§ 4.1 Заповіт подружжя
У цивільному законодавстві вперше з’явилося поняття спільного запо-
віту, яким вважається заповіт, укладений подружжям (ст. 1243 ЦК України).
Законодавча новація представляє особливий інтерес для нотаріусів, оскіль-
ки заповіт подружжя, як і будь-який іншій заповіт, передусім посвідчуєть-
ся нотаріусами.
Своєрідною є правова природа спільного заповіту. Незважаючи на на-
явність двох осіб, які його укладають, він не належить до категорії догово-
рів. Спільний заповіт є різновидом одностороннього правочину. Згідно
з ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони,
яка може бути представлена однією або кількома особами. Таким чином
подружжя в односторонньому правочині виступають як одна сторона, яка
представлена двома особами.
Спільний заповіт породжує в спадкоємця право прийняти спадщину
після її відкриття.
Проаналізувавши ст. 1243 ЦК України можна дійти висновку, що для
чинності заповіту подружжя необхідна сукупність таких умов:
1) належний суб’єктний склад цього правочину;
2) належний об’єкт правочину;
3) наявність спільної волі подружжя щодо розпорядження майном.
Розглянемо їх детальніше.
1 Належний суб’єктний склад має значення основної формальної умо-
ви чинності спільного заповіту. Заповіт можуть укладати лише особи, які
перебувають у зареєстрованому шлюбі, тобто подружжя. Жінка й чоловік,
які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, такого права не мають.
Із самої назви спільного заповіту випливає, що він нерозривно пов’я-
заний з існуванням шлюбу. Тому заповіт подружжя втрачає чинність
у разі:
– розірвання шлюбу в судовому або адміністративному (в органах РАЦС)
порядку;
– визнання шлюбу недійсним за рішенням суду.
У разі існування однієї з указаних обставин заповіт подружжя втрачає
свою силу автоматично, незалежно від волі сторін. Тому будь-якого під-
твердження припинення дії спільного заповіту не потрібно. Зокрема,
сторони не повинні звертатися до нотаріуса з заявою про припинення дії
укладеного правочину.
2 Заповіт подружжя має силу лише в тому разі, коли його була скла-
дено щодо належного об’єкта. Згідно з ч. 1 ст. 1243 подружжя може
скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому лише на праві
спільної сумісної власності. Це може бути майно, набуте за час шлюбу,
майно, створене спільною працею подружжя або інше майно, яке набуває
режим спільної сумісної власності подружжя за договором сторін (май-
но, набуте подружжям за договором дарування, купівлі-продажу тощо).
Не є виключенням майно, що було одержане подружжям за час шлюбу
в спільну сумісну власність у процесі приватизації. Якщо за бажанням
сторін приватизоване майно набуло статусу спільної сумісної власності
подружжя, воно може стати предметом спільного заповіту. Це поясню-
ється тим, що режим спільної сумісної власності подружжя є єдиним. Він
не залежить від джерела виникнення спільної сумісної власності (спіль-
на праця подружжя, договір купівлі-продажу, міни, дарування, привати-
зація тощо). Якщо певна річ є об’єктом права спільної сумісної власності
подружжя, вона може бути об’єктом спільного заповіту подружжя. Будь-
яких виключень із цього правила закон не передбачає (ч. 1 ст. 1243 ЦК
України).
Відомо, що заповіт може складатися задовго до моменту смерті запо-
відача, тому майнова маса, яку розподілено в заповіті, може з часом змі-
нитися. Якщо подружжя визначило в заповіті певне майно, яке становило
їхню спільну сумісну власність, а згодом було змінено його режим, то та-
ке майно не може бути об’єктом спільного заповіту. Це можливо, якщо,
наприклад, подружжя за час шлюбу здійснило поділ свого майна, внаслі-
док чого кожен із них став власником певної речі (речей). Хоча такі речі
можуть існувати на момент смерті одного з подружжя, проте вони не пе-
ребуватимуть у режимі спільної сумісної власності подружжя, а належа-
тимуть до роздільного майна кожного з них. Аналогічні наслідки виника-
тимуть і в тому разі, якщо сторони визначили частки в спільному майні
й перетворили його на об’єкт спільної часткової власності. Відсутність
об’єкта спільної сумісної власності подружжя блокуватиме реалізацію
спільного заповіту.
3 Окрім перших двох умов (належного суб’єктного складу та належ-
ного об’єкту) для чинності заповіту подружжя потрібна також спільна
воля дружини й чоловіка щодо розпорядження майном.
Це певною мірою порушує традиційні уявлення про заповіт як про
справу виключно особисту, коли особа на власний розсуд визначає долю
належного їй майна. Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом є саме осо-
бисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Існує ціла
низка положень, які спрямовані на усунення можливості впливу на волю заповідача, особисте вирішення ним усіх питань, що стосуються його
майна (ст. ст. 1249, 1254, 1255, ч. 2 ст. 1257 ЦК України). Заповіт подруж-
жя в цьому плані є виключенням, оскільки він передбачає спільну волю
двох осіб.
Цей момент є принципово важливим. Згідно з ч. 3 ст. 1243 ЦК України
за життя дружини й чоловіка кожен із них має право відмовитися від
спільного заповіту. Відмова одного з подружжя спричиняє припинення дії
заповіту в цілому, а не в частці. Це пояснюється саме тим, що заповіт под-
ружжя — це не сукупність двох самостійних заповітів, а єдиний правочин,
в якому об’єктивується спільна воля дружини й чоловіка. Таким чином
≪відпадіння≫ волі одного з подружжя нівелює заповіт у цілому.
Заповіт подружжя, як зазначалося, є новацією цивільного законодавства.
Проте, її сприйняття обтяжується тим, що в законі не всі аспекти заповіту
подружжя виписано чітко. Постає чимало запитань, відповіді на які мож-
на надати лише з певними припущеннями.
1) У частині 3 ст. 1243 ЦК України сказано, що кожен із подружжя
може відмовитися від спільного заповіту. При цьому закон не визначає,
як співвідносяться між собою такі поняття, як ≪відмова від заповіту≫
(ст. 1243 ЦК України) та ≪скасування заповіту≫ (ст. 1254 ЦК України).
Цікаво зазначити, що в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних
дій нотаріусами України вказано, що заповіт подружжя може бути ска-
сований кожним із подружжя лише за життя обох із подружжя (п. 179).
Можна припустити, що відмова від спільного заповіту й скасування
одноособового заповіту за своєю природою є тотожними. Як перше, так
і друге є різновидом відмови від правочину, яка передбачена ст. 214 ЦК
України.
У частині 3 ст. 1243 ЦК України також указано, що відмова від спільно-
го заповіту підлягає нотаріальному посвідченню. З урахуванням того, що
відмова й скасування заповіту мають однакову природу, можна припусти-
ти, що відмова від заповіту подружжя має здійснюватися в порядку, вста-
новленому для посвідчення заповіту, оскільки в такому порядку здійсню-
ється скасування заповіту. Це означатиме, що у разі відмови від спільного
заповіту мають виконуватися вимоги закону, передбачені ст. ст. 1247, 1248
ЦК України. Знов-таки з певною мірою припущення можна вважати, що
відмова від спільного заповіту має здійснюватися шляхом подання одним
із подружжя нотаріусу заяви про відмову від заповіту. Подання такої за-
яви свого часу передбачалося в ч. 3 ст. 544 ЦК України 1963 року.
2) При реалізації положень нового ЦК України постають також питан-
ня щодо реєстрації прав на нерухоме майно, що є предметом заповіту
подружжя.
Згідно з ч. 2 ст. 1243 ЦК України у разі складення спільного заповіту
частка в праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя
переходить до другого з подружжя, який його пережив. Якщо предмет за-
повіту подружжя становить нерухоме майно, то воно може бути зареєстро-
ване на ім’я:
а) того з подружжя, який є живим;
б) того з подружжя, який помер.
Відомо, що реєстрація спільного майна на ім’я лише одного з подружжя
не спростовує того факту, що воно є спільним майном подружжя, тобто
факт реєстрації не впливає на правовий режим такого майна. У першому
випадку один із подружжя, який залишився живим, стає власником майна
й у сутнісному, й у формальному розумінні, оскільки таке майно зареє-
стровано на його ім’я. Очевидно, що перереєстрація майна за таких обста-
вин не потрібна, оскільки це означало б його перереєстрацію від особи ≪А≫
на знов-таки особу ≪А≫. Хоча формально при цьому нічого не змінюється
(перереєстрація не здійснюється), у сутнісному розумінні зміни є суттє-
вими. Той із подружжя, хто пережив другого з подружжя, стає власником
майна в повному обсязі.
У другому випадку, коли майно було зареєстроване на ім’я того з под-
ружжя, хто помер, реєстрація права власності на нерухоме майно щодо
нового власника потрібна. Вона має здійснюватися на підставі свідоцтва
про право на спадщину. У цьому разі, очевидно, треба користуватися ст.
1243 ЦК України, яка встановлює спеціальні правила щодо спадкування
майна за заповітом подружжя, а не загальними нормами щодо спадкуван-
ня (ст. 1261 ЦК України). Не може при цьому застосовуватися і ст. 67 СК
України, оскільки вона розрахована на випадки укладення кожним із под-
ружжя заповіту щодо свого майна, а не спільного заповіту подружжя.
3) Очевидно, найскладнішим є питання про можливість застосуван-
ня до заповіту подружжя норм ЦК України щодо обов’язкової частки
в спадщині (ст. 1241 ЦК України). У частині 2 ст. 1243 ЦК України сказа-
но, що в разі складення спільного заповіту частка в праві спільної суміс-
ної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого
з подружжя, який його пережив. У цій нормі повторюється вираз: ≪част-
ка в праві спільної сумісної власності≫, хоча вона це є умовним. Після
смерті одного з подружжя спільна сумісна власність трансформується
в спільну часткову власність, і саме частка в праві спільної часткової
власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з под-
ружжя, який його пережив.
Проаналізувавши встановлених в законі правила можна дійти виснов-
ку, що правила про обов’язкову частку в спадщиніне застосовуються до відносин, що виникають із заповіту подружжя. По-перше, у ч. 2 ст. 1243 ЦК
України сказано, що після смерті першого з подружжя частка в праві
спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який
його пережив. Це свідчить про те, що в даному випадку не має місце від-
криття спадщини, яке логічно пов’язане з виникненням права на обов’яз-
кову частку. Майно просто переходить від одного з подружжя до другого
поза правилами про спадкування. Тому обов’язкові спадкоємці першого
з подружжя не закликаються до спадкування. Проте, якщо не все майно
охоплено спільним заповітом подружжя, то щодо іншого майна застосо-
вуються загальні норми закону про спадкування. При цьому можливо
спадкування як за законом (якщо немає заповіту щодо іншого майна), так
і за заповітом того з подружжя, який помер першим (якщо існує заповіт
щодо майна, яке не охоплене заповітом подружжя).
По-друге, у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування
мають особи, визначені подружжям у заповіті. У законі не сказано, що
після смерті другого з подружжя відкривається спадщина або здійснюєть-
ся спадкування. У законі визначено, що за заповітом подружжя спадкують
лише особи, які визначені в ньому. Ці положення закону надають можли-
вість для зазначених висновків щодо неможливості застосування правил
ст. 1241 ЦК України до заповіту подружжя.