§ 1.1 Земельне законодавство України: сучасний стан і перспективи розвитку
Земельне законодавство України є одним з основних елементів націо-
нальної правової системи й механізму правового регулювання земельних
відносин в Україні, а також юридичною формою вираження правових норм,
в яких визначається правовий режим землі й земельних ділянок, закріплю-
ються юридичні підстави, умови, способи, порядок набуття, реалізації та
припинення суб’єктивних прав на земельні ділянки, установлюються функ-
ції, повноваження та правові межі допустимої участі держави й органів
місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин, забезпечу-
ються гарантування та юрисдикційний і не юрисдикційний захист здійс-
нення прав на землю, передбачаються організаційно-правові форми й ме-
тоди охорони землі як основного національного багатства України.
За формами вираження правових норм система й структура земель-
ного законодавства України має таку будову: Конституція України; Земель-
ний кодекс України від 25 жовтня 2001 року; спеціальні закони з питань
регулювання земельних відносин; інші суміжні закони, в яких регулюють-
ся земельні відносини; Укази Президента України; Декрет КМ України;
постанови КМ України; рішення Конституційного Суду України; норма-
тивні акти центральних органів державної влади; регуляторні акти місце-
вих органів державної влади й місцевого самоврядування.
За кількісними показниками станом на червень 2008 року структура
земельного законодавства України налічує: понад 68 законів, 2 Декрети КМ
України; 9 постанов ВР України, понад 28 Указів Президента України, 58 по-
станов КМ України, 37 — Держкомзему України, Держземагенства України,
ФДМ України, Мінрегіонбуду України, Мінприроди України, Мінагропо-
літики України; 2 рішення КС України, 5 ухвал КС України про відмову в від-
критті конституційного провадження, 2 постанови ВС України.
За змістом, співвідношенням, взаємодією та ефективністю дії право-
вих норм системі земельного законодавства притаманні такі властивості:
юридичну модель земельного ладу закріплено в Конституції України; ЗК
України 2001 року та прийняті відповідно до нього закони й підзаконні
акти не відтворюють і не розвивають конституційних імперативів щодо
регулювання земельних відносин; ЗК України не виконує кодифікаційної
функції, оскільки його норми мають перехідний характер; норми ЗК України є недосконалими як з погляду визначення понять і категорій, так і з по-
гляду їх змісту, а також взаємодії в практичному застосуванні; мають
низьку ефективність; провокують соціальні конфлікти й протистояння,
судові тяжби; сприяють прояву корупції у сфері земельних відносин; ЗК
України не узгоджено з Лісовим кодексом України, Водним кодексом Укра-
їни, ЦК України, ГК України та іншими законами; зростає питома вага
підзаконних актів у регулюванні земельних відносин; розширюється сфе-
ра розробки, прийняття і застосування місцевих регуляторних актів у сфе-
рі земельних відносин; правовий режим земель більшості категорій не виз-
начений спеціальними законами; прийнятий 2003 року й чинний нині
Закон України ≪Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме май-
но та їх обмежень≫ не діє і не застосовується; інші негативні явища.
З огляду на ці та інші негативні явища у сфері законодавчого забезпе-
чення земельних відносин було б доцільно: відмовитися від прийняття
кодифікованого закону в вигляді кодексу; розробити й прийняти відповід-
но до Конституції України три базових закони: ≪Про власність на землю
Українського народу≫, ≪Про використання земліУкраїнського народу≫,
≪Про охорону землі як основного національного багатства Українського
народу≫; у разі потреби прийняти спеціальні закони (≪Про оцінку земель≫,
≪Про землеустрій≫, ≪Про державний земельний кадастр≫ тощо); вилучити
із суміжних законів норми, що регулюють земельні відносини; узгодити
земельні закони з іншими законодавчими актами; адаптувати земельні
закони до норм і стандартів законодавства ЄС щодо регулювання земель-
них відносин; розширити сферу застосування місцевих регуляторних актів
із питань здійснення прав на землю та регулювання земельних відносин.