§ 2.5 Розпорядження часткою в майні, що є об’єктом права спільної власності подружжя

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині й чолові-

кові на праві спільної сумісної власності (ч. 1 ст. 60 СК України, ч. 3 ст. 368

ЦК України). Це означає, що частки кожного зі співвласників у праві

на спільне майно не визначені і кожен із них вважається власником усього

майна. Дії співвласників мають бути скоординованими, а розпорядження

майном має здійснюватися за їх взаємною згодою. Проте, у житті нерідко

трапляються ситуації, коли розпорядитися своїм майном хоче лише один

із подружжя.

У Сімейному кодексі України встановлюються два окремих правила.

Вони визначають порядок відчуження майна одним із подружжя:

а) на користь другого з подружжя (ст. 64 СК України);

б) на користь іншої особи (ст. 67 СК України).

Розглянемо їх детальніше.

У частині 2 ст. 64 СК України вперше введено правило, згідно з яким

договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з под-

ружжя своєї частки в праві спільної сумісної власності подружжя може

бути укладений без виділу цієї частки. Ідея цієї норми є цілком зрозу-

мілою — спрощення порядку передання майна одного з подружжя

другому з подружжя. Проте ця норма закону не узгоджена з іншими

нормативними приписами. Це зводить нанівець намагання внести змі-

ни до порядку передання подружнього майна й створює різнобій у но-

таріальній практиці.

Насамперед треба визначити один принциповий момент. У частині 2

ст. 64 СК України йдеться про передачу частки одного з подружжя другому

з подружжя без виділу цієї частки. На підставі аналізу норм чинного за-

конодавства доводиться дійти висновку, що в цьому випадку йдеться про

передачу майна без виділу частки в натурі, а не без визначення частки

кожного з подружжя в праві власності на майно. Хоча в законі про це

прямо не сказано, однак такий висновок випливає із загального розуміння

ч. 2 ст. 64 СК України. У такому сенсі тлумачить цю норму й Інструкція про

порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Інструк-

ція) (п. 174).

Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦК України спільною сумісною власністю є спіль-

на власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них

у праві власності. Для того щоб один з учасників спільної сумісної влас-

ності (у цьому випадку — один із подружжя) мав змогу розпорядитися

належним йому майном, необхідно перш за все визначити, що саме йому

належить, тобто визначити його частку в праві на майно. Без цього

майно належить подружжю спільно і право кожного з них розповсюд-

жується на майно в цілому. За таких обставин неможливо визначити,

що саме буде відчужуватися одним із подружжя на користь іншого. Крім

того, визначення часток свідчить про згоду другого з подружжя на виз-

нання конкретного розміру частки кожного з них. Таким чином, реалі-

зація правила, що закріплено в ч. 2 ст. 64 СК України, можлива за два

етапи. По-перше, дружина й чоловік визначають свої частки в праві

власності на майно (перетворюють спільну сумісну власність на спільну

часткову власність); по-друге, вони визначають спосіб відчуження част-

ки одного з подружжя на користь іншого з подружжя (дарування, продаж

тощо).

Головна проблема виникає після того, як подружжя визначать частки

кожного з них у праві на майно. З. В. Ромовська вказує, що сторони ≪мають

право добровільно визначити частки кожного з них і тут же укласти до-

говір щодо розпорядження цими частками≫1. На жаль, з урахуванням норм

цивільного законодавства ≪тут же укласти договір≫ буде вкрай проблема-

тично. Згідно з ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові пра-

ва на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і при-

пинення підлягають державній реєстрації. До укладення договору про

встановлення часток кожному з подружжя майно належало на праві спіль-

ної сумісної власності, а після визначення часток — на праві спільної

часткової. Визначення часток здійснюється шляхом укладення відповідного договору (про визначення часток у праві спільної власності подруж-

жя, тобто про заміну права спільної сумісної на право спільної часткової

власності).

Після цього в кожного з подружжя виникає вже інше право — на пев-

ну частку в праві спільної часткової власності. Таке право підлягає дер-

жавній реєстрації. Право власності на відповідну частку в праві спільної

часткової власності має бути зареєстровано в відповідному органі. Проте

тут теж існують проблеми. Закон України ≪Про державну реєстрацію

речових прав на нерухоме майно та їх обмежень≫1 до переліку документів

для державної реєстрації прав на нерухоме майно не відносить договір

про визначення часток у праві спільної власності. У статті 19 цього За-

кону йдеться про договори поділу, перерозподілу та об’єднання нерухо-

мого майна. Проте така реєстрація є необхідною, зокрема, тому, що сам

Закон України ≪Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме май-

но та їх обмежень≫ (ч. 4 ст. 18) вимагає подання документів, які свідчать

про встановлення, зміну або припинення речового права. Аналогічний

підхід міститься в Переліку правовстановлювальних документів, на під-

ставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого

майна, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 7 люто-

го 2002 року2.

Лише після цього подружжя може укладати інший договір — про пере-

дання частки в праві на майно, що належить одному з подружжя, другому

з подружжя (договір дарування, купівлі-продажу тощо). Цей договір, так

само як і право власності на майно, що виникло в одного з подружжя,

також підлягає державній реєстрації. На сьогодні нотаріальна практика

реалізації ч. 2 ст. 64 СК України не відзначається єдністю та має суттєві

особливості в різних регіонах. Правило, закріплене в ч. 2 ст. 64 СК України,

не співпадає з базовими нормами цивільного законодавства, що передба-

чають державну реєстрацію правочинів і речових прав на нерухоме майно,

а також з нормами спеціального законодавства. Для його реалізації по-

трібна системна зміна законодавства. У будь-якому разі норми сімейного

закону не можуть установлювати окремі правила для порядку реєстрації

правочинів за участі подружжя, якщо аналогічні правила не будуть за-

кріплені в спеціальному законодавстві. Підбиваючи підсумки, можна

сказати, що на сьогодні процедура визначення та передання частки в спіль-

ному майні від одного з подружжя до іншого має розглядатися як складна

й багатоетапна.

Треба також зазначити, що в ч. 2 ст. 64 СК України сказано саме про

договір про відчуження одним із подружжя на користь іншого з подружжя

своєї частки в праві спільної сумісної власності подружжя. Проте цей

вислів має умовний характер, оскільки насправді має місце укладення под-

ружжям двох окремих договорів: а) договір про визначення часток у праві

спільної власності подружжя; б) договір про відчуження (продаж, дару-

вання тощо) частки одного з подружжя на користь іншого з подружжя.

Таким чином, у ст. 64 СК України закріплюється не окремий різновид под-

ружніх договорів, а певний механізм здійснення правочинів із майном

дружини й чоловіка.

Порядок відчуження майна сторонній особі (не другому з подружжя)

визначено в ст. 67 СК України. У ній, зокрема, указано, що подружжя може

розпорядитися своєю часткою в праві власності лише після її виділу в на-

турі або визначення порядку користування майном. Доречність такого

правила викликає сумніви. Крім того, воно суперечить цивільному зако-

нодавству. Згідно зі ст. 361 ЦК України співвласник має право самостійно

розпорядитися своєю часткою в праві спільної часткової власності. Таким

чином реального виділу частки цього співвласника закон не вимагає. Спів-

власник розпоряджається не майном у натурі (наприклад, першим або

другим поверхом будинку), а . (або іншою за розміром) часткою в праві

власності. Співвласник може розпорядитися своєю часткою навіть тоді,

коли її реальний виділ неможливий. Примушувати ж сторони укладати

договір про визначення порядку користування майном не можна, якщо

на це немає їхньої згоди. Таким чином прив’язка сімейного закону розпо-

рядження часткою в праві на майно з її виділом у натурі порушує права

співвласників.

Це дає підстави для таких висновків. Для того щоб розпорядитися сво-

їм майном подружжя перш за все визначають частку кожного з них у пра-

ві власності на майно (не в натурі). Таким чином, подружжя здійснює

трансформацію спільної сумісної власності в спільну часткову власність.

Це можливо шляхом укладення відповідного договору про визначення

часток подружжя в праві власності на майно. Такий договір має відпо-

відати всім вимогам, що висуваються цивільним законом до форми право-

чину (ст. ст. 205–210 ЦК України).

Момент виникнення права власності кожного з подружжя на частку в пра-

ві на майно визначається відповідно до ст. 334 ЦК України. При цьому

треба враховувати, що згідно з ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності

Особливості посвідчення договорів відчуження 51

на нерухомі речі та їх виникнення підлягають державній реєстрації. Після

укладення договору й виконання вимог закону щодо реєстрації права

власності кожен із подружжя стає власником . частки в праві на майно,

якщо інший розмір часток не визначено за згодою сторін. У подальшому

відносини подружжя регулюються нормами не сімейного, а цивільного

законодавства (ст. ст. 356–367 ЦК України).

Кожен із подружжя, як учасник спільної часткової власності, може

визначити долю належної йому частки в спільному майні. Він має право

укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, до-

вічного утримання (догляду) тощо. Відносини подружжя в цьому разі

підпорядковуються загальним вимогам цивільного законодавства щодо

здійснення права спільної часткової власності. Зокрема, тут діє правило

про переважне право купівлі частки в праві спільної часткової влас-

ності. Згідно з ч. 1 ст. 362 ЦК України в разі продажу частки в праві

спільної часткової власності співвласник має переважне право перед

іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та

на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Таким

чином, у разі продажу належної одному з подружжя частки в праві на май-

но, другий із подружжя має переважне право її купівлі. Продавець част-

ки в праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідо-

мити інших співвласників про намір продати свою частку, указавши ціну

та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовили-

ся від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права

щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого май-

на — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, про-

давець має право продати свою частку іншій особі (ч. 2 ст. 362 ЦК Укра-

їни). Це правило діє і відносно подружжя.

Очевидно, усі ці складні й суперечливі моменти треба враховувати при

посвідченні договорів щодо розпорядження часткою в майні, що є об’єктом

права спільної власності подружжя.