КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СТАТУСУ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

1. Місце прокуратури в системі органів державної влади та її

визначальні функції можна розглядати лише в контексті конституційних

установлень щодо влади і обумовлених у законодавчому порядку механізмів

стримувань та противаг в державному управлінні.

2. Влада у загальному вигляді є можливість і здатність справляти

вирішальний вплив на діяльність і поведінку людей за допомогою волі,

авторитету, правових норм, примусу. Політична влада в державі принципово

належить народу і повинна бути єдиною та неподільною. Лише народ,

здійснюючи належну йому владу, визначає, як, яким чином забезпечити

реалізацію свого національного, народного та державного суверенітету.

Водночас багатоплановість і динамізм влади вимагають передачі

владних повноважень представницьким органам і особам, щоб шляхом

створення механізму чіткого розмежування повноважень, нормативізації

взаємних стримувань і співробітництва унеможливити узурпацію влади. Тому

визначений в ст. 6 Конституції принцип поділу влади на законодавчу,

виконавчу та судову є недостатньо виваженим і являє собою перенесену без

серйозного аналізу на сучасний ґрунт кон’юнктурну теоретичну побудову Дж.

Локка та Ш. Монтеск’є, спрямовану свого часу проти абсолютної влади

монархічної аристократії.

3. Очевидно, що в умовах сучасного демократичного суспільства цей

принцип у наведеному його формулюванні є хибним, адже, по-перше, влада

ніяким чином не може бути поділена без знищення ідеї повновладдя народу, а

по-друге, він, обмежуючи владу лише трьома напрямами діяльності,

формально позбавляє владних повноважень осіб і органи, які, не вписуючись у

рамки ст. 6 Конституції, на підставі тієї ж Конституції, всупереч принципу поділу влади, фактично здійснюють досить істотні владні функції. До таких

установ належить і прокуратура України, яку зараз намагаються без достатніх

наукових підстав «втиснути» в прокрустове ложе якої-небудь з гілок влади.

Тут справді потрібно щось зробити, бо інакше владні повноваження

прокуратури слід визнати нелегітимними.

4. Вирішуючи це питання, потрібно реформувати не наслідки, а

причину, і визначити на конституційному рівні, що неподільна влада народу в

її реалізації вимагає функціонального розмежування, причому набагато

ширшого і більш обґрунтованого, ніж в редакції ст. 6 Конституції. До функцій

влади потрібно віднести установчу, законодавчу, судову, виконавчу,

контрольну, інформаційну, організаційно-господарську, виховну та деякі інші.

Багато хто з науковців України намагалися вирішити парадоксальну

ситуацію, в яку потрапила прокуратура волею творців Конституції. Цілком

обґрунтовано О. М. Бандурка, В. В. Долежан, А. М. Колодій, В. В.

Копейчиков, М. В. Косюта, І. І. Крилова, С. Л. Лисенков, О. Р. Михайленко,

Ю. Є. Полянський, М. В. Руденко, Г. П. Середа, В. В. Сухонос, В. Я. Тацій, П.

В. Шумський та інші за різних умов і в різний час висловлювались щодо

прокуратури як унікальної державної інституції, що має самостійну

контрольно-наглядову функцію і не належить за існуючим конституційним

законодавством до жодної з гілок влади. З цією думкою варто погодитись, але

статус прокуратури повинен бути закріплений на конституційному рівні як

централізованого самостійного державного органу, що виконує функції влади:

контрольну (основна), законодавчу (законодавча ініціатива, подання щодо

квотування законів) та судову (обвинувачення, представництво в судочинстві).

5. Статус прокуратури як одного з органів державної влади в

концептуальному вимірі повинен знайти чітке визначення щодо її участі в

кримінальному судочинстві, де вирішуються найбільш гострі соціальні

протиріччя, які підлягають правовому регулюванню. Йдеться про необхідність

неспростовного і однозначного вирішення питання про право (і обов’язок) на

порушення кримінальних справ і межі підтримання державного обвинувачення на всіх етапах судочинства, які повинні бути виключною

компетенцією прокуратури.

6. Кримінальний процес за своєю сутністю є процесом обвинувальним і

починається з порушення кримінальної справи проти конкретного чи

гіпотетичного суб’єкта на підставі наявності ознак злочину. Без акту

порушення справи не може бути розслідування, а далі – судового розгляду.

Таким чином, цей акт є офіційним початком здійснення обвинувальної функції

судочинства, яку від імені держави може виконувати лише прокурор.

Водночас, за чинним КПК, порушувати кримінальні справи, крім прокурора,

можуть іще слідчі чотирьох відомств та десять органів дізнання, які, виходить,

розпочинають обвинувальну функцію процесу. На перший погляд, все

привабливо, бо начебто спрямовано на ефективну боротьбу зі злочинністю.

Проте насправді така маса не завжди кваліфікованих обвинувачів –

непривабливе породження тоталітаризму, який офіційно заохочує

неприпустиме в демократичному суспільстві погано контрольоване

різнокаліберне кримінальне переслідування.

Така ситуація створює великі випробування для принципу

об’єктивності, адже особа, яка порушила кримінальну справу і сама її

розслідує, дуже рідко під тиском своїх амбіцій і принизливих критеріїв оцінки

якості слідчої роботи здатна визнати свою помилку і закрити справу. Тому

цілком зрозуміло, чому наша практика рясніє випадками масових порушень

кримінальних справ прокурорами, слідчими, органами дізнання, за результати

завершення яких практично ніхто не відповідає. Водночас теорія права, логіка

судочинства та світова практика вимагають, щоб в демократичній державі

порушувати кримінальні справи за сигналами, поданнями, матеріалами тощо

міг тільки один представник влади – прокурор. Саме він за наявності для цього

підстав порушує кримінальну справу, доручає її розслідування відповідному

слідчому, наглядає за законністю її розслідування, складає обвинувальний

висновок, підтримує обвинувачення в суді, непохитно стоячи на сторожі

справедливості і охорони прав людини.

7. Виходячи з загальновизнаного постулату про обвинувальний

характер нашого кримінального процесу і погоджуючись з цілком логічним

висновком, що обвинувачення починається з моменту порушення

кримінальної справи прокурором, який зразу ж в контексті вчення про

процесуальні функції ex officio стає обвинувачем, можна констатувати

наявність безперервної функції обвинувачення від порушення кримінальної

справи до обвинувального вироку суду, яка з необхідністю детермінує появу

зразу ж функції захисту (функція обвинувачення може зникнути за певних

умов у разі відмови прокурора від обвинувачення або постановлення судом

виправдувального вироку). Проте в Конституції України серед повноважень

прокуратури називається підтримання обвинувачення в суді (ст. 121) і жодного

слова не говориться про інші стадії процесу. Складається парадоксальна

ситуація, коли йде обвинувальний процес, який іноді триває до судового

розгляду роками, а обвинувача немає! Між іншим, якщо немає обвинувача, то

не повинно бути й захисника, участь якого у досудовому слідстві передбачена

законом, а у певних випадках є навіть обов’язковою.

Цю законодавчу недосконалість намагаються врятувати теоретично не

обґрунтованими законодавчими похибками, відводячи на досудовому слідстві

роль обвинувача слідчому і відносячи його до сторони обвинувачення,

недивлячись на те, що за законом слідчий, як і суддя, зобов’язаний рівною

мірою сприяти і обвинуваченню, і захисту в досягненні істини. Крім того,

побутує думка, що закріплений в Конституції та КПК принцип змагальності

діє лише в суді, в той час як змагальність є принципом кримінального процесу,

а не лише судового розгляду, і тому вона означає протиборство

обвинувального і захисного начал процесу, яке починається зразу ж після

порушення кримінальної справи. Тільки таке розуміння і законодавче

закріплення обвинувачення і змагальності може сприяти справжньому захисту

прав і свобод людини, де значення прокурорського нагляду важко

переоцінити.