АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА З ВИДАЧІ ПРАВОПОРУШНИКІВ ДЛЯ ПРИТЯГНЕННЯ ДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Законом України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу

правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого

додаткового протоколу 1978 року до Конвенції» на Генеральну прокуратуру

України покладено повноваження зі складання та направлення міжнародних

запитів органів досудового слідства про видачу правопорушників. У

міжнародній практиці співробітництва України та Російської Федерації про

видачу злочинців існує проблемне питання, що потребує двостороннього

обговорення. Йдеться про практику прийняття рішень Генеральною

прокуратурою Російської Федерації з видачі злочинців за запитами української

сторони про екстрадицію громадян України. При задоволенні запитів про

видачу правопорушників з Російської Федерації для притягнення їх до

відповідальності в Україні, російська сторона, задовольняючи в цілому позов,

відмовляє у згоді на ставленні у вину окремих кваліфікуючих ознак, таких як,

наприклад, повторність.

Взаємовідносини України та Російської Федерації з питання, що

розглядається, регламентовано двома основними міжнародними документами:

Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 року, а також

Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних

і кримінальних справах 1993 року.

Основною умовою видачі для притягнення до кримінальної

відповідальності, згідно ст. 56 Конвенції про правову допомогу та правові

відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах є те, що видача

відбувається за такі діяння, які за законами запитуючої та запитуваної

Договірних Сторін є карними та за здійснення яких передбачається покарання

у виді позбавлення волі на термін не менше одного року або більш тяжке

покарання.

Перелік підстав для відмови у видачі передбачено статтею 57 Конвенції,

що розглядається. Аналіз таких підстав свідчить про те, що вони жодним

чином не пов’язані з питаннями наявності чи відсутності кваліфікуючих ознак

злочину.

Тому, відповідно до цієї Конвенції, при дотриманні умови так званої

«подвійної злочинності», коли діяння є злочинним в обох країнах та карається

позбавленням волі строком не менш як на один рік або іншим, більш тяжким

покаранням, незалежно від того, як воно сформульовано у КК, або які містить

кваліфікуючі ознаки, існують підстави для видачі злочинця.

Цю Конвенцію ратифіковано Російською Федерацією, законом від

04.08.1994 № 16-ФЗ, в якому не встановлено будь-яких інших підстав для

відмови у видачі правопорушників.

Основною умовою видачі, передбаченою Європейською конвенцією про

видачу правопорушників також є принцип «подвійної злочинності». Згідно зі

статтею 2 цієї конвенції «видача правопорушників здійснюється у зв’язку із

правопорушеннями, які караються за законами запитуючої Сторони та

запитуваної Сторони позбавленням волі або згідно з постановою про

утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи

більш суворим покаранням»

І в Конвенції, що розглядається і у Федеральному законі РФ про її

ратифікацйію передбачено різні обмеження щодо видачі правопорушників. В

той же час жодна з норм, що містяться у цих документах не передбачає право

запиуючої Сторони відмовити у видачі правопорушника в частині ставлення

йому у вину якої-небудь кваліфікуючої ознаки.

Крім того, згідно статті 14 Конвенції «якщо кваліфікація

правопорушення, у зв’язку з яким пред’являється обвинувачення,

змінюється в ході розгляду справи, видана особа може переслідуватися або

засуджуватися, тільки коли кваліфікуючі ознаки нового складу

правопорушення свідчать про те, що це правопорушення є таким, що тягне

видачу». Іншими словами, зміна кваліфікації злочину за загальним правилом

допускається (за виключенням випадків, коли нова кваліфікація злочину не

дозволяє здійснити видачу, наприклад, коли нова кваліфікація діяння

відносить його до політичних злочинів).

Аналіз положень Конституції, КК та КПК РФ також свідчить про

відсутність у законодавстві Росії підстав для відмови у видачі

правопорушника, в частині ставлення у вину якої-небудь кваліфікуючої

ознаки.

В п. 35 Звіту експертної робочої групи ООН з ефективної

правозастосовчої практики в питаннях екстрадиції, відзначається, що «сучасна

практика щодо законодавства та угоди про екстрадицію враховує просту

перевірку караності, як за закордонний злочин, так і за еквівалентний

національний злочин, незалежно від ознак складу злочинів чи того, яким

чином злочини називаються, визначаються або кваліфікуються». Викладене

свідчить про те, що практика не повинна йти шляхом детального порівняння

норм матеріального права. Особливо, якщо законодавство кожної країни

містить формулювання складів злочинів, побудовані із використанням різної

юридичної техніки. Принцип дотримання «подвійної злочинності» не повинен

мати розширеного тлумачення. Якщо вчинене особою діяння є злочином за

законодавством обох сторін і дотримана умова щодо мінімального розміру

караності діяння, правопорушника слід видавати без інших оговорок. Адже за

максимальним розміром караності обидві конвенції не містять обмежень. В

ситуації коли сторони почнуть порівнювати кожну кваліфікуючу ознаку,

ефективність такого співпробіиництва буде невисокою і в першу чергу тому,

що правильно порівняти законони різних країн дуже складно. Варто

порівнювати не лише статті, що безпосередньо встановлюють відповідальність

за діяння, а системи кримінально-правових норм в цілому.

Так, наприклад, непоодинокими є випадки коли російська сторона

відмовляє у задоволенні вимоги про видачу в частині ставлення у вину

кваліфікуючої ознаки повторності, посилаючись на те, що в КК РФ така кваліфікуюча ознака відсутня. Однак така ситуація не означає, що повторність

в Росії карається так само, як і одиничний злочин.

Перед тим, як вести мову про повторність, потрібно з’ясувати розуміння

цього явища з точки зору російського кримінального права. Кримінальні

законодавства РФ та України мають спільні корені. Поняття множинності

злочинів розроблялось в теорії ще радянського кримінального права,

спадкоємцями якого є як російська так і українська кримінально-правова

наука. Видами множинності в радянському кримінальному праві вважались

сукупність злочинів, повторність злочинів та рецидив злочинів. Пізніше

замість повторності в кримінальному законодавстві РФ було закріплено

неодноразовість.

Законом від 21 листопада 2003 року статтю 16 КК РФ, що передбачала

поняття неодноразовості та її кримінально-правове значення було визнано

такою, що втратила чинність. З кримінального законодавства було виключено

будь-яке згадування про неодноразовість злочинів. Водночас цим законом

було розширене поняття сукупності злочинів. Якщо раніше сукупністю

злочинів визнавалось вчинення двох або більше злочинів, передбачених

різними статтями або частинами статті Кодексу, то тепер – будь-яких

злочинів, за умови, що ні за один з них особу не було засуджено.

Таким чином, після внесення до Кримінального кодексу РФ змін у 2003

році повторність (неодноразовість) не було декриміналізовано, вона не зникла

як об’єктивне явище. Зміни полягають у тому, що тепер за російським

законодавством неодноразовість (повторність) кваліфікується за правилами

сукупності.

Так, наприклад, два епізоди крадіжки за КК України будуть кваліфіковані

як крадіжка, вчинена повторно (ч. 2 ст. 185), а згідно з КК РФ – як сукупність

двох злочинів ч. 1 ст. 158 и ч. 1 ст. 158.

В результаті, відмовляючи у задоволенні вимоги про видачу в частині

ставлення у вину кваліфікуючої ознаки повторність, російська сторона

«вибачає» винній особі одно, два та більше (в залежності від кількості епізодів

вчиненого діяння) злочинів.

Викладене свідчить про те, що для підвищення ефективності

міжнародного співробітництва, з урахуванням рекомендацій міжнародних

експертів, Сторонам потрібно домовитись про те, що передбачений

міжнародними конвенціями принцип «подвійної злочинності» не буде

стаитись під сумнів Сторонами в залежності від наявності або відсутності тієї

чи іншої кваліфікуючої ознаки злочину.