверенітет,

територіальна цілісність і недоторканність. Чільне місце в цій моделі посідає

людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, які

визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції

України).

Концептуальна ідея мого дослідження ґрунтується на міжнародно-

правовій нормі щодо права особи на безпеку, яка є відлунням дедалі

зростаючої ролі людини у загальноцивілізованих процесах. Державі

відводиться суттєва роль серед суб’єктів системи забезпечення національної

безпеки, і держава є її організатором. Водночас право вважається головним

регулятором відносин у цій сфері.

Захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина,

суспільства і держави, при якій забезпечується стабільне виявлення,

попередження та нейтралізація реальних і потенційних загроз національним

інтересам створює зміст національної безпеки. Інакше кажучи, захист

інтересів об’єктів національної безпеки від загроз і небезпек переслідує мету

забезпечити поступальний розвиток суспільства, держави та їх основних

інститутів. У свою чергу, зміст і спрямованість цієї діяльності визначаються

правами та свободами людини й громадянина і їх гарантіями, оскільки затвердження та забезпечення прав і свобод громадянина становить головний

обов’язок держави.

Усе це існує як певна визначеність, являючи собою, з одного боку,

стабільну систему взаємопов’язаних складових, а з другого – обов’язковий

елемент системи більш загального порядку. Розглядаючи місце та роль

прокуратури в системі органів забезпечення національної безпеки, йдеться

здебільшого про ті складові, відокремлення і взаємозв’язок яких дає змогу

кристалізувати специфічні особливості кожного системоутворюючого

елемента. Водночас специфіка цих елементів, як і самі пошукові елементи, не

можуть ані виникнути, ані існувати поза системою більш загального порядку,

якими в іншому випадку є суспільство та держава. Це свідчить про те, що

такі феномени, як суб’єкти системи національної безпеки, практично завжди

виникають і формуються одночасно та являють собою лише різні форми

репрезентації одного й того ж процесу з виявлення, попередження і

нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України.

Обґрунтовуючи цю тезу, варто зазначити, що у філософській науці

співвідношення між елементами системи характеризується взаємодією, що

допускає одночасність їх існування. В протилежному випадку власне

система розпалась би на окремі атомарні (модульні) процеси та явища. Тому

головними формами зв’язку і взаємозалежності елементів системи є

співіснування й казуальний зв’язок. Інакше кажучи, діяльність прокуратури, і

передусім у темпоральному аспекті, повинна збігатися з діяльністю інших

органів системи забезпечення національної безпеки. А відводити в цій

системі роль прокуратурі необхідно, враховуючи генетичний зв’язок між

окремими видами та формами її діяльності, тобто з урахуванням діалектично

пов’язаних інституціональних і функціональних ознак. При цьому функції

розподіляються з урахуванням типології загроз національній безпеці і

національним інтересам: у зовнішньополітичній сфері, в сфері державної

безпеки, у внутрішньополітичній, екологічній, інформаційній, соціальній і

гуманітарній сферах.

Розглядаючи функціональні ознаки суб’єктів системи забезпечення

складу національної безпеки, необхідно акцентувати увагу на:

– принциповій єдності всіх процесів людської діяльності, поділ

якої на сфери та галузі має дещо умовний характер, оскільки в

центрі усіх видів і рівнів безпеки перебуває людина, отож

насамперед страждає вона від будь-яких надзвичайних ситуацій –

військових, соціально-політичних, економічних, екологічних тощо;

– приматі права безпеки громадянина та людини, закріпленого у

Конституції і законах держави, створених суспільством та його інститутами

й підтримуваних ними нормах і правилах, які регулюють поведінку, права й

обов’язки суб’єктів права (фізичних або юридичних осіб). В цьому сенсі

закон визначається як загальнообов’язкова форма рівності, свободи і

справедливості та поширює свою дію на всі сфери безпекозабезпечення.

Поява такої наукової категорії, як «правова безпека», лише підтверджує

такий висновок;

– сутності феномену прокуратури, що полягає в діяльності

спеціально уповноваженого державою органу, яка здійснюється від

імені держави щодо перевірки дотримання Конституції і законів

України, вжиття заходів і усунень порушень закону, притягнення у

встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які ці

порушення допустили.

Враховуючи інтегруючу роль права в процесі регулювання відносин

забезпечення національної безпеки, зазначимо, що прокуратура посідає

окреме, самостійне й водночас системооб’єднуюче місце. Як державний

орган вона не протистоїть людині та суспільству, а навпаки, сприяє реалізації

їхнього права на безпеку з використанням власних визначених законом, і

тільки їй притаманних повноважень та правових засобів (нагляд,

представництво, медіація).

Запропонована модель дає можливість у теоретичному і практичному

аспектах чітко розмежувати правовідносини у сфері забезпечення безпеки та

їх учасників. Як відомо, особливості тих чи інших правовідносин певною мірою залежать від характеру та правових зв’язків між суб’єктами цих

відносин, їхньої усталеності, правової визначеності й усвідомлення їх

правосуб’єктними особами.

Виникнення та розвиток загроз, що утворюють небезпеку життєво

важливим інтересам, кореспондуються з обов’язком суб’єктів системи

забезпечення безпеки щодо захисту цих інтересів. У даному контексті цілком

обґрунтовано можна казати про трансформацію функції прокурорського

нагляду за додержанням і застосуванням законів у функцію захисту прав і

свобод людини та громадянина, суспільних і державних інтересів.