РОЛЬ ПРОКУ РАТУРИ У ЗАСТОСУ ВАННІ ВІДНОВНИХ ПРОЦЕДУР У КРИМІ НАЛЬ НОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇ НИ

Серед завдань забезпечення додержання і правильного застосування

законів в Україні, покладених на прокуратуру України статтею 121

Конституції України та статтею 1 Закону України «Про прокуратуру», на

першому місці не випадково забезпечення законності у кримінальному

судочинстві, адже саме тут порушення завдають найбільшої шкоди правам і

законним інтересам громадян. Водночас саме діяльність прокурора є

вирішальною в охороні прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у

досудовому слідстві. Виконання покладених на прокурора завдань

ускладнюється недосконалістю кримінально-процесуального законодавства,

яке не забезпечує повною мірою додержання гарантованих Конституцією

України прав, основних свобод та обов’язків людини і громадянина.

Найбільш уразливою стороною у кримінальному процесі є потерпілий.

Державні органи залишаються байдужими до нього. Проте вважається, що,

засудивши правопорушника, держава тим самим відновлює права потерпілого.

Навіть у тих випадках, коли заявлені потерпілим у цивільному позові у

кримінальній справі вимоги задовольняються, поза увагою суду зазвичай

залишаються засоби і терміни виконання вироку в цій частині. І в будь-якому

випадку поза увагою суддів, прокурорів, слідчих залишається емоційна сфера

сприйняття злочину потерпілим (відчуття незахищеності, образи, гніву). Як

наслідок, навіть за умови найсприятливішого ходу розслідування і судового

розгляду кримінальної справи потерпілий не перестає відчувати себе

незахищеною жертвою. Один відомий норвезький вчений Нильс Кристи образно порівняв роль потерпілого у кримінальному судочинстві з роллю

спускового гачка.

З другого боку, кримінальний процес в Україні, як і в більшості інших

країн, побудований таким чином, що держава зобов’язана доводити подію

вчинення злочину, а справа правопорушника — захищатися від

обвинувачення. Як наслідок, нерідко засуджений злочинець вважає себе

жертвою правосуддя.

Вирішення цієї проблеми видатні українські правознавці

М. В. Костицький і В. Т. Маляренко вбачають у введенні примату прав

людини в судове право, забезпеченні рівності сторін у суді та посиленні

статусу потерпілого шляхом запровадження відновного правосуддя, що має на

меті урівноваження інтересів жертви і суспільства з необхідністю соціальної

реінтеграції злочинця за активної участі усіх сторін, залучених до процесу

правосуддя. Україна не має іншої перспективи ефективного і гармонійного

розвитку суспільних відносин, а отже, і правовідносин, а лише той шлях, яким

просуваються інші держави розвинутої демократії. Йдеться про впровадження

відновного правосуддя. Тож маємо глибоко і критично вивчати накопичений

досвід такого розвитку і творчо застосовувати його, зважаючи на власні

історичні особливості і реалії сьогодення.

Відновне (від лат. restitutio – відновлення) правосуддя ґрунтується на

наданні можливості сторонам конфлікту і громаді самим упоратися з

наслідками злочину. Сутність цього підходу, як вона визначена

американським кримінологом Говардом Зером, полягає у пошуку шляхів до

того, щоб цілком поважаючи владу закону і захист прав людини, збільшуючи

можливості традиційного кримінального процесу, надати офіційному

правосуддю відновного характеру за рахунок використання медіації (програми

примирення потерпілих і правопорушників) як способу вирішення

кримінальних ситуацій, сприяючи, з одного боку, усуненню завданої

потерпілому емоційної, матеріальної та фізичної шкоди, і, з другого боку,

соціальній реінтеграції правопорушника, усвідомленню ним відповідальності

за скоєне.

Наріжним каменем відновного правосуддя є процедура медіації. За

визначенням Рекомендацій РЄ, вона являє собою процес, у якому беруть

участь сторони конфлікту, проводячи бесіди у присутності нейтральної та

неупередженої особи – медіатора. Метою цих бесід є договір, на який

погодилися б обидві сторони. Програми примирення жертви і правопорушника

з’явилися наприкінці 70-х років минулого століття у США та на початку 80-х

років у Європі. Рада Європейського Союзу 15 березня 2001 року прийняла

Рамкове рішення «Про становище жертв у кримінальному судочинстві».

Відповідно до нього всі країни Європейського Союзу зобов’язані прийняти

закони, які забезпечували б впровадження посередництва у кримінальних

справах.

Нині чинне кримінальне законодавство (статті 46 Кримінального

кодексу і 27 Кримінально-процесуального кодексу) надає суду можливість

звільнити від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з

потерпілим особу, що вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, а також у

злочинах приватного обвинувачення. Однак зі вступом прокурора у справу

можливість її закриття за примиренням сторін відпадає. Отже, навіть не в усіх

справах, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, останній є

головною особою у кримінальному процесі. Годі вже й казати про інші справи,

участь у яких прокурора є обов’язковою (ст. 264 КПК). Це може стати однією з

перешкод на шляху втілення відновного правосуддя.

Інша проблема вбачається у тому, що чинне кримінальне

законодавство хоча і встановлює порядок закриття судом кримінальної справи

у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, однак не

створює жодних умов для досягнення такого примирення.

Досвід країн, де відновне правосуддя запроваджене законодавчо,

свідчить про необхідність за клопотанням заінтересованих осіб тимчасово

зупиняти перебіг процесуальних строків на певний час для проведення

процедури медіації. В Україні також певний досвід (який потребує

дослідження) набувають окремі вітчизняні суди (Дарницький м. Києва,

Дергачівський Харківської області, Красногвардійський Автономної

Республіки Крим тощо), які намагаються впроваджувати елементи відновного

правосуддя у межах чинного процесуального законодавства.

Наразі очевидно, що для запровадження відновного правосуддя

необхідно законодавчо вирішити низку кардинальних питань. Зокрема

визначити умови, що сприятимуть здійсненню процедури примирення; ввести

у кримінальний процес поняття медіатора (посередника) і визначити умови

їхнього допуску до процедури примирення; визначити стадії кримінального

процесу і порядок ініціювання процедури примирення, коло посадових осіб,

що наділятимуться повноваженням передавати матеріали справи на медіацію;

окреслити обсяг такої інформації; законодавчо визначити оформлення

результатів процедури примирення та її правові наслідки в залежності від виду

злочину і особи правопорушника тощо. Виходячи із загальних процесуальних

функцій прокурора на досудовому слідстві, можна дійти висновку, що саме

йому має належати прерогатива вирішення зазначених питань на досудовому

слідстві.

Щодо прокурора, то наразі він, з огляду на положення частини

четвертої статті 27 КПК, є перепоною на шляху запровадження відновних

процедур. Зміни у законодавстві, спрямовані на впровадження відновних

процедур у вітчизняний кримінальний процес, мають перетворити прокурора

на їх провідника. Але для забезпечення ефективності і сталості змін до

процесуального законодавства їм має передувати велика дослідницька робота і

наукове осмислення практичних надбань.