ФУНКЦІЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРОКУРАТУРИ ТА НАПРЯМИ ОПТИМІЗАЦІЇ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ЇЇ ВИКОНАННІ

Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України»,

розроблений Генеральною прокуратурою України щодо ролі прокуратури,

першою функцією називає «кримінальне переслідування у досудовому

провадженні і підтримання державного обвинувачення в суді». Ця функція не

викликала суттєвих зауважень ані у вітчизняних, ані у міжнародних експертів.

І це зрозуміло, адже в документах, прийнятих в рамках Ради Європи, які ми

повинні брати до уваги з огляду на взяті перед Європою зобов’язання, суть

діяльності прокуратури – здійснення кримінального переслідування осіб за

вчинений злочин. В Рекомендації ПАРЄ 1604 (2003) Парламентська асамблея

висловила занепокоєння, що в деяких державах-членах ЄС прокуратура бере

на себе різні обов’язки, «не пов’язані з кримінальними справами». Навіть

захист державних інтересів нею передбачений через систему кримінального

судочинства.

Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Ради

Європи щодо ролі державної прокуратури у системі кримінального

судочинства (2000) не виключає можливість виконання прокуратурою інших

функцій, але ж доходить висновку, що кримінальна сфера має бути

пріоритетним напрямом діяльності прокуратури.

Такий напрям реформування прокуратури майже повністю збігається з

викладеним у чинній Конституції. Хіба що обвинувальна діяльність прокурора

на досудовому слідстві названа кримінальним переслідуванням.

Прокурор і сьогодні входить до кола суб’єктів кримінального

переслідування на досудовій стадії разом з дізнавачем і слідчим (ст. 22 КПК України), але здійснює його у формі нагляду за законністю дій осіб і органів,

що розслідують справу.

Оскільки проектом змін одночасно залишена функція такого нагляду за

додержанням законів органами, які проводять «кримінальне і досудове

слідство», незрозуміле співвідношення цих понять: чи то на прокурора

покладається безпосередня обвинувальна діяльність з моменту порушення

кримінальної справи, чи обвинувальна діяльність прокурора на стадії дізнання

та досудового слідства, як і тепер, має бути у формі нагляду.

Рухаючись до європейських стандартів шляхом проведення так званої

«малої судової реформи», прокурорська функція кримінального

переслідування упродовж 5 останніх років зазнала суттєвих правових змін, а

саме:

– передача деяких повноважень прокурора на досудовому слідстві суду

(щодо арешту, обшуку, виїмки тощо);

– введення змагальності, диспозитивності здебільшого у судовий

процес, рівності сторін у процесуальних правах та можливостях, обов’язкове

підтримання державного обвинувачення в усіх (окрім приватного

обвинувачення) кримінальних справах;

– підвищення значущості прокурора в суді, який є носієм

обвинувачення.

Але практика роботи за 5 минулих років доводить, що методи

перебудови не завжди відповідають духу оновлених законів, а нові інституції

запроваджуються за старими схемами.

По-перше, як і раніше, спостерігається розмежування досудового і

судового слідства, де пріоритет надається першому, а дослідження доказів у

суді (центральна частина кримінального переслідування) – як «карта ляже».

Державний обвинувач у суді одноособово має вести боротьбу за

обвинувачення.

Перекуповуються свідки, потерпілі, які відмовляються від попередніх

показань і ніякої відповідальності за це не несуть, кримінальну

відповідальність несуть одиниці. До того ж кількість прокурорів, які підтримують державне обвинувачення в суді, значно менша, ніж суддів, які

розглядають кримінальні справи. Складно за таких обставин вимагати

належної підготовки прокурора до судового розгляду конкретної кримінальної

справи, що, безумовно, впливає на кінцевий результат.

Натомість саме такий невиправданий розподіл спостерігається й у

запропонованих змінах. Розрізняють такі поняття, як «кримінальне

переслідування» і «підтримання державного обвинувачення в суді», тоді як

останнє є частиною всієї обвинувальної діяльності прокурора, охоплюється

поняттям «кримінальне переслідування» і відрізняється від досудового

слідства лише судовою стадією.

По-друге, критерієм оцінки якості кримінального переслідування

залишаються статистичні показники, а вони різні у слідчого і державного

обвинувача. А тому про їх взаємодію у доведенні обвинувачення до кінця

можна лише мріяти.

І головне. Прокурор у судовому процесі під час виконання своїх

обов’язків має бути самостійним і повністю відповідати за свої дії. Так по

закону. На практиці за показники цієї роботи відповідає керівник прокуратури,

який у такому випадку, безсумнівно, перешкоджатиме самостійності

обвинувача.

Звідси – подвійні стандарти у цьому питанні. З одного боку, закон

(ст. 264 КПК України) говорить, що прокурор у судовому розгляді

кримінальної справи керується тільки «вимогами закону і своїм внутрішнім

переконанням». З другого, – в проектах КПК і Закону України «Про

прокуратуру» передбачена можливість скасування керівником прокуратури

постанови обвинувача у справі про зміну чи відмову від обвинувачення, тобто

проігнорувати його позицію. Причина такої «перестраховки» – зневіра у

професіоналізмі та відповідальності помічників прокурора, які підтримують

державне обвинувачення. Але ж це питання кадрової, а не законотворчої

політики.

Справді, якість публічного обстоювання прокурором перед судом

порушеного ним обвинувачення в Україні бажано покращити. Науковці, які опікуються цією проблемою, висловлюють різні пропозиції. Наприклад,

харківський вчений Ю. Крючко пропонує створити спеціальні прокуратури,

єдиною функцією яких буде підтримання державного обвинувачення. Інші

поділяють думку, що для підтримання державного обвинувачення необхідно

запровадити спеціальну службу державних обвинувачів, які б знаходилися при

судах. У прокурорів-практиків існує думка про створення спеціалізованих

груп державних обвинувачів у кожній прокуратурі.

Таким чином, необхідність формування спеціального корпусу

державних обвинувачів потребує нового державного підходу до навчання і

професійного підбору фахівців, надання їм можливості успішно виконувати

свою роботу, зміни критеріїв оцінки ефективності роботи обвинувачів у суді.

Впевнена, що свій вклад у виконання цього завдання може і повинна

зробити Академія прокуратури України. Готуючи магістрів до прокурорської

роботи, бажано було б відібрати найбільш схильних до цього напряму роботи,

створити спеціальну групу майбутніх державних обвинувачів, для яких

передбачити спеціальний курс навчання.

Хотіла б висловити побажання упорядникам законопроектів більш

виважено підходити до точності формулювання деяких інституцій

процесуального законодавства, непродуманість яких нерідко гальмує перебіг

судових реформ. Наведу приклад. З 2001 року суд законом виведений із кола

суб’єктів кримінального переслідування. Він лише вирішує справу. Обов’язок

повного, всебічного і об’єктивного дослідження доказів у суді покладений

лише на прокурора. Саме тому наказ Генерального прокурора України №5 гн

від 19.09.05 з питань підтримання державного обвинувачення завданням

прокурора в суді називає реалізацію цих повноважень.

Усупереч цьому кожний проект Закону України «Про прокуратуру» (їх

було декілька, в останньому – ст. 34) продовжує стверджувати положення

радянських часів, що завданням прокурора є сприяння суду у всебічному,

повному і об’єктивному розгляді справи, чим, вважаю, ставить процес з «ніг на

голову».

Сприяти суду можна лише у виконанні тих обов’язків, які на нього

покладені. За законом, на суд покладено обов’язок вирішувати справу з

обвинувачення особи на підставі повного, всебічного й об’єктивного

дослідження обставин, яке повинен забезпечити прокурор. Суд, навпаки,

покликаний створити прокурору необхідні умови для виконання цього

завдання і сприяти у виконанні покладених на нього обов’язків.

Запропоноване у згаданих проектах формулювання завдання прокурора

не просто помилкове. З його існуванням неможливо переорієнтувати

прокурорів на те, що саме вони є провідною фігурою в процесі, тому що не

було б ні суду, ні захисту, якби прокурор не висунув обвинувачення і не

просив суд покарати винних у злочині осіб. Тож тільки на ньому лежить

обов’язок активно й ефективно переконати суд у правильності своєї позиції.

Отже, органи прокуратури послідовно рухаються вперед шляхом

розбудови демократичного правового суспільства. Це насамперед стосується

питань кримінального переслідування, а саме підтримання державного

обвинувачення в суді. Вже є досвід роботи прокуратури за новими

стандартами Ради Європи, розуміння допущених помилок і недоопрацювання,

уявлення щодо подальшого руху.

І попереду на нас чекають нові труднощі. Наприклад, введення суду

присяжних, що докорінно змінить ставлення до інституту підтримання

державного обвинувачення. Вже сьогодні потрібно готуватися, розраховувати

сили, проводити навчальну підготовку, щоб перехідний період пройшов з

найменшими труднощами.