ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ СТАТУСУ ПРОКУРОРІВ УКРАЇНИ

Реформування прокуратури є складовою формування України як

правової держави європейського типу, оскільки вона являє собою один із

ключових інструментів держави, за допомогою якого здійснюється

захист найвищої цінності нації – життя людей, їх прав і свобод. Отож

вона повинна відповідати найвищим зразкам демократії.

Упродовж двох днів відбувається ділова та конструктивна

розмова щодо шляхів реформування прокурорської системи в Україні.

Приємно спостерігати й усвідомлювати, що в результаті копіткої праці

все-таки відбувається зближення точок зору, різних підходів до

визначення подальшої долі прокуратури, її місця і ролі в системі органів

державної влади.

Як зазначав Генеральний прокурор України О. І. Медведько, з

метою закріплення конституційного статусу прокуратури України

відповідно до міжнародних принципів і стандартів щодо її ролі та місця

у демократичному суспільстві, зважаючи на історичні традиції, реальний

стан державного та суспільного розвитку нашої держави, Генеральна

прокуратура України за власною ініціативою розробила проект Закону

України «Про внесення змін до Конституції України».

Вважаємо правильним, що самі ми, практики, яким не байдужа

доля прокуратури, взялися за проблеми її реформування, залучили до

цього науковців і міжнародних експертів.

На наш погляд, запропонована редакція конституційних норм –

досить вдала. Суттєвим у цьому законопроекті є віднесення прокуратури

до судової гілки влади.

Не можемо погодитись з тими авторами, які вважають, що у

світовій практиці функціонування інститутів держави послідовного

чіткого розподілення законодавчої, виконавчої та судової гілок влади

не існує, прокуратуру слід залишити як є – самостійним органом. Інші у

цьому контексті вважають, що прокуратура, буцімто, не вписується у

систему розподілу влади і певною мірою, залишається «всеохоплюючим»

органом.

Народний депутат України Володимир Мойсик минулого року на

засіданні Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого

забезпечення правоохоронної діяльності та на сторінках періодичних

видань неодноразово зазначав про необхідність «підпорядкування органів

прокуратури законодавчій гілці влади». Водночас, як вбачається, депутат

не навів вагомих аргументів, які свідчили б про прийнятність такої

позиції. Крім того, як свідчить досвід інших країн (а прокуратура у

складі законодавчої влади знаходиться, зокрема, у Венесуелі, Колумбії,

Китаї), це не найкращим чином впливає на утвердження верховенства права

та дотримання прав громадян.

Найоптимальнішим все-таки видається варіант, обраний авторами

нашого законопроекту, за яким прокуратура становить частину єдиної,

незалежної системи органів судової влади.

Тільки я б записав назву відповідного розділу Конституції таким

чином: «Судова система. Прокуратура». Саме так це зроблено у Конституції

Росії.

Тепер щодо функцій. Визначаючи функціональне направлення

прокуратури, слід виходити з соціально-економічного, правового

становища держави, реального стану додержання прав громадян і

цілковитої очевидності необхідності збереження правозахисної

направленості прокуратури. Форма для цього, на наш погляд, вибрана

вдало. Як ми розуміємо, з цим погодились уже й шановні експерти.

З-поміж пріоритетних функцій прокуратури буде представництво

публічних і приватних інтересів у суді. Необхідно лише в законі чітко визначити коло осіб, інтереси яких буде захищати прокурор в суді;

оптимізувати механізми реалізації цієї функції; передбачити досудові

повноваження та повноваження, які прокурор реалізує безпосередньо в суді.

Таким чином, правозахисна діяльність прокурора трансформується у

представницьку діяльність у суді. І ця діяльність чітко регламентована

процедурним законодавством, де прокурор виступає стороною в суді. Тобто

така правозахисна діяльність не носить всеохоплюючого характеру, не

домінує ні над жодною гілкою влади.

Варто погодитись з уже сприйнятою на сьогодні і в нашому

суспільстві точкою зору про необхідність виключення досудового слідства з

компетенції прокуратури. Це дасть змогу забезпечити рівноцінний нагляд

за досудовим слідством, яке здійснюється іншими правоохоронними

органами незалежно від категорії справ.

Однак доречно не позбавляти прокуратуру повноважень з

розгляду окремих категорій кримінальних справ.

За наявності слабкого та неякісного корпоративного відомчого

контролю на досудовому слідстві актуальним є збереження за прокуратурою

функції нагляду за законністю досудового слідства та дізнання.

Не можна забувати, що ця діяльність прокурора є важливою

гарантією забезпечення прав особи, яка залучена до сфери кримінального

переслідування.

Функція підтримання державного обвинувачення – головна в

діяльності прокуратури. Актуальними, потребуючими свого найскорішого

вирішення, є тут такі проблеми:

1) кадрового забезпечення даної функції: сьогоденний

кадровий потенціал не в змозі на високому рівні забезпечити підтримання

державного обвинувачення. Ні кількісно, ні якісно прокуратура не

забезпечує оптимального рівня обвинувачення;

2) методологічного забезпечення: поряд з напрацюванням

відповідних методичних програм необхідно поставити на високий рівень і

професіональну підготовку спеціалістів;

3) відділення прокурора, який здійснює нагляд за досудовим

слідством і затверджує обвинувальний висновок від функції підтримання

державного обвинувачення. Мусимо, напевно, погодитись, що прокурор,

який наглядає за законністю слідства вже в силу цієї обставини

(корпоративної) не є достатньо об’єктивним у суді при підтриманні

обвинувачення, а іноді тенденційний і схильний до обвинувального ухилу.

Корпоративність у цьому випадку розповсюджується і на інших

оперативних працівників прокуратури.

Окрім місця, ролі, функцій вкрай болючим для прокуратури України

є забезпечення гарантії незалежності. Захист прокурорських працівників,

починаючи з Генерального прокурора України, від політичного та будь-

якого іншого незаконного впливу, переслідувань працівників за

наполегливість і принциповість у відстоюванні закону залишається

нагальним. Давайте згадаємо, куди була втягнута прокуратура у період

Президентської передвиборної кампанії 2004 року. Сотні прокурорів і

слідчих постраждали від свавілля.

Скажіть, будь ласка, а чого ми мовчимо і не думаємо над тим, як не

повторити більше тих узгоджень кандидатів на посади прокурорів з

Адміністрацією Президента, які мали місце у 2002–2003 роках, передбачені,

до речі, таємним Указом Гаранта Конституції, внаслідок чого сотні

прокурорів пройшли через принизливу процедуру узгоджень.

Була надія, що зі зміною влади все радикально зміниться. Але не так-

то було. Нова влада не відмовилась від впливу на прокуратуру через

втручання у розстановку кадрів. Часом досить грубо та безцеремонно, під

виглядом революційної доцільності.

Не можу не сказати сьогодні, що таких фактів кадрового тиску

та втручання у кадрову політику, особливо у першому півріччі 2005 року,

було немало і, на жаль, нам, у тому числі Генеральному прокурору, не

завжди вдавалося цьому протистояти. У червні вже поточного року

керівники Секретаріату Президента знову спрямували до прокуратури

листа з вимогою узгоджувати керівні кадри. А як розцінити розпорядження

 про необхідність позачергової атестації кадрів? Восени 2005 року ми змушені

були організовувати атестацію сотень керівників.

Отже, на жаль, старі стереотипи та підходи щодо прокуратури

дотепер кардинально не змінилися. Чого хоч ми було і є на місцях –

вказівки та доручення, включення прокурорів у склад робочих груп, інші

приклади намагань поставити прокурорів у залежність від виконавчої влади.

Тому зараз, у період реформування судово-правової системи,

законодавчо треба зробити все як Генеральному прокурору, так і

прокурорам на місцях, щоб максимально передбачити всі можливі заходи

щодо забезпечення гарантій.

Говорячи далі про гарантії незалежності прокурорів, хочеться ще

раз привернути увагу до публікацій у відомчому журналі заступника

Генерального прокурора України О. І. Шинальського. Він виступив

учора на нашій конференції, проте, напевно, за браком часу зупинився не

на всіх аспектах своїх роздумів. Досить радикальні у нього підходи до питань

штатно-структурних та інших взаємовідносин між прокурорами різних ланок.

На наш погляд, проблема незалежності прокурора з внутрішньої точки зору,

насправді існує, і саме зараз її потрібно також розглядати і намагатись

законодавчо врегульовувати. До речі, в останньому номері відомчого журналу з

цих же проблем співвідношення управлінських і процесуальних відносин у

діяльності прокуратури є, на нашу думку, досить слушна публікація професора

В. В. Долежана.

Що стосується структури, то її затвердження слід передати

Президенту. Це також одна зі складових гарантій незалежності прокурора.