ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ УЧАСТІ ПРОКУРОРА В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПРОВАДЖЕННІ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

Після запровадження у 2001 році в Україні стадії апеляційного

провадження щодо перевірки законності судових рішень у кримінальних

справах у прокурорській та судовій практиці виникли деякі спірні питання

щодо подання апеляції прокурором (п. 8 ст. 348 КПК України).

За даними судової статистики, у 2005 році за апеляційними

поданнями прокурорів до апеляційних судів України надійшло 13815

кримінальних справ (38 % від загальної кількості справ за апеляціями), з них

розглянуто судами 9905 справ, апеляційні подання прокурорів задоволені

судами у 5405 справах (55 %), що свідчить про дієвість цього засобу

правового реагування прокурорами на незаконні судові рішення місцевих

судів.

Згідно з чинною редакцією п. 8 ст. 348 КПК України апеляцію

мають право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом

першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, у

межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участі в розгляді

справи судом першої інстанції. Це положення суперечить змісту ст. 37 Закону

України «Про прокуратуру» про те, що право внесення апеляційного,

окремого подання на вироки, ухвали та постанови суддів надається прокурору і

заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді

справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і

відділів можуть вносити апеляційні й окремі подання тільки у справах, у

розгляді яких вони брали участь. Разом з тим у ч. 2 ст. 35 Закону України

«Про прокуратуру» зазначено, що обсяг і межі повноважень прокурора, який

бере участь у судовому процесі, визначаються цим Законом та процесуальним законодавством України. За умови виникнення колізії норм різних

законодавчих актів перевагу необхідно віддати нормам спеціального

законодавства, тобто відповідним нормам КПК України.

Вітчизняна практика розгляду справ в апеляційному порядку свідчить,

що апеляції подають здебільшого прокурори, які брали участь у розгляді

справи судом першої інстанції. Питання щодо права подання апеляції

прокурором, який затвердив обвинувальний висновок, а також прокурором

вищого рівня, за межами позиції, яку посідав прокурор у суді першої

інстанції, є одним з найбільш спірних у практиці апеляційних судів: існують

протилежні думки. Більшість суддів, як показало анкетування, дотримуються

думки, що згідно з положеннями п. 8 ст. 348 КПК України, такого права ці

прокурори не мають. Крім того, дехто з них вважає, що надання прокурорам

такого права призведе до порушення права підсудних на захист. Окремі судді

вважають, що зазначені прокурори вправі подати апеляцію за межами позиції,

яку посідав прокурор у суді першої інстанції, якщо ставиться питання про

покращання становища засудженого (підсудного). Деякі судді дотримуються

думки, що лише прокурор вищого рівня може подати апеляцію за межами

позиції, яку посідав прокурор у суді першої інстанції, що вбачається з положень

ст. 25 КПК України [2].

Труднощі у застосуванні п. 8 ст. 348 КПК України викликані

недосконалістю цієї норми. Так, відповідно до ст. 264 КПК України прокурор

у судовому засіданні має керуватися вимогами закону і своїм

внутрішнім переконанням. Можна передбачити, що внутрішнє переконання

впливатиме як на позицію прокурора, який брав участь у розгляді справи

судом першої інстанції, так і на позицію прокурора, який затвердив

обвинувальний висновок, і кожен з них має право відстоювати свою думку.

Ця норма закону призводить до того, що в деяких випадках неправильна

позиція прокурора, який брав участь в судовому засіданні, змушує суд

першої інстанції приймати завідомо неправосудне рішення, яке не може бути

виправлене в апеляційному порядку. З метою дотримання законності та

справедливості було б доцільно надати право звертатись з апеляцією не тільки прокурорам, вказаним у п. 8 ст. 348 КПК України, а й іншим –

Генеральному прокурору України та його заступникам, прокурору

Автономної Республіки Крим, прокурору області, міст Києва і Севастополя,

їх заступникам, прокурорам районів в межах їх компетенції, та не обмежувати

її обвинуваченням, що підтримував прокурор у суді першої інстанції. Це

відповідало б положенням ст. 121 Конституції України, якою передбачено,

що прокуратура України становить єдину систему. Хоча, якщо надати

прокурору, який затверджував обвинувальний висновок, чи іншому прокурору

вищого рівня право звертатися з апеляцією, тоді необхідно змінювати норми

КПК України, які ставлять суд у залежність від позиції обвинувача та

потерпілого в судовому засіданні (ст.ст. 277, 282 КПК України).

У чинному кримінально-процесуальному законі законодавець,

встановивши у п. 8 ст. 348 КПК України межі апеляційного подання прокурора,

у ч .4 ст. 384 КПК України передбачив можливість виправлення незаконного

судового рішення внаслідок помилкової позиції прокурора в суді першої

інстанції в касаційному порядку шляхом подачі касаційного подання. Право

прокурора на подання апеляції більш обмежене, ніж на подачу касаційного

подання, і усунути це обмеження можливо лише шляхом зміни закону з

урахуванням вищенаведених зауважень. В іншому випадку як апеляційне, так і

касаційне подання прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, чи

прокурора вищого рівня має обмежуватись позицією прокурора, який брав

участь у суді першої інстанції. Для того, щоб позиції прокурора, який брав

участь в розгляді справи судом першої інстанції, і прокурора, який

затверджував обвинувальний висновок, співпадали, доцільно на законодавчому

рівні закріпити необхідність погоджувати з останнім постанову про відмову від

обвинувачення чи його зміну. Певний позитив у вирішенні цієї проблеми вніс

наказ Генерального прокурора України від 19 вересня 2005 року № 5 гн «Про

організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та

підтримання державного обвинувачення», зокрема, згідно з п.п. 3 п. 5.7 та

п. 5.8 якого прокурору належить завчасно доповідати про необхідність зміни

в суді пред’явленого обвинувачення чи відмови від нього керівнику прокуратури відповідного рівня або його заступнику, на якого

покладено обов’язок щодо організації роботи з підтримання державного

обвинувачення в суді. Копію постанови з їхньою позначкою про узгодження

позиції додавати до наглядового провадження. У справі, що надійшла з

іншої прокуратури, про необхідність прийняття такого рішення

заздалегідь повідомляти керівника прокуратури, який затвердив

обвинувальний висновок у справі. Не пізніше ніж наступного дня після

розгляду судом кримінальної справи надавати керівнику прокуратури чи

його заступнику, на якого покладено обов’язок щодо організації роботи з

підтримання державного обвинувачення в суді, довідку про результати її

розгляду для визначення питання про оскарження судового рішення.

Копію довідки з рішенням керівника направляти до прокуратури вищого

рівня.

Цікаво, що у Російській Федерації судова практика показала

необхідність надання права оскарження судового рішення крім державного

обвинувача і прокурору вищого рівня, що було зроблено шляхом зміни

редакції ч. 4 ст. 354 КПК РФ Законом РФ від 4 липня 2003 року. Російські

процесуалісти слушно зазначають, що «поняття оскарження судового

рішення включає і подання прокурора на рішення суду, яке також можливо у

широкому розумінні розглядати як скаргу сторони обвинувачення». На

відміну від українського законодавства КПК ФРН не містить обмежень

щодо кола прокурорів, які мають право на оскарження. Корисним було б

запозичення цього положення до нашого національного

законодавства.

Проблемним є також питання можливості подання прокурором

апеляції в інтересах обвинуваченого, засудженого, виправданого. Аналіз п. 8

ст. 348 КПК України дає змогу зробити висновок, що межі апеляції

прокурора пов’язані з межами обвинувачення, що підтримував прокурор,

який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції. Необхідно

визнати, що у випадку порушення судом вимог ч. 1 ст. 275 КПК України про

те, що розгляд справи провадиться тільки стосовно підсудних і тільки в межах пред’явленого їм обвинувачення, якщо суд вийшов за межі вимог

прокурора в бік погіршення у визначенні виду або міри призначеного

засудженому покарання або іншим чином погіршив становище

засудженого щодо позиції прокурора, прокурор на підставі ч. 2 ст. 25 КПК

України зобов’язаний подати апеляцію з цього приводу.

Проблемним є питання, чи може прокурор за умови повної або

часткової відмови від обвинувачення в суді першої інстанції подати апеляцію

залежно від того, яке рішення прийняв суд. Якщо суд в результаті

відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення закриває

справу, то прокурор не може подати апеляцію на погіршення становища

особи, щодо якої справа закрита, але прокурор повинен мати право подати

апеляцію щодо застосування судом інших підстав закриття справи, ніж ті,

які зазначив прокурор у своїй постанові. В іншому випадку, якщо суд не

погодиться з відмовою прокурора і не закриє справу своєю ухвалою

(постановою), як цього вимагає ч. 2 ст. 282 КПК України, або прокурор

вважає її незаконною з інших підстав, то в силу ст. 25 КПК України він

зобов’язаний подати апеляцію на незаконне рішення суду. Прокурор і за

відмови від підтримання державного обвинувачення залишається

суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, оскільки його роль у

кримінальному процесі згідно з ч. 2 ст. 264 КПК України не окреслюється

лише виконанням функції обвинувачення. Варто визнати, що з відмовою

прокурора і потерпілого від обвинувачення закінчується не тільки функція

обвинувачення, а й захисту, оскільки захист є невід’ємною альтернативою

обвинувачення. За відсутності обвинувачення немає і захисту, оскільки немає

від чого захищатися. Проблематичним є питання можливості скасування

незаконної постанови прокурора про відмову підтримувати державне

обвинувачення у суді прокурором вищого рівня. У КПК України, на жаль, не

передбачено такої можливості. Це призводить до того, що суд зобов’язаний

закрити справу навіть у тих випадках, коли така постанова є незаконною.

Виходить, що рішення суду з формальної точки зору є законним, оскільки

цілком відповідає позиції прокурора у постанові, а по суті воно є незаконним, тому що дублює незаконну постанову прокурора. Така ситуація не може бути

на користь правосуддю. Цю проблему можна вирішити, надавши на

законодавчому рівні можливість прокурорам вищого рівня подавати апеляції на

постанови суду про закриття справи при скасуванні постанови прокурора

нижчого рівня про відмову підтримувати державне обвинувачення у суді.