ЕФЕКТИВНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ ЯК ОДНА З ГАРАНТІЙ ЇХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Одним із принципів прокурорської діяльності є незалежність

прокуратури від інших державних органів та посадових осіб, від інших

суб’єктів права.

Однак не може прокурорський працівник бути незалежним, якщо його

життю, здоров’ю, житлу чи майну загрожує небезпека. Не менш небезпечною

для прокурорського працівника є ситуація, коли через його діяльність

створюється загроза життю, здоров’ю, житлу чи майну членів його сім’ї або

близьких родичів.

Заходи щодо забезпечення безпеки цих осіб на сьогодні

передбачаються п’ятьма нормативними актами законодавчого рівня

(Конституція України, Закони України «Про прокуратуру», «Про державний

захист працівників суду і правоохоронних органів» і «Про забезпечення

безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному процесі» «Про державну

охорону вищих органів державної влади та посадових осіб», КПК України) та

підзаконними актами Кабінету Міністрів України, Генеральної прокуратури

України, Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України.

Норми про забезпечення безпеки прокурорських працівників

базуються на статтях 27–33 та статті 41 Конституції України, що закріплюють

права і свободи для кожної людини. Крім того, стаття 122 Конституції

визначає виключний перелік випадків, коли на прокуратуру з боку інших

державних органів може чинитися тиск – це звільнення з посади за згодою

Верховної Ради України Президентом України Генерального прокурора

України та висловлення йому Верховною Радою України недовіри.

У Законі України «Про прокуратуру» закріплюється незалежний її

статус і визнаються протиправними дії щодо не передбаченого законом впливу

на прокурорського працівника.

Стаття 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і

правоохоронних органів» відводить прокуратурі перше місце серед

правоохоронних органів.

Якщо ж дії щодо протиправного впливу на працівника прокуратури

містять у собі склад злочину, то такий працівник, будучи потерпілим, підлягає

захисту також і на підставі Закону України «Про забезпечення безпеки осіб,

які беруть участь у кримінальному судочинстві» та відповідних норм КК

України. Аналогічним правилом керуються і в разі, коли працівник

прокуратури є іншим суб’єктом судочинства (свідок, законний представник

потерпілого, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений,

виправданий, їх законні представники, цивільний позивач, цивільний

відповідач) або був очевидцем злочину чи в інший спосіб сприяв його

виявленню, розкриттю, розслідуванню чи припиненню.

Якщо ж працівник прокуратури обіймає посаду Генерального

прокурора України, то його безпека, крім того, забезпечується на підставі

Закону України «Про державну охорону вищих органів державної влади та

посадових осіб».

Кримінальний кодекс України містить норми, що передбачають

відповідальність за незаконний вплив на прокурорсько-слідчих працівників.

Також Кодексом передбачена відповідальність і самих правоохоронців за

невжиття або несвоєчасне вжиття необхідних заходів безпеки щодо осіб, які їх

потребують.

Окремі норми зазначених вище законів конкурують між собою і

створюють певні колізії та навіть курйози. Так, коли є спроби здійснення

незаконного впливу на прокурорського працівника через інших осіб, в

зазначених вище законах інколи йдеться про членів сімей, а інколи – про

членів сімей та близьких родичів. Причому до останніх відносять дружину

(чоловіка), хоча, відповідно до сімейного законодавства України, шлюб між

близькими родичами заборонений. Вбачається за доцільне уніфікувати

термінологію та закріплювати право на забезпечення безпеки не лише членів

сімей, до яких можуть належати навіть і не родичі, а й інші особи, що разом проживають та ведуть спільне господарство чи перебувають на утриманні, але

і близьких родичів, котрі не належать до членів сімей, але зазвичай, якщо це

дорослі люди, проживають окремо. До членів сімей у будь-якому випадку

потрібно зараховувати відповідно дружину або чоловіка, які навіть якщо і не

проживають разом чи не ведуть спільне господарство, але перебувають у

зареєстрованому шлюбі, котрий не припинено, не розірвано і не визнано

недійсним.

До числа близьких родичів у цих правовідносинах мають належати:

– батько, мати, в тому числі й усиновлювачі;

– діти, в тому числі й усиновлені;

– рідні брати і сестри, в тому числі й рідні тільки по матері або по

батькові;

– дід та баба, в тому числі й усиновлювачі батьків чи батьки

усиновлювачів;

– онуки, в тому числі діти усиновлених чи усиновлені дітьми.

Щодо двоюрідних братів чи сестер, дядьків, тіток та племінників, то їх

до цього переліку не варто включати, якщо вони не є членами сімей

прокурорських працівників, на діяльність яких через них чиниться вплив. У

разі наявності таких загроз їхньому життю, житлу, здоров’ю чи майну їхні дії

потрібно кваліфікувати за відповідними нормами матеріального права

(цивільного, адміністративного чи кримінального).

Крім членів сімей та близьких родичів варто окремо зазначати чоловіка

чи дружину працівника правоохоронного органу (в тому числі і прокуратури)

як таких, що також мають право у певних випадках на забезпечення безпеки.

Окремої уваги потребують і об’єкти захисту. Законодавець уніфіковано

визначив лише чотири з них як такі, що підлягають захисту. Однак вбачається

за доцільне доповнити цей перелік таким об’єктом, як свобода пересування.

Інколи такі цінності, як життя чи здоров’я, навіть менш цінуються людиною у

порівнянні зі свободою. Не кажучи вже про житло чи майно. Адже що може

бути цінніше за свободу? Лише честь та гідність. Але два останніх об’єкти не

можна захистити засобами і заходами безпеки, і тому для них передбачені приватноправові підстави і процедури захисту. А от свобода пересування

цілком могла б захищатися засобами і заходами безпеки.

Проблемним вбачається питання забезпечення безпеки прокурорських

працівників, які припинили роботу в органах прокуратури, в тому числі у

зв’язку із виходом на пенсію (у відставку). Адже потенційні загрози щодо цих

осіб найчастіше пов’язані саме з їхньою роботою в органах прокуратури:

участь у розслідуванні кримінальних справ, підтриманні державного

обвинувачення в суді, у реалізації інших функцій прокуратури, що

здійснюються на вістрі суспільного конфлікту. Суб’єктами, які з метою

помсти намагаються здійснити такий вплив, можуть бути як особи, які

звільнилися з місць позбавлення волі, так і інші особи, незадоволені певними

законними діями чи рішеннями прокурорських працівників під час

перебування їх на своїх посадах.

Рішення щодо забезпечення безпеки таких осіб має прийматися і

виконуватися не лише з тією ж оперативністю, що і аналогічні рішення щодо

діючих працівників прокуратури, але і в тому ж порядку. Так, стосовно

прокурорського працівника, який припинив свою роботу в органах

прокуратури, має прийматися рішення або прокурором районного рівня

прокуратури, де працював колишній працівник, або прокурором району за

місцем його нового проживання, або за місцем його тимчасового перебування.

Виконання цих рішень має здійснюватися органами міліції чи у визначених

законом випадках органами безпеки у звичайному порядку.

На варто також забувати про психологічну складову правовідносин

щодо забезпечення безпеки. Під час перебування на посаді в органах

прокуратури службова особа цього правоохоронного органу повинна мати

бездоганну репутацію, мати високий рівень фахової підготовки, поводитись у

всіх ситуаціях гідно, керуватися у своїй діяльності виключно законом, не

вступати у якісь незаконні оборудки, не фальсифікувати докази, не викликати

сумніву щодо її об’єктивності, і врешті-решт мати совість та почуття

справедливості.

Щодо працівника, який відповідає наведеним вище критеріям, у осіб,

проти яких він приймав законні рішення чи вчиняв законні дії, буде менше

мотивів щодо вчинення незаконного впливу. Звісно, така поведінка – не

панацея від загроз незаконного впливу, але потенційно на психологічному

рівні мотиви до незаконного впливу знижує. І навпаки, негідник, що

випадково може потрапити на службу в прокуратуру, значно більше ризикує

потрапити під вплив загрози небезпеки життю, житлу, здоров’ю чи майну.

Якщо його дії чи рішення суперечать закону – то вони провокують такий

вплив, оскільки суб’єкти права – фізичні особи, усвідомлюючи незаконність

таких дій чи рішень, не стримують себе законодавчою забороною незаконного

впливу, а через відчай керуються іншим, не менш сильним природним

психологічним мотивом – мотивом помсти, вчиняючи незаконні дії щодо

впливу у відповідь на незаконні дії чи рішення правоохоронця. Тому якісний

підбір, виховання кадрів органів прокуратури, виявлення та викриття

незаконних дій її працівників та притягнення їх до юридичної

відповідальності, підтримання належного рівня професійної підготовки (в

тому числі і щодо порядку прийняття рішень про забезпечення безпеки), інші

види роботи з кадрами – це запорука зменшення потенційних загроз життю,

здоров’ю, житлу та майну працівників прокуратури, членів їхніх сімей чи

близьких родичів.

Пригадується народна оповідка про те, що батько, посилаючи сина по

воду, наперед його ремінцем побив, щоб той не розбив посудину, у яку має

набрати води, оскільки, якщо той її розіб’є, то тоді вже не буде сенсу його

бити.

Аналогічна ситуація і щодо питань безпеки прокурорських

працівників. Тут варто виходити з того, що якщо вже виникла загроза

небезпеки, і до того ж, якщо про неї стало відомо, то заходи безпеки може

бути уже пізно застосовувати. Пригадаймо, скільки за таких ситуацій загинуло

працівників прокуратури, наприклад, прокурор м. Біла Церква Корнєв.

Логічно, що тут більш доцільно було б під час реалізації конституційних

функцій прокуратури здійснювати прогноз виникнення потенційних загроз

щодо незаконного впливу на прокурорських працівників, членів їхніх сімей чи

близьких родичів, і застосовувати до цих осіб заходи безпеки превентивно, до

виникнення загроз небезпеки. Чому б, скажімо, слідчому чи державному

обвинувачеві, який має брати участь у провадженні резонансної кримінальної

справи, заздалегідь не засекретити його прізвище, інші анкетні дані тощо. Це

унеможливило б можливий незаконний вплив на нього як безпосередньо, так і

через його близьких родичів. Рішення про це міг би приймати відповідний

прокурор вищого рівня, і провадження щодо прийняття такого рішення мало б

бути таємним.

Важливо також, щоб заходи безпеки, які застосовуються до суб’єктів

кримінально-процесуальної діяльності, не обмежувалися часом провадження у

справі, а вживалися до моменту усунення загрози.

І насамкінець, якщо працівник прокуратури є одночасно свідком чи

учасником кримінально-процесуальної діяльності, підпадає під захист

декількох законів, то до нього має застосовуватися весь спектр заходів

безпеки, що передбачений в обох чи декількох законах, а не лише в одному з

них.

Реалізація наведених пропозицій, а також вивчення міжнародного

досвіду в цій сфері сприятиме підвищенню ефективності державного

забезпечення безпеки працівників прокуратури та укріпленню незалежності та

авторитету прокуратури в цілому.